Ukrainian dream «Последний заговор» - Зима Василь. Страница 14

— Ти хочеш поговорити зі мною?

— Так, дуже хочу. Мені потрібен хтось, хто би послухав мене. А хто послухає мене краще за людину, для якої слухати інших — професійний обов'язок?

— Що ж ти хочеш мені сказати?

— Скажи, а ті люди, які відвідують двічі на тиждень твої курси, вони для тебе хто? І взагалі, ти любиш їх?

— Розумієш, важко любити людей, які самі себе не люблять, я просто є для них тим, ким вони хочуть, щоби я для них був. Не більше. Оце й усе, що ти хотіла від мене дізнатися?

— Ні. Скажи, наше життя має сенс? І взагалі, чому відбувається саме те, що відбувається?

— Я не священик. Я можу тільки сказати про те, що нам робити, коли стаються ті чи ті події.

— Саме це я й хотіла почути. Може, не так запитала. Ти хочеш лікеру?

— Ні.

— Тоді і я не буду.

Запала тиша, він саме хотів їй щось сказати, як раптом із кута кімнати долинув голос: «Одинадцята вечора за Києвом, із вами знову Марк Лютий та програма „Я і моя країна“».

— Що це? — він робив вигляд, що не злякався.

— А, — схопилася з місці. — Це радіо, воно завжди вмикається о першій, п'ятій, восьмій і одинадцятій, саме тоді, коли в ефір виходить Марк Лютий. Я так запрограмувала.

— Це так важливо для вас — чути Марка Лютого?

— Ага, — упавши на килим і підібгавши під себе ноги, — він мій хлопець, і я його люблю.

— То ми слухатимемо Марка чи що?

— Трохи, він недовго, просто якщо я його не почую, то не зможу спати. Ти розумієш, що це, коли ти не чуєш людину, заради якої готовий віддати життя?

— Ні, не розумію, — він сказав правду, він дійсно цього не розумів. Йому було двадцять вісім років, і він ще жодного разу не зустрічав людину, заради якої був би готовий віддати своє життя.

Розділ 13 (Chapter 13)

— Мамо! Це ти, мамо?

— Нет, малой, это не мама, здесь мамы нет, это мы, — хлопчак років дванадцяти стояв над ним і дивився просто в очі, в чорних подертих пальцях він тримав цигарку й час від часу підносив її до губ, сильно затягувався, ніби боячись, що хтось ту цигарку забере, і випускав дим через ніздрі.

— А де мама? — Йому на вигляд було років шість, на ньому була синя сорочечка, білі штанці, і добре було видно, що волосся не мив давно.

— Не знаю. Откуда ж мне знать, где твоя мама? Бросила тебя, наверное, или пьет, как моя, или трахается с мужиками, как ее маман, — указав пальцем на рудоволосу дівчинку, яка сиділа на цеглині. — А может, колется. Всякое может быть. Только ты забудь о ней, малой. Сюда мамы не приходят.

— Сюда разве менты могут забрести, — хлопчина з великою червоною плямою на щоці засміявся й загасив цигарку об підлогу.

— Да, менты или педофилы, порнуху поснимать или так, перепихнуться, — дівчинка підвелася й поправила волосся.

— Да вчера, слышь, мне Жанна рассказала, — хлопчина підійшов до неї та поклав руку на плече. — Они на вокзале тусовались, к ним мужик такой подгребает, а ребята веселые, «дунули» уже, раскумарились, их прет по полной, ржут такие. Вот. И тут этот штрих, такой аккуратный весь, выбритый, пахнет, подсел к ним и давай ля-ля. Расценки сказал, четверо согласились, Жанна тоже ради прикола с ними пошла. Короче, он их в машину посадил, повез куда-то на Левый берег. У него дом, не дом — дворец. Представь, там менты на охране стоят. Завел их в подвал, в подвале там типа комната отдыха, бассейн, все дела, сидят мужики, тоже не первой свежести, в халатах, члены свои дрочат. Короче, они каждого из тех, кто согласился, по три раза отымели в рот, в задницу, Жанну тоже трахнули. Вот так. Притом они все это на видео снимали.

— А денег хоть дали?

— Немного, так, долларов по десять каждому. Они эти деньги уже пробухали.

— Слышь, лось, уйди, — хлопчина кинувся до того, що з червоною плямою, і з усього маху вдарив у вухо, той заточився й упав. — Куда ты лезешь, че ты его лапаешь? Он малой совсем, ему лет шесть или семь. Сколько лет тебе?

— Мене звуть Давид, мені шість років.

— Ты слышал? Ему шесть лет. Бля, увижу, что кто-то пацаненка обижает, пришибу на хер. Ты знаешь, откуда я его достал, ты знаешь?

— Да не. Чего орешь?

— Это мамка твоя орала, когда тебя рожала. Я его у цыган вырвал, они, суки, хотели ему ногу отрезать и посадить где-то денег просить. Мы с пацанами его еле отбили. Бля, наш пацаненок, малой совсем, свежий, видно, мать, курва, выгнала, а его цыгане уложили и калечить собираются. Я там одной старухе их голову разбил арматурой, Матвей и Кот ножами двоих порезали, а Клим пацана подхватил да на сматки. Еле ушли, они всем табором гонялись по Подолу, суки безбашенные. Я теперь вообще не хожу по их территории, правда, и они на нашу не залазят. А Жора вчера одну там цыганку, молодуху тупую, подхватил и трахнул, а нехер детей обижать.

— И что с ним делать будем? Пойдет с нами на базар воровать или по метро пустить его?

— Нет, в метро не надо: там менты могут забрать. Он дурак, не убежит, и малой еще очень, растеряется, надо хоть морду жалостливую сделать да стишки выучить типа: «Споможите, кто сколько есть…» Не, в метро не пойдет. На базар, будет хавчик тырить, научим, ноги быстрые, думаю. Малой, быстро бегаешь?

— Так, я дуже швидко бігаю, мене батько вчив бігати щоранку, поки його не вбили.

— Кого убили?

— Батька вбили.

— А кто батька-то твой, мент что ли?

— Ні, він злочинець, мені хлопці у дворі сказали, що він людей грабував і його за це вбили.

— Не повезло тебе, пацан, так бы батька тебя всю жизнь крышевал, а так самому доведется хлеб добывать. Да ты не бойся, — потріпав його за чуба. — Не пропадешь, главное — бегай быстро да ментам не попадайся.

— У мене була мама, я її бачив того дня, коли вмерла бабуся.

— А где она, мамка?

— Не знаю, я втік.

— Да молоток ты, пацан, нехер с родаками жизнь гробить, будем жить так, как хочется, ты только нас держись, мы тебя в люди выведем. Воровать умеешь?

— Ні, — дивився на них своїми великими, гарними-гарними, чистими, широко розплющеними очима.

— Научим. Тут же так: не уворуешь — не проживешь. Все воруют. А кто не ворует, тот живет бедно. Такие дела. Идем, за клеем пора сходить, а то ларьки позакрывают, хрен тогда подышишь.

Розділ 14 (Chapter 14)

Марк повернувся додому пізно. Після того, як він зустрівся з тими, хто хотів із ним зустрітися в Пироговому, він ще встиг з'їздити на роботу до Маші, хорошої дівчинки з провінції, якій ніде жити і яка вп'яте просить Марка пожити кілька місяців разом із ним, і Марк, який чотири рази їй відмовляв, нарешті сказав «так» і тепер думав, куди складатиме свої речі, якщо Маша займе своїми сукнями й трусиками його шухляди, і ще Марк не любив, коли в його ванні хтось миється. Тому його дуже непокоїло те, що Маша прийматиме ванну та ходитиме по квартирі в халатику. Хоча до цього Марк ставився спокійно: йому було зараз не до дівчат. Піднявся ліфтом і, стоячи біля дверей, довго рився в кишенях, намагаючись знайти ключ. Останнім часом Марк був дуже знервований, і терпець йому вривався досить швидко, тому він матюкнувся й ударив двері кулаком. Двері відчинилися, й Марк зрозумів, що у квартирі хтось був. Уже подумки розпрощавшись із ноутбуком, новим мобільним телефоном і кількома тисячами доларів, які лежали в столі і які вже, напевно, устигли проколоти наркомани, яких у районі було достатньо, Марк увійшов до квартири. Увімкнув світло і помітив, що ноутбук на місці, телефон також, відкрив шухлядку й перерахував гроші, — не пропало жодної купюри. Марка це здивувало. Він оглянув кімнату, і, коли думати про те, хто й за чим залазив до нього в квартиру, йому набридло, задзвонив телефон, Марк кинув ключі, які, виявляється, були в нагрудній кишені, на стіл і взяв слухавку.

— Алло.

— Марк, ты? Ну ты поздняя пташка!

— Напевно. Назвіться.

— Меньше знаешь — лучше спишь.