Елементарні частинки - Уельбек Мішель. Страница 59

Опублікована у 2004 році робота «Три вірогідності топології гілбертових просторів» була зустрінута із подивом. Її можна розглядати як заперечення динаміки континууму і як спробу — з деякими обертонами платонізму — нового обґрунтування топологічної алгебри. Визнаючи інтерес щодо поданих автором вірогідностей, математики–професіонали завжди підкреслювали брак чіткості в його пропозиціях, деякий анахронізм у самому характері підходу до питання. І справді, Хюбчеяк визнає, що Джерзінські у той час не мав доступу до новітніх математичних публікацій, навіть складалося враження, що він не дуже й цікавився ними. По суті, ми маємо дуже обмежену кількість свідчень його діяльності у 2004 — 2007 роках. Він регулярно наїжджав до Голуейського центру, але його стосунки з іншими експериментаторами залишалися суто професіональними і функціональними. Він придбав деякі рудиментарні компоненти асемблера «Крей», що переважно позбавляло його необхідності звертатись по допомогу до програмістів. Лише Уолкотт, схоже, підтримував з ним більш тісні стосунки. Він і сам жив поблизу Кліфдена і коли–не–коли під вечір навідував Мішеля. За його словами, Джерзінські часто згадував Огюста Конта, особливо його листи до Кметільди де Во і «Суб’єктивний синтез» — останній незавершений твір філософа. До того ж, у плані наукової методики Конт може бути визнаний істинним основоположником позитивізму. Ніяка метафізика, ніяка онтологія, які визнавались у ті часи, не становили для нього жодної цінності. Джерзінські передбачав, що Конт, схоже, опинившись у такій же інтелектуальній ситуації, в якій між 1924 і 1927 роками перебував Нільс Бор, неухильно зберігав би свої позитивістські принципи, тобто приєднався б до копенгагенського напрямку. У будь–якому разі настирність і непохитність французького філософа у ствердженні реальності соціальних функцій відносно умовності індивідуального буття, його постійно відновлюваний інтерес до історичних процесів і течій суспільної думки, а особливо його загострена чутливість створюють передумови, щоб припустити, що у нього, певно, не викликав би протесту новітній проект онтологічного перетворення, підтверджений працями Зурека, Зеє і Хардкасла, — проект заміни онтології об’єктів онтологією соціальних співтовариств. Дійсно, лише онтологія співтовариства здатна відродити на практиці можливість людських стосунків. В онтології стану частинок не видно, тому при їх характеристиці слід обмежуватись аспектом їх «чисельності», яку ми й спостерігаємо. Єдині сутності, які можна в такій онтології відзначити і визначити, — це суто хвильові функції і визначувані за їх допомогою вектори стану. Звідси й аналогічна можливість повернути сенс поняттям братерства, симпатії і любові.

Вони йшли Балліконнільською дорогою, океан мерехтів біля їхніх ніг. На обрії над Атлантикою сідало сонце. В Уолкотта все частіше складалося враження, що думками Джерзінські витає у туманних, якщо не сказати містичних, сферах. Він сам залишався прихильником радикального інструменталізму, нащадок традицій англосаксонського прагматизму, до того ж, визнаючи вплив на себе праці Віденського гуртка [36], він з деякою недовірою ставився до праць Конта, з його точки зору вони були занадто романтичними. Позитивізм, на відміну від матеріалізму, що його він змінив, може, підкреслював Уолкотт, стати підґрунтям нового гуманізму, який насправді виникне вперше (оскільки матеріалізм за своєю суттю несумісний з гуманізмом, недарма ж він його врешті–решт зруйнував). Хоча це й не виключає історичної ролі матеріалізму: слід було взяти перший бар’єр, тобто відмовитися від Бога; взявши його, люди розгубились і запанікували. Але сьогодні і цей другий бар’єр усунено, і це здійснилося в Копенгагені. Вони не потребують більше ні Бога, ні ідеї позамежної реальності. «Існують, — казав Уолкотт, — людські сприйняття, людські свідчення, досвід; є розум, який зв’язує ці перцепції воєдино, і є почуття, яке оживляє їх. Усе це розвивається поза будь- якою метафізикою чи будь–якою онтологією. Нам уже не потрібні ідеї Бога, природи або реальності. На основі експериментальних даних всередині співтовариства спостерігачів згода може бути встановлена на раціональній міжособистісній основі, зв’язок між дослідами встановлюється через теорії, які по можливості мають задовольняти принцип економії та обов’язково бути спірними. Є світ, який сприймається, відчувається, світ людський».

Його позиція була непохитною, і Джерзінські усвідомлював це: хіба потреба в онтології не була дитячою хворобою людського розуму? Наприкінці 2005 року він під час поїздки до Дубліна випадково натрапив на «Книгу кельтів». Хюбчеяк стверджує цілком упевнено, що зустрічі з цією яскравою, у формальному відношенні неймовірно складною книжкою, рукописом, найімовірніше, створеним монахом–ірландцем у VII столітті нашої ери, судилося стати поворотним пунктом у розвитку його думки, і що тривале споглядання цієї праці дозволило йому в результаті серії прозрінь, які заднім числом набувають у нас характеру дива, подолати складнощі розрахунку енергетичної стабільності у надрах макромолекул, що зустрічаються у біології. Не визнаючи необхідності погоджуватися з усіма твердженнями Хюбчеяка, слід зауважити, що «Книга кельтів» завжди протягом століть викликала у коментаторів екзальтовані, майже екстатичні висловлювання. Можна навести як приклад коментар, зроблений у 1185 році Геральдусом Камбренсісом:

Можна також погодитися з Хюбчеяком у його твердженні, що будь–яка нова філософія, навіть якщо вона і заявляє про себе в аксіоматичній, суто логічній формі, насправді взаємозв’язана з новою візуальною концепцією Всесвіту. Наділяючи людство фізичним безсмертям, Джерзінські, цілком вочевидь, зробив глибоку модифікацію нашої концепції часу; але головним його досягненням, на думку Хюбчеяка, було те, що саме він заклав вихідні елементи нової філософії простору. Щоб трохи наблизитися до Джерзінські, відчути хід його міркувань, достатньо заглибитись у безкінечні будови з кіл та спіралей, які складають орнаментальне підґрунтя «Книги кельтів», або перечитати розкішні «Міркування про переплетіння», навіяні йому цим манускриптом і надруковані окремо від «Кліфденських нотаток».

«Природні форми, — пише Джерзінські, — суть форми людські. Це в нашій голові виникли трикутники, переплетіння і розгалуження. Ми впізнаємо їх, ми їх оцінюємо, ми живемо, оточені ними. Живемо серед наших же, людських створінь, які співвідносяться з людиною, ми розвиваємось і вмираємо. У лоні простору, людського простору, ми здійснюємо вимірювання; саме завдяки їм ми творимо простір.

Людина мало що знає, — розмірковує далі Джерзінські, — Ті лякає ідея простору; вона вважає його величезним, нічним і розверстим. Вона уявляє собі істот найпростішої кулеподібної форми, загублених у просторі, стиснутих, розчавлених вічною присутністю трьох вимірів. Налякані ідеєю простору, людські істоти щуляться — їм холодно і лячно. У кращому разі, вони долають простір, сумно вітаючи одне одного при зустрічі. А тим часом цей простір міститься у них самих, йдеться не більше ніж про витвір їх власної свідомості.