Україна–Русь. Книга перша - Білінський Володимир Броніславович. Страница 33

До влади Улусу Бувала, скоріше із 1265 року, прийшов онук хана — Ногай, бо його батько Татар був страчений Хулагу–ханом ще десь у 1260–1261 роках. Хан Татар у 1255 році був направлений ще з двома царевичами Золотої Орди на допомогу Хулагу для завоювання земель Ірану, Іраку тощо. Разом з ними кожен улус Золотої Орди відправив по два чоловіки з десятка (разом із їхніми сім’ями) для наповнення володінь Хулагу–хана населенням, а то було не менше 50–70 тисяч людей Улусу Бувала. Хоча ті люди були покриті за рахунок приросту населення за період 1242–1255 років.

Звичайно, ми маємо лишень приблизний підрахунок населення Улусу Бувала. Та ми й не ставили перед собою завдання точного підрахунку. Нашим завданням було показати зростання кількості населення Улусу Бувала. Не забуваймо, що з 1255 року долю тих людей ділили й наші предки Понизької землі, а з 1242 року—мешканці — русичі півдня сучасної України, які не зуміли відійти до Великого Галицько–Волинського князівства, або до іншої лісової частини сучасної України.

Однак стрімкий приріст населення Улусу Бувала весь той час урівноважувався його втратами: то переселенням 50–70 тисяч людей за Каспій у 1255–1256 роках, то втратами на війні 1262–1266 років. А слов’янське населення Пониззя освоювало, переважно, свою землю, бо було хліборобської культури. Ось чому ніякого подальшого захоплення, чи освоєння нових земель сучасної України з боку Золотої Орди (Улусу Бувала) у 1242–1266 роках, окрім раніше вказаних, історія не зафіксувала. До раніше вказаних належать — підпорядкування у 1255 році Золотій Орді (Улусові Бувала) — Пониззя та приєднання у 1259–1260 роках ордою «воєводи Бурондая» межиріччя Дніпро — Південний Буг — Синюха.

Дещо на краще змінилася картина для Золотої Орди в кінці 1270–х років, коли золотоординський хан Менгу–Тимур переселив до Криму із Мангишлаку роди (ілі) хана Уран–Тимура, сина Тукай–Тимура — тринадцятого брата Батия. І хоча, по суті, був створений новий улус, але на перших порах, аби не виникали суперечки між Чингісидами Ногаєм та Уран–Тимуром, останній був підпорядкований Ногаю.

Оскільки ж табуни та отари худоби племен (ілів) хана Уран–Тимура захопили усі степові землі Криму, то, зрозуміло, що хан Ногай змушений був перейти на забузькі та придунайські землі. Ті ж табуни і отари родів Ногая, які кочували на землях Центрального Приазов’я, почали освоювати землі сучасного українського Лівобережжя.

З приходом племен (ілів) Уран–Тимура до Криму населення Улусу Бувала збільшилося не менш ніж на 100 тисяч людей і, певно, сягало 600–800 тисяч на кінець 1290–х років.

Після смерті хана Менгу–Тимура у 1282 році, володар південно–західного улусу Золотої Орди Ногай став одним із могутніших ханів держави. Захоплюючи землі українського Лівобережжя, хан Ногай досяг річки Сейму. На Правобережжі, рухаючись переважно на захід, досяг сучасної румунської Нижньодунайської низини, а на півночі — річки Гнилий Тікич.

Посилаючись на перських та арабських істориків, професор М. Г. Сафаргалієв писав про хана Ногая:

«Чтобы попасть в его владения, надо было переправиться через реку Узи (Днепр), Тарку (Днестр), где и “находился старинный юрт Ногая” с центром Исакчи на реке Дунае… Из своих владений без особых затруднений Ногай мог выставить до 30 туменов (т. е. 300 000) воинов, состоявших из… (татар. — В. Б.), половцев, аланов и… (русичів. — В. Б.)» [30, с. 59].

Звичайно, стрімке зростання могутності володаря улусу Ногая ставило під велику загрозу як саме Галицько–Волинське князівство, так і його землі, особливо — східного регіону, такі, як: Київська, Чернігівська, Путивльська, Сіверська, Овруцька, де на ті часи, як ми побачимо далі, рід князя Данила Галицького починав відроджувати свої уділи.

Певно, пильне Боже око та його Провидіння ніколи не покидає українську землю — рятує український багатостраждальний народ. Так трапилося і того разу.

За Літописом Руським, на землі від «Ляхів до Татар… був гнів Божий — мор…». Послухаємо Літопис:

«У рік 6792 (1284)… Тої ж зими не тільки в одній Русі був гнів Божий — мор, але і в Ляхах. Тої ж зими і в Татарах вимерло все — і коні, і скот, і вівці. Все вимерло, не зосталося нічого» [18, с. 436].

Важко сьогодні дізнатися, що відбувалося з татарами на порубіжних українських землях від Сейму до Азовського моря та від Гнилого Тікича до Чорного моря. Автор думає, що коли Літопис Руський писав «не зосталося нічого», то він в першу чергу мав на увазі ті порубіжні українські землі.

А далі, за тим же Літописом Руським, відбувся знаменитий грабіжницький похід Золотої Орди на Польщу та Угорщину 1286–1287 років, коли золотоординське військо очолював особисто хан Талабуга зі своїми першими помічниками–Чингісидами Алгуєм та Ногаєм.

Очевидно, той похід був викликаний страшним мором 1284 року, коли Золота Орда втратила більшу частину людей та переважну більшість своїх отар і табунів.

Але, за свідченнями перських та арабських істориків і Літопису Руського, той похід для Золотої Орди закінчився цілковитим крахом: загинуло більше 25 царевичів–Чингісидів та більше 150 тисяч воїнів. А якщо згадати, що у воєнному поході кожен воїн мав трьох коней, то Золота Орда в цьому воєнному поході втратила ще й більше 500 тисяч коней.

Це був найтяжчий удар по Золотій Орді за часів її існування. Саме наслідком цього походу стало відсторонення від влади та страта хана Талабуги і прихід до влади нового хана Тохти. У Золотій Орді були настільки напружені стосунки, що в перші роки свого царювання хан Тохта тримав свою столицю в місті Мохші (Наровчаті) — в центрі так званої «исконно русской земли», де одночасно ще й зберігав скарбницю і карбував монети. Онук хана Беркечара — першого володаря улусу, відомого раніше як Рязанське (Тмутараканське) князівство, — хан Біликчі повністю підтримував Тохту, в той час коли хан Ногай постійно плів інтриги щодо великих ханів Золотої Орди.

І хоча хан Ногай вивів свою улусну частину війська після невдалого походу неушкодженою, всі Чингісиди почали поступово залишати старійшину–інтригана і переходити на бік Тохти.

Навіщо автор переповідає частину історії Золотої Орди саме в цьому розділі?

Справа в тому, що слід пам’ятати про входження Подільської землі до складу Улусу Ногая, а відтак до Золотої Орди. І все, що стосується тогочасного Улусу Ногая (1288–1300 років), якимось чином торкалося Подільської землі.

Відкрита ворожнеча між ханом Золотої Орди Тохтою і улусним володарем ханом Ногаєм розпочалася із 1297 року. Ось як про те повідомив арабський історик Рукнеддін Бейбарс:

«В 697 году (=19 окт. 1297 — 8 окт. 1298) началась вражда между Токтой, сыном Менгутемира, царем из дома Берке, и между Ногаем…» [3, с. 109].

Скоро та ворожнеча перейшла у відкрите воєнне протистояння. І тут ми знову згадаємо про Подільську землю. На вершині тиску на Русь та Подільську землю хана Ногая, коли Орда Ногая на Лівобережжі дійшла до річки Сейму, а Ногай перейшов річки Дніпро, Південний Буг і Дністер та переніс столицю улусу до міста Ісакчі на Дунаю, стався надзвичайно сильний мор, коли улус Ногая втратив половину людей і майже всі свої табуни та отари.

Після такого мору поширювати владу свого улусу на північні землі Русі (України) у Ногая не було ні можливості, ні потреби.

А далі відбувся невдалий похід на Польшу та Угорщину. І хоча Улус Ногая у тому поході зазнав найменших втрат завдяки хитрості Ногая, але почалася його ворожнеча з великими ханами, спочатку з Талабугою, а по якомусь часі — з Тохтою.

Слід думати, що подільські отамани у війні Тохти з Ногаєм виступали на боці великого хана, бо в арабських істориків тих часів немає жодної згадки про присутність руських (українських) воїнів у війську Ногая, тоді як у війську хана Тохти вони присутні.

«В этом году (= 28 сент. 1299 — 15 сен. 1300) царь Токта, сын Менгутемира, решился пойти войною на Ногая,чтобы отомстить ему и затушить огонь гнева своего. Случилось так, что несколько эмиров Ногаевых, на которых он вполне полагался… покинули его и ушли к Токте… Оба войска сошлись в местности называемой Кукан лык, и сразились. Поражение постигло Ногая во время заката солнца. Сыновья и войска его обратились в бегство и разбрелись в разные стороны…Настиг его Русский (треба розуміти: русич–українець. — В. Б.) из войска Токты… Русский (Русич–українець. — В. Б.) не поддался его словам, а тотчас тут же отрубил ему голову, принес ее к царю Токте и сказал ему: “вот голова Ногая”» [3, с. 113–114].