Елементарні частинки - Уельбек Мішель. Страница 60

У цьому просторі, який навіює страх, — пише далі Джерзінські, — людські істоти вчаться жити і вмирати, у просторі їх свідомості зароджується розлука, відокремленість та біль. Це не потребує тривалих роздумів: закоханий через гори і океани чує поклик своєї коханої, мати чує волання своєї дитини. Любов поєднує і поєднує навік. Практика добра — поєднання, практика зла — роз'єднання. Роз'єднання — це друге імя зла, таке ж друге імя і в брехні. Насправді ж не існує нічого, крім чудового зв ’язку, великого, надійного і взаємного».

Хюбчеяк слушно задзначає, що найбільшою заслугою Джерзінські є не те, що він відкинув застаріле поняття індивідуальної свободи (оскільки ця концепція вже була значно знецінена в його час, і кожен визнавав, бодай мовчки, про себе, що вона аж ніяк не може служити підґрунтям прогресу людства), а те, що він з точки зору постулатів квантової механіки зумів шляхом інтерпретацій, щоправда, дещо зухвало, заново відродити умови можливості любові. У зв’язку з цим варто ще раз згадати

Анабель: особисто не пізнавши кохання, Джерзінські через Анабель зумів отримати уявлення про нього; він дістав унікальну нагоду зрозуміти, що кохання у певному сенсі може існувати в невідомих досі формах. Вельми вірогідно, що це уявлення пойняло його в ті останні місяці теоретичних досліджень, про які нам так мало відомо.

За свідченнями тих небагатьох осіб, з якими Джерзінські спілкувався в Ірландії протягом останніх тижнів, його опанував, здавалося, спокій. Його жваве, рухливе обличчя виглядало безтурботним. Він подовгу блукав по Окай–роуд, і свідком цих тривалих замріяних прогулянок були лише небеса. Звиваючись узгір’ями, дорога, то обривиста, то рівна, йшла на захід. Море сяяло, відкидаючи тремтливі відблиски на скелясті береги далеких острівців. Хмари, швидко підхоплені вітром у напрямку обрію, утворювали блискучі дивовижні маси, які здавалися напрочуд щільними. Мішель йшов і йшов, не відчуваючи втоми, и і легкий серпанок вологою осідав на його обличчі. Його праця завершилася, він знав це. У кімнаті, перетвореній на кабінет, вікна якої виходили на мис Ерісланен, він упорядкував свої записи — кілька сотень сторінок розмірковувань на найрізноманітніші теми. Результати його власне наукових робіт вмістилися на вісімдесяти машинописних сторінках — Мішель не вважав за потрібне наводити подробиці своїх розрахунків.

27 березня 2009 року під вечір він вирушив на центральний поштамт. Спочатку він надіслав перший примірник своїх праць у Париж до Академії наук, потім другий примірник до Великобританії — в журнал «Природа». Що ж до того, що він зробив далі, немає якихось конкретних відомостей. Той факт, що його автомобіль знайшли у безпосередній близькості від Огрус- Пойнта, безумовно, наштовхує на думку про самогубство, тим більше, що ні Уолкотт, ні будь–хто з технічного персоналу центру, власне, не висловив подиву з приводу подібного кінця: «У ньому було щось невимовно печальне, — неохоче пояснив Уолкотт, — на мою думку, це була найбезрадісніша людина, яку мені довелося зустріти в житті, до того ж слово «печаль» мені видається заслабким у цьому випадку: радше було б сказати, що про нього склалося враження, як про людину вкрай зруйновану, спустошену. Мені завжди здавалося, що життя його обтяжує, що він встиг утратити будь–який зв’язок з усім живим. Я вважаю, що він протримався саме стільки часу, скільки було необхідно для завершення його праць, і нікому з нас не дано уявити, яких зусиль це йому коштувало».

Хоч би як там було, але навколо зникнення Джерзінські згустилася таємниця, а та обставина, що його тіло так і не було знайдене, породила стійку легенду, що він подався в Азію, а саме до Тибету, перевірити результати своєї роботи співставленням з деякими положеннями традиційного буддизму. Нині ця гіпотеза одностайно відкидається. З одного боку, не знайшлося жодних слідів його авіаперельоту з Ірландії до Тибету; з другого — малюнки, які залишилися на останніх сторінках його блокнота і які свого часу трактувались як мандали, зрештою були ідентифіковані як комбінації кельтських символів, близьких до тих, що були використані у «Книзі кельтів».

Нині ми переконані, що Мішель Джерзінські знайшов свою смерть в Ірландії, там, де він на свій розсуд прожив останні роки земного життя. Ми також вважаємо, що тільки–но його праці були завершені, він — позбавлений будь–яких людських уподобань — вирішив піти з життя. Багато свідчень того, що він перебував під невимовним впливом цієї віддаленої точки західного світу, що омивається вічно ніжним, тремтливим світлом, де він так любив блукати або, як він писав в одній зі своїх останніх нотаток, «де перемішані небо, вода і сонячне сяйво». Ми схиляємося до того, що Мішель Джерзінські зник у морі.

ЕПІЛОГ

Нам відомо багато подробиць щодо життя, зовнішнього вигляду і характеру персонажів цієї оповіді; а втім, цю книгу слід розглядати скоріше як вигадку, правдоподібну реконструкцію на основі уривчастих споминів, а не як достовірне й однозначне відображення дійсності. Навіть якщо надрукованим «Кліфден- ським нотаткам», цій складній суміші особистих вражень, спогадів і теоретичних викладок, увічнених рукою Мішеля на папері між 2000 і 2009 роками, в той саме період, коли він працював над своєю узагальненою теорією, випало розповісти нам багато чого про події в його житті, біфуркації, конфронтації та драми, які визначили його особистий світогляд і спосіб існування; проте як в його біографії, так і в особистості залишається чимало нез’ясованого. А те, що трапилося потім, навпаки, належить Історії, і події, що розгорнулись після публікації праць Джерзінські, вже стільки разів змальовані, прокоментовані і проаналізовані, що можна обмежитись їх стислим резюме.

Червневій публікації 2009 року у спеціальному випуску журналу «Природа» під заголовком «Пролегомени до ідеальної реплікації», в якій на вісімдесяти сторінках були узагальнені положення останніх праць Джерзінські, судилося стати потрясінням для всього світового наукового співтовариства. В усіх куточках світу дослідники–мікробіологи намагалися повторити запропоновані експерименти, перевірити подробиці розрахунків. За кілька місяців надійшли перші результати, а потім з кожним тижнем вони накопичувалися, з бездоганною точністю підтверджуючи справедливість вихідних гіпотез. До кінця 2009 року не лишалося жодних сумнівів: висновки Джерзінські відповідають дійсності, їх слід визнати науково обґрунтованими. Було очевидно, що їх- практичні наслідки приголомшливі: будь–який найскладніший генетичний код може бути перезаписаний у стандартній формі, недоступній для порушень і мутацій. Отже, будь- яка клітина може бути наділена здатністю безкінечного послідовного репродукування. Усяка жива істота, хоч якою б вона була розвинутою, може бути трансформована у схожу, але розмножену шляхом клонування безсмертну істоту.

Коли Фредерік Хюбчеяк одночасно з кількома сотнями вчених з різних куточків планети відкрив для себе праці Джерзінські, йому виповнилося двадцять сім років, він закінчив роботу над дисертацією з біохімії у Кембриджі. Неспокійний розумом, плутаник, непосидько, він за кілька років об’їздив усю Європу — в архівах університетів Праги, Геттінгена, Монпельє та Відня залишився слід його перебування, він почергово був зарахований студентом в усі ці навчальні заклади, шукаючи, за його власними словами, «нову парадигму, але й не тільки: крім іншого способу дивитися на світ, ще й встановлювати з ним інші зв’язки». Хоч би як там було, він став першим і на тривалий час єдиним вченим, хто, виходячи з результатів праць Джерзінські, відстоював таке радикальне положення: людство повинне зникнути, дати життя новому виду, безстатевому і безсмертному, подолавши тим самим індивідуальність, роз’єднаність і поняття майбутнього. Марно змальовувати обурення, яке подібний проект викликав у середовищі поборників релігій одкровення — іудаїзму, християнства та ісламу, котрі, об’єднавшись разом, одностайно піддали анафемі ці праці, оголосивши їх «серйозним замахом на гідність людини, яка полягає в одиничності її взаємозв’язків із Творцем»; лише буддисти зробили зауваження, що хоч би як там було, а відправною точкою розмірковувань Будди було усвідомлення трьох перешкод: старості, хвороби і смерті, а також того, що вінець творіння, покликаний посвятити себе передовсім розмірковуванням, не повинен повністю й одразу, нерозважливо відкидати технічне роз’вязання цих проблем. Так чи інакше, але цілком очевидно, що Хюбчеяку не варто було розраховувати на велику підтримку з боку офіційних релігійних конфесій. Більш дивною виявилася категорична відсіч з боку прихильників традиційних гуманістичних цінностей. Хоч як важко нам сьогодні збагнути сенс таких понять, як «свобода особистості», «людська гідність» і «прогрес», слід згадати, яке панівне місце вони посідали у свідомості людей матеріалістичної епохи (тобто тих декількох століть, які відділяють крах середньовічного християнства від моменту публікації праць Джерзінські). Туманний і довільний характер названих понять, схоже, завадив їм здійснити хоч якоюсь мірою ефективний вплив на реальну суспільну ситуацію — таким чином, історію людства в період з XV по XX сторіччя можна в цілому охарактеризувати як період прогресуючого розкладання і розпаду; втім, представники освічених і напівосвічених кіл, які певною мірою зуміли зробити свій внесок в утвердження цих понять, з таким завзяттям чіплялися за них, що Фредеріку Хюбчеяку в перші роки довелося докласти неймовірних зусиль, щоб його почули.