Елементарні частинки - Уельбек Мішель. Страница 15

Брюно, зі свого боку, вирішив записатися на філологічний факультет: йому вже набридли рядки Тейлора — Маклорена, а головне, на філологічному факультеті були дівчата, безліч красунь. Його батько не заперечував проти такого рішення сина. Як усі старі розпусники, він на старість став дуже сентиментальним і гірко дорікав собі за те, що через власний егоїзм зіпсував життя синові; втім, частка правди у цьому була. На початку травня він розірвав стосунки з Жулі, своєю останньою коханкою, хоча вона була блискучою жінкою; її звали Жулі Ламур, але вона носила сценічний псевдонім Джулія Лав. Вона знімалася в перших французьких порнофільмах, у нині забутих стрічках Берда Тренбарі чи Франсіса Леруа. Вона була трохи схожа на Жанін, але набагато дурніша. «Наді мною висить прокляття… прокляття…», — повторював про себе батько Брюно, коли, знайшовши фотографію своєї колишньої дружини в молоді літа, усвідомив їх схожість. Цей зв’язок став абсолютно нестерпним відтоді, як на прийомі Беназерафа його кохана зустріла Делеза і взяла за звичку при першій же нагоді пускатись у глибокі просторікування на захист порнографії. До того ж вона дорого йому обходилася, бо під час зйомок звикла до взятих напрокат «роллс–ройсів», хутряних шуб і до різних еротичних фантазій, які з роками ставали для нього все більш виснажливими. Наприкінці сімдесят четвертого йому довелося продати будинок у Сент–Максимі. Через кілька місяців він придбав для сина чудове житло поблизу садів обсерваторії: світле, спокійне помешкання з вікнами, що не виходять на стіни будинку навпроти. Прийшовши туди з Бруно, він зовсім не вважав себе виключно щедрим дарувальником, скоріше він відчував, що намагається в міру можливого загладити заподіяне лихо; хай там як, а він, мабуть, зробив гарний вчинок. Обнишпоривши все очима, він трохи підбадьорився. «Тут ти можеш зустрічатися з дівчатами!» — бовкнув він, не подумавши. Побачивши обличчя сина, одразу ж пошкодував про свої слова.

Зрештою Мішель записався на фізико–математичне відділення в Орсе; зокрема його приваблювала близькість університетського містечка: то була головна причина. Випускні іспити вони склали без жодних несподіванок. В день оголошення результатів з ними пішла Анабель; у неї було дуже серйозне обличчя, за останній рік вона дуже подорослішала. Трохи схуднувши, з чарівною, ледь помітною усмішкою на вустах вона, на жаль, стала ще вродливішою. Брюно вирішив виявити ініціативу: в нього більше не було будиночка в Сен–Максимі, проте він міг, як радила мати, поїхати у маєток Ді Меоли; він запропонував їм обом скласти йому компанію. Вони поїхали туди через місяць, наприкінці липня.

14

Чоловік, що зустрів їх на зупинці автобуса в Карпантра, був украй виснаженим і хворим. Син італійського анархіста, котрий емігрував до США у двадцятих роках, Франческо Ді Меола, поза всяким сумнівом, процвітав у житті, звичайно, у фінансовому плані. Наприкінці Другої світової війни цей молодий італієць, наче Серж Клеман, збагнув, що світ радикально змінився, і діяльність, яка довгий час вважалася справою еліти та маргіналів, незабаром набере нового економічного сенсу. Тим часом, як батько цілком займався косметологічною хірургією, Ді Меола захопився виробництвом дисків; певна річ, дехто заробив на цьому набагато більше, але і йому дістався добрий шмат пирога. До сорока років у нього, як і в багатьох мешканців Каліфорнії, виникло відчуття нової хвилі, схожої на щось більше, ніж звичайні примхи моди, що наближалась і мала знести на своєму шляху всю західну цивілізацію; тому на своїй віллі у Біг Сур він зміг поспілкуватися з Аланом Уотсом, Паулем Тілліхом, Карлосом Кастанедою, Абрахамом Маслоу та Карлом Роджерсом. Трохи згодом він навіть мав честь познайомитися з Олдосом Хакслі, справжнім духовним батьком нового руху. Старий, майже сліпий Хакслі приділив йому досить мізерну увагу; проте ця зустріч мала залишити в його пам’яті вирішальне значення.

Мотиви, що змусили його у 1970 році покинути Каліфорнію, щоб купити маєток у Верхньому Провансі, не до кінця розумів навіть він сам. Згодом, уже майже перед смертю, він нарешті зізнався собі, що ним керувала якась внутрішня потреба померти в Європі; але в ту мить з усіх своїх мотивів він усвідомлював лише ті, що лежали на поверхні. Травневі заворушення 68–го надихнули його, але коли рух хіпі став сходити нанівець у Каліфорнії, він вирішив, що, мабуть, може щось зробити з європейською молоддю. Джейн підбадьорювала його в цих намірах. Французька молодь особливо скута, її душить залізний патерналістський нашийник холізму; але, як вона запевняла, досить однієї іскри, щоб усе вибухнуло. Протягом кількох років найбільшою насолодою для Франческо було курити цигарки з маріхуаною в компанії зовсім юних дівчат, яких приваблювала духовна аура руху хіпі, а потім оволодівати ними в ароматі ладану, серед символів буддистської міфології. Дівчата, що приїжджали у Біг Сур, були здебільшого маленькими протестантськими дурепами; принаймні половина з них були незайманими. Наприкінці шістдесятих хвиля стала спадати. Тоді він сказав собі, що, мабуть, слід повертатися в Європу; йому самому такі думки здавалися дивними, адже коли він поїхав з Італії, йому ледве виповнилося п’ять років. Його батько не був революціонером, він був людиною культури, естетом, закоханим у красу мови. Мабуть, це мало якось вплинути на сина. У глибині Ді Меола завжди вважав американців цілковитими бовдурами.

Він усе ще був дуже вродливим, з гострим матовим обличчям, з довгим сивим волоссям, густим і хвилястим; проте всередині його організму клітини почали безладно розмножуватися, порушуючи генетичний код сусідніх клітин та виділяючи токсини. Думки лікарів, з якими він радився, розбігалися щодо багатьох пунктів, крім одного, головного: незабаром він помре. Його рак був неоперабельним, він продовжував безповоротно поширювати свої метастази. Більшість фахівців схилялася до того, що агонія буде мирною, а за допомогою деяких препаратів навіть удасться до самого кінця уникнути фізичних страждань; справді, досі він не відчував нічого, крім страшенної загальної втоми. І все ж таки він не міг змиритися, він не міг уявити такий кінець. Хоча для сучасної західної людини, навіть коли вона при здоровому розумі, думка про смерть є чимось на кшталт фонового шуму, що заповнює мозок, тільки–но починають зникати плани та бажання. З віком цей шум стає всепоглинаючим; його можна порівняти з глухим гулом, іноді його супроводжує скреготіння. За інших часів основою внутрішнього шуму було очікування Царства Господнього; тепер це очікування кінця. Ось так.

Хакслі, про якого він увесь час згадував, здавався байдужим до неминучості власної смерті; але, мабуть, він просто здурів од наркотиків. Ді Меола читав, проте ані Платон, ані «Бхагавадгіта», ані «Тао–те–Кінг» не принесли йому жаданого заспокоєння. Йому тільки–но виповнилося шістдесят, але він помирає, всі симптоми говорять про це, помилитися неможливо. Він навіть почав утрачати інтерес до сексу і якось неуважно, мимохідь, зауважив вроду Анабель. Що ж до хлопців, то їх він навіть не помітив. Він давно жив серед молоді і, мабуть, лише за звичкою виявив певну зацікавленість, подумавши про знайомство з синами Джейн; насправді йому, мабуть, було начхати на них. Він привіз їх у маєток, сказав, що вони можуть розташуватися, де захочуть, і розбити намет; він хотів прилягти й нікого не бачити. Фізично він ще являв собою надзвичайний тип проникливого і чуттєвого чоловіка, його погляд пронизувала іронія, навіть якась мудрість; дехто з надто дурних дівчат вважали його обличчя проясненим і сповненим доброти. Сам він не відчував у собі ніякої доброти, до того ж він не міг позбутися відчуття, що він лише посередній актор: і як це він міг пошити в дурні цілий світ? Загалом, часто казав він собі з деяким смутком, уся ця молодь, що прагне нових духовних цінностей, цілковиті бовдури.