Україна–Русь. Книга перша - Білінський Володимир Броніславович. Страница 31

Слід думати, що між Золотою Ордою та Великим Галицько–Волинським князівством були підписані певні угоди з цілком конкретними зобов’язаннями, за якими Золота Орда визнавала цілісність та недоторканість володінь Данила Галицького. Про те свідчить поведінка Великого князя стосовно тисяцьких Улусу Бувала — Куремси у 1254 та 1256–1259 роках та Бурондая у 1260–1261 роках.

Літопис Руський зазначив:

«Данило ж воював із Куремсою і ніколи–таки не боявся Куремси: Куремса–бо не міг йому був ніколи вчинити лиха, допоки [не] прийшов Бурондай…» [18, с. 420].

Певно, тисяцький Куремса (Коренца) мав чіткі інструкції від улусного хана, а, можливо, і від самого хана Батия, як поводитися із сусідом.

Тому у 1254 році до міста Бакоти прибули тільки татарські посли агітувати за васальне приєднання Пониззя до Золотої Орди. І не дивно, що за вказівкою Данила — князь Лев заарештував отамана Бакоти — Милія та відвіз до батька як зрадника, що піддався агітації татар. Ця агітація відбувалася ще в часи правління хана Батия і не дивно, що отримала такий розвиток.

Та, певно, з 1256 року на західний кордон від нового хана Золотої Орди — Берке надійшли нові інструкції. Хоча хани відкрито не скасовували договори та домовленості своїх попередників. Чинилось подібне таємно. Воєнні дії Данила Галицького у 1257 і 1259 роках згідно з тодішнім договором були цілком оправдані, чому й не було ніякої реакції Золотої Орди на невдачі Куремси.

Цілком очевидно, що в Золотій Орді ці невдалі спроби порубіжного тисяцького Куремси залучити Болохівщину та Крем’янеччину до васальної залежності пояснили представникам князя Данила Галицького, які вимагали дотримання існуючого договору, як самочинні дії тисяцького, і надіслали на кордон, який посунувся з Дніпра на Буг — Синюху — Гнилий Тікич, нового тисяцького — Бурондая. Що цілком очевидно.

Хан Берке посилював свій вплив на улус Бувала, призначивши тимчасового баскака, поки підростав Ногай, і прихопив для Бурондая клин землі від Дніпра до Буга та від Чорного моря до Гнилого Тікича.

Чому ми визначаємо саме такий кордон Золотої Орди на 1260 рік?

Відповідь очевидна. Літописи не зафіксували ніяких змін на західному кордоні Золотої Орди на території сучасної України з 1260 по 1362 рік, коли Великий Литовсько–Руський князь Ольгерд розгромив на Синій Воді війська трьох татарських ханів «Кутлубуги, Хаджібея і Дмитрія».

З 1262 року Золота Орда розпочала жорстоку війну на Кавказі з династією Хулагу–хана, тому, звичайно, ніяких завоювань на заході впродовж правління хана Берке відбуватись не могло. Навіть агресивний порубіжний тисяцький Бурондай з того року зникає з Руського Літопису назавжди. Певно був направлений ханом Берке на чолі військової потуги Улусу Бувала на Кавказ, де його згодом замінив молодий володар Улусу Ногай. Тому і згадок про татар у Літопису Руському з 1262 до 1274 року немає.

Все, про що говорилося в цьому розділі, є заслугою тодішніх керманичів Великого Галицько–Волинського князівства: Данила Галицького (помер 1264 року), його брата Василька (помер 1271 року) та сина Данила — Шварна (помер 1269 року).

Із 1269 року син Данила Галицького — Лев Данилович посів престол Великого князя, на якому тримався до 1301 року. Але й за цього князя у Літопису Руському немає жодної згадки про підпорядкування хоч би частини території Великого князівства володарю Улусу — Ногаю.

Тому заява декого із сучасних українських істориків про те, що «до улусу Ногая входила вся сучасна територія Української держави», — є хибною і не відповідає дійсності. Навіть великі російські історики, наприклад, В. Л. Єгоров у праці «Историческая география Золотой Орды в XIII– XIV вв.» визнав:

«Степные пространства между Днестром и Днепром в XIII в. с… образованием Золотой Орды входили в ее состав. В бассейне Южного Буга… (татарські. — В. Б.) кочевья распространялись к северу, захватывая нижнее течение его левого притока — Синюхи. Они, видимо, доходили до южной границы современных Винницкой и Черкасской областей, т. е. среднего течения Южного Буга. Выше золотоордынская территория не распространялась» [173, глава 3].

Головне — археологічні дослідження, які велися на теренах сучасної України ще з початку XIX століття російськими імперськими археологами, ознак присутності Золотої Орди далі знаменитого трикутника (Таганча): Біла Церква — Канів — Звенигород (Звенигородка) не виявили.

Це стосується і Києва.

Життя Києво–Печерської Лаври з 1240 по 1320 рік очолювали 8 (вісім) ігуменів і воно не припинялося. Київ усі ці вісімдесят років належав до Великого Галицько–Волинського князівства, який мав свою, незалежну від золотоординської, Митрополію і свого, окремого від Золотої Орди, Митрополита.

Навіть Літопис Руський, описуючи Волинського князя Мстислава, сина Василька, писав про цілком незалежного князя: «Князь же Мстислав сів на столі брата свого Володимира на самий Великдень, у рік 6797 (1289), місяця квітня в десятий день, і став княжити після брата свого, правдолюбством світячись до всіх братів своїх, і до бояр, і до простих людей…

Він держав мир із навколишніми землями: з Ляхами, і з Німцями, і з Литвою, [а] землю свою держав величиною аж по Татар, а сюди — по Ляхи і по Литву» [18, с. 450].

Літописець розділяє володіння татар і Волинського князівства, не поєднуючи їх. А Волинська земля тяглася на південь до кордону з Пониззям.

Київ у ті роки також належав до володінь Галицько–Волинських князів.

* * *

Імперські (польська та російська) історичні науки зробили все можливе, щоби позбавити українців національної пам’яті. Авторові довго не вдавалося натрапити на достовірні джерела, аби зв’язати в єдиний ланцюг події ХІІІ–ХІV–ХV століть, які мали достовірне місце на українській землі у ті часи. Лише коли до моїх рук потрапили спогади посла англійського і французького королів Гілльбера де–Ланноа, написані 1421 року, вдалося зрушитися з місця. Про що говоритимемо пізніше.

Спогади посла англійського та французького королів, у яких розповідається про руського (українського) князя Гедігольда, він же князь Василь Красний Острозький, спонукають нас до відновлення картини тодішньої Русі. Почнемо із періоду, на якому закінчився Літопис Руський — 1292 рік. У ті часи великим Галицько–Волинським князем був син Данила Галицького — Лев, який володів князівством із 1269 по 1301 рік. Літопис Руський, який багато розповів про діяльність князя Лева Даниловича, згадує про постійні війни князя з польськими королями та литовськими князями. Розповідає літопис і про посягання князя Лева на землі своїх братів.

Під 1288 роком літопис згадує про його словесні зазіхання на землі брата Володимира Васильковича, хоча Лев особисто володів трьома уділами — «Галицьким, Перемишльським, Белзьким». Та після смерті Володимира Васильковича у 6797 (1289) році землі Волині, згідно з заповітом нащадка князя Василька, перейшли до рідного брата Лева — Мстислава. Так після 1289 року всі уділи Великого князівства опинилися в руках синів Данила Галицького — Лева і Мстислава.

Слід зазначити, що згідно з Руським Літописом за всі роки існування Великого Галицько–Волинського князівства до часів його поглинання Польщею та Литвою історики та літописці не зафіксували воєн за титул Великого князя між нащадками Данила Галицького. Усі особисті питання вирішувалися мирно.

Великий Галицько–Волинський князь Лев Данилович правив князівством до 1301 року. Після його смерті Велике князівство посів син Юрій.

Про князювання Юрія Львовича в українських джерелах немає жодних згадок. Сучасні історики визнають:

«Не можна сказати нічого конкретного про обставини князювання Юрія Львовича. Навіть дата його смерті, подана польським істориком Яном Другошем (1308 р.), є значною мірою гіпотетичною. Причиною цього є брак вітчизняних літописів — основного й у більшості випадків єдиного джерела, що унеможливлює реконструкцію історії Галицько–Волинської… (держави. —В. Б.)» [44, с. 93].