Украина - не Россия - Кучма Леонид Данилович. Страница 28

Сьогодні вся марксистсько-ленінська соціальна утопія виглядає смішною. Але так вона стала виглядати, повторюю, лише після дуже серйозної спроби її втілення, після експерименту, що тривав сім десятиліть. Сотням мільйонів людей було не до жартів, а де-не-де на нашій планеті на експеримент цей ще й досі не дивляться як на завершений.

Я пригадую суперечки з друзями, які інколи виникали. Найпершу — у 1961 році, одразу після XXII з’їзду КПРС, на якому прозвучали виключно сильні викриття сталінського терору. Ми сиділи до ранку і слова: «Але ж ідея була вірною!» прозвучали неймовірну кількість разів. До речі, XX та XXII з’їзди заспокоїли мене особисто років на двадцять. Це забагато, згоден, але треба враховувати мою специфічну відокремленість від повсякденного життя. Можливо, люди самі себе підсвідомо заспокоюють формулами на зразок: «Якщо партія сама так рішуче засуджує помилки минулого, напевне, вона націлена у майбутнє». Тобто, «жираф большой, ему видней».

Далеко не одразу і далеко не всім все стало ясно. А кому стало — з тими досить швидко розібрались. Як я тепер розумію, щоб не мудрували. В цьому й був зміст кривавого терору ЧК — ГПУ — НКВС: нагнати жаху (латинське слово «терор» означає не винищування, а «жах») на всіх, хто матиме сумнів у істинах, які проголошуються. Паралельно з терором, що був покликаний чинити виховуючий вплив, йшло «мирне» ідеологічне виховання народу. Головним його здобутком було те, що всі навчилися мовчати. Але в цілому виховання було, як я зараз розумію, небесталанне, тому що породило безліч щиро відданих комуністичній ідеї людей. Зокрема через це велетенський експеримент і затягнувся на сімдесят років. Затягнувся у масштабах всього СРСР, затягнувся у мільйонів людей на особистому рівні. Я сам, наприклад, довго не вважав його закінченим, довго умовляв себе, що у комуністичній ідеї є якесь раціональне зерно, хоча сама ідея до того часу була вже наприкінці льоту. Але я майже впевнений: ця ідея абсолютно інакше бачилась у двадцяті, тридцяті, сорокові і навіть у п’ятидесяті роки, так що не хочу й не буду засуджувати дідів та батьків. Я маю на увазі, звичайно, тих, хто сприйняв комуністичну ідею.

У мої студентські роки (а я вступив до університету у 1955 році) до практичного спростування економічних та суспільних догм марксизму-ленінізму було ще далеко. Більше того, впродовж якогось часу, особливо після запуску першого радянського штучного супутника Землі, багатьом людям у світі почало здаватись, що старий Маркс був, можливо, не такий уже й неправий. Кілька років тому мені показали, як курйоз, журнал «Грані» за 1958 рік, номер 40. Цей журнал видавали емігранти-антирадянщики у Франкфурті. Мені так сподобався один абзац звідти, що я навіть виписав його. Зміст великої статті був у тому, що комуністи, мовляв, рано торжествують: «Всупереч хвастощам Хрущова, СРСР, при наявних темпах зростання, наздожене сьогоднішній стан США по виробництву на душу населення не раніше, як через 20 років». Тобто ідеологічні вороги радянської влади, скріпивши серце, прийшли до переконання, що СРСР, на жаль, неминуче дожене США, але — яке щастя! — не раніше 1978 року. Знаю, що напочатку 60-х багато аналітичних центрів у США оцінювали цей розрив як ще менший.

У ці роки торжества комуністичного вчення (уявного) першими повинні були відкрити для себе його ущербність саме ті, хто ним хоча б трохи захоплювався, молоді та допитливі уми. Захопленість підштовхує до поглибленого знайомства з предметом. Я знав таких сільських самородків, яким у всьому треба було дійти до суті. Дуже українська риса, як на мене. Втім, може й російська також.

Один уїдливий юнак (на жаль, не пам’ятаю ані імені, ані прізвища) міг сидіти ночами над дрімучим «Капіталом», над «Державою та революцією» та й іншими скарбницями премудрості, щоб ранком приголомшити викладача наступним запитанням. Що означає: «кожному за працею» — чи можливим буде, коли скасують гроші, виявити точні еквіваленти праці асенізатора та поета? І до речі, чому гроші досі не відмінили? Швидше б, а то завжди не вистачає до стипендії. І таке інше.

Наші викладачі, як правило, були у всеозброєнні: на будь-яке подібне запитання у них була заготовлена досить багатослівна, і якщо надто не замислюватись, переконлива промова. Саме промова, монолог — живої дискусії вони уникали. Можливо, у партійних інстанціях їх забезпечували на такий випадок спеціальними методичками. Не хочу погано говорити про викладачів: «куди слід» вони про таких допитливих, мабуть, не повідомляли.

У свій час Лобачевський спростував струнку будову евклідової геометрії, довів необгрунтованість однієї з головних підпор цієї будови — постулату про паралельні прямі. У нашому вузівському підручнику з «наукового комунізму», на свій лад комуністичної евклідової геометрії, був присутній явний аналог цього ущербного постулату. Я маю на увазі параграф, присвячений мовам та культурам. Там можна було прочитати таке: «Розквіт національних культур та мов у період диктатури пролетаріату в одній країні готує умови для відмирання та злиття їх в одну спільну соціалістичну культуру та в одну спільну мову в період, перемоги, соціалізму у всьому світі».

Відмирання як наслідок розквіту — ця думка мене вразила. На якийсь час навіть стало сумно, і я ще раз позаздрив гуманітаріям, які здатні збагнути таке. У мене самого природжений потяг до гуманітарних дисциплін до того часу уже почав згасати, то й заглиблюватися у цю загадку я не став. Втішало те, що розквіт, який плавно переходив у відмирання, був намічений на далеке майбутнє, до якого всім нам навряд чи судилося дожити. До того ж, злитися повинні будуть всі мови, які тільки є у світі, таким чином ніхто не буде ображений.

Взагалі з підручника виходило, що марксисти-ленінці принципово проти того, щоб образити навіть найменший етнос. Там прямо говорилося: «Не може бути вільним народ, що пригнічує інші народи», і ця думка пояснювалась такою цитатою: «Звільнення Ірландії є для англійського робітничого класу необхідною умовою власного соціального та політичного звільнення (Карл Маркс)».

Пригадую, якось хтось поставив питання: чому, не очікуючи розквіту мов у період диктатури пролетаріату, російська мова трошки (ну, зовсім трішечки) утискує українську в Українській-таки РСР? Нам спокійно пояснили, що насправді українська мова і культура у порівнянні з 1913 роком зробили неймовірний ривок — порівняйтено кількість шкіл, книг, газет, журналів, театрів та радіостанцій. І більше не кажіть дурниць!

Лише згодом, через роки я зрозумів, що це була батьківська пересторога. Зрозумів я також інше: саме питання про мову було уже тоді найбільш вразливим місцем радянської практики у всіх національних республіках. Не дарма ж на партійному жаргоні стали називати у СРСР «націоналістами» тих, хто, як правило, не вірив у жоден з комуністичних постулатів. Тобто, будучи філологами, вони не дали себе захопити перспективою мати «за потребами» та іншими перспективами комунізму. Найбільш яскраві з них, такі як історик Валентин Мороз, розкусили дефектність всієї комуністичної доктрини, включаючи її економічну частину. Вони виявили себе цим, мабуть, більш прозірливими, ніж люди з економічною освітою, а тим більше ніж ми, технарі. Безглуздя та фальш у національному питанні знецінили у їхніх очах всю комуністичну конструкцію.

Не для найму

Я не зустрів тоді таких людей, не захопився проблемами, що так їх бентежили. Не так давно мені стало відомо, що вже у 1958 році тільки 21% міських школярів України вчились в українських школах, а у Харкові, Одесі та Донецьку українських шкіл взагалі налічувались одиниці — така статистика не була загальним надбанням в момент своєї актуальності. Щоб якось виправдатись, можу сказати, що інженери — то взагалі особливий різновид роду людського. Мені важко пояснити гуманітарію, наскільки сильно можуть поглинути технічні завдання, відсуваючи все інше далеко на задній план.

Роботи «націоналістів» та «дисидентів» я прочитав набагато пізніше. До речі, недарма більшість із них належали до першого покоління міської інтелігенції — тобто, були вихідцями з села, тими самими уїдливими самородками. Сьогодні, коли до їхніх праць підрадянських років можна уже ставитись цілком неупереджено, я бачу у багатьох з них одну спільну рису: дуже майстерне використання розриву між теоретичними побудовами комуністичного вчення та радянською практикою. Вони весь час тицяли пальцем у «непрацюючі» статті Конституції СРСР та програмних документів КПРС, мабуть трохи дратуючи менш рішучих однодумців своєю уявною наївністю. Але це був тоді їхній єдиний щит: мовляв, ми палко віримо у комунізм і турбуємось лише про одне — аби його будівельники не відступили від своїх власних чудових креслень. І чи не вражаюча нагорода? У вирішальний момент зпрацювала найбезнадійніша, як здавалось, з усіх статей радянської конституції: про право союзних республік на вихід з Союзу РСР!