Ukrainian dream «Последний заговор» - Зима Василь. Страница 13

Розділ 12 (Chapter 12)

— Насправді, ви людям не потрібні, як, скажімо, ну що б таке сказати, щоби ви мене зрозуміли? — він обвів поглядом присутніх і, глибоко вдихнувши, продовжив: — Як, скажімо, особистості. Розумієте? Ви — тільки засіб, це в більшості випадків, ви — засіб для вирішення чужих проблем. Ви ніколи не замислювалися, чому ті чи ті люди знаходять вас саме тоді, коли знаходять? Не думали. — Присутні мляво захитали головами: вони не замислювалися. — Так я вам скажу: бо саме тоді, коли вони вам нібито випадково зустрічалися, саме ви могли їм допомогти вирішити ту чи ту проблему. А коли проблему таки було вирішено, вони просто вас залишали. Правда? — Кілька людей зробили серйозний вираз обличчя й заплющили очі, їм було цікаво.

— А якщо вони нас і після цього не залишали? — дівчина з другого ряду підняла руку вгору, і він побачив, що в неї не вибрито під пахвою.

— Ну, якщо таке і траплялося, то тільки тому, що з вас можна було мати бодай якийсь зиск. Кому із вас дівчата призначали зустріч на сьому за двадцять хвилин до сьомої, коли ще зранку на вашу пропозицію зустрітися відреагували негативно й пояснили свою відмову банальним ГРЗ чи болями в шлунку?

— Мені призначали, — кумедний здоровань, який сидів, упершись головою в стіну, нервово прикусив нижню губу.

— І ви не дасте мені збрехати, що практично завжди після слів привітання й поцілунку в щічку вони одразу казали про те, що їм потрібен блиск для губ, чи трусики, чи новенька помада, чи парфуми, чи косметика. Ви купували те, що вони просили, і після цього їхній настрій одразу погіршувався, і вони знаходили десятки причин, щоб піти додому чи до подруги, або ж просто казали: «па-па» й сідали в таксі, узявши перед цим у вас двадцять гривень, і, невинно усміхнувшись, шепотіли: «Котику, ніжки болять».

— От ви говорите про дівчат. А про хлопців? Хіба вони не скоти й не чинять так само? — дівчина з яскраво фарбованим волоссям нахилилася вперед, її груди лягли на парту, і губи стали раптом надто червоними.

— Ми не даємо характеристику поведінці статей зараз, — він захвилювався й поглянув на хлопців, ті мовчали, вони ніяк не відреагували на слова фарбованої. — Проблема не в тому, хлопець чи дівчина, наша, точніше, ваша проблема зараз в іншому — вас використовують, і ви від того страждаєте. А хто: мама, подруга, сусід, начальник, водій таксі — не так важливо. Ви маєте навчитися боротися з цією проблемою та виходити з психологічної кризи.

— У меня вообще было такое чувство, когда она это сделала, что я — презерватив, в который слили и выбросили на хрен с балкона.

— А ты что, бросаешь презервативы с балкона? — хлопець із татуюванням на шиї розсміявся.

— Нет, — повернувся до нього. — Я его в мусор брошу, чтобы нашла ее подруга или мама, которая однажды уже увидела противозачаточные таблетки и чуть с ума не сошла.

— Да нет, я не говорю, что в мусор, — в туалет.

— Ха, — закинув ногу на ногу, — он же будет плавать между ее прокладками и салфетками, как подводная лодка среди льдов.

— А знаєш, яке то відчуття, коли презерватив одягли тобі на голову й затисли на шиї, при тому зв'язавши руки за спиною, і ти отак повільно помираєш, а все, що навколо тебе, — увесь світ навколо тебе — то тільки презерватив, який не дає тобі дихати й затуляє від тебе світ.

— У вас таке дивне сприйняття світу. Що з вами сталося і чому ви саме так сприймаєте цей світ — як презерватив? — психотерапевт підійшов до невисокої дівчини з рудуватим волоссям і східною зовнішністю, вона сиділа біля виходу і вдавала із себе таку собі пофігістку, якій у цьому житті потрібен хіба що вібратор.

— Що зі мною сталося? — вона підвела очі й поглянула йому в самі зіниці. — Ти хочеш це почути чи ти хочеш це пережити? — її голос раптом затремтів, і він важко ковтнув, йому вперше так захотілося жінку.

— Пережити, — він вимовив це мимоволі, він не думав казати так.

— У-у, — присутні загукали і дехто навіть засміявся, — ану покажи ему это, он хочет, покажи ему, что мы переживаєм, когда нас опускают, когда над нами издеваются телки и мужики, когда нас мучит шеф, уборщица не здоровается с нами, а водитель маршрутки не хочет брать гривню по копейке и нам приходится идти пешком, пусть он переживет это. Пусть и ему будет так плохо. Он не знает, что это, когда ты заходишь в магазин и не можешь купить понравившуюся тебе вещь, потому что у тебя нет денег: ты потратил их на кокаин, и тебе уже, по большому счету, все равно, во что одеться и где лечь спать. Пусть он почувствует то, что чувствуешь ты, когда подруга отказывается выходить за тебя замуж, потому что у тебя нет квартиры, и нету денег ее купить, и денег этих не будет, ты это знаешь. И ты, вместо того, чтобы пообещать ей, что квартиру обязательно купишь, говоришь ей правду и идешь спать к своей старой подруге, больной триппером, потому что тебе больше некуда идти. Пусть он узнает, каково отказаться от мечты, которой ты жил многие годы, только потому, что твоя мечта всем до задницы, и ты ходишь, носишься с ней, а тебя все посылают, все тебя считают идиотом, которому просто больше всех надо, и так проходят годы, и ты, когда тебе переваливает за тридцать, спиваешься и идешь искать работу с окладом в восемьсот гривень и забываешь обо всем, что делало твою жизнь осмысленной и интересной. Пусть он это переживет! — хлопець крикнув і, схопивши стілець, кинув ним об землю. Більшість із тих, які стояли поряд, зробили те ж саме, а дівчина зі східним обличчям підійшла до психотерапевта й, узявши його за підборіддя, тихо промовила: «Ходімо». — Він устиг помітити, як кумедний здоровань залазить на парту крикнути, що наступний сеанс психотерапії — у четвер, а потім двері за ним зачинилися, і він тільки відчував, як вона міцно тримає його за руку й тягне за собою темними коридорами.

Коли вони вийшли на вулицю, він таки зібрався з силами, смикнув її на себе і, намагаючись розгледіти її обличчя, прошепотів:

— Чого ти хочеш? Га, ну скажи, чого ти хочеш від мене?

— А хіба не ти хочеш? — вона усміхнулася, так йому здалося.

— Як тебе звуть?

— Даша, — торкнулася язиком його вуст, — ти підеш зі мною? Мені потрібно дещо в тебе запитати. Дуже потрібно, чуєш? Я сиджу вдома сама уже третій тиждень і відчуваю, що скоро втрачу здоровий глузд.

— А в чому річ? — він питав це не професійно, йому просто було цікаво.

— Я не знаю, що відбувається і що буде завтра й у ті дні, які настануть потім, розумієш? Ти скажеш мені, що буде тоді, га? Ти скажеш мені, чому я боюся?

— Я спробую.

Вона побігла до дороги і, піднявши руку, намагалася зупинити таксі. Пригальмувала біла «волга», вона відчинила дверцята і, обернувшись до нього, гукнула: «Біжи давай, чого став?». Він пішов до неї. Йому ніколи ще не доводилося ось так знайомитися з дівчатами і чути від них подібні запитання.

У квартирі, до якої вона його привела, не було нікого, квартира була досить чистою, і меблі — це він зумів помітити, незважаючи на морок, — придбали нещодавно й у досить дорогому магазині. Диван — він готовий був сперечатися з ким завгодно — коштував не менше п'яти тисяч доларів, а килим, на який ступив, навряд чи можна було придбати на базарі чи в багатоповерховому супермаркеті, до яких ходять громадяни з середніми статками, щоби стягтися й купити комод чи пару стільців. Такі килими продають у цих осяяних вогнями ліхтарів магазинах, на вході до яких стоять охоронці й високі брюнетки в модних сукнях змахують віничками з павичевого хвоста пилюку з відполірованої поверхні дубових, березових і соснових шаф, трюмо, столів і столиків. Вона легенько штовхнула його вправо, і він відчув, що вперся у щось дуже м'яке та приємне на дотик.

— Сядь, це крісло. — Її голосу він одразу не впізнав, він був уже зовсім не таким, яким вона звернулася до нього там, у класі, у присутності всіх його пацієнтів.

— У тебе щось із голосом.

— Ні, просто я більше не хвилююся: я вдома.