Ukrainian dream «Последний заговор» - Зима Василь. Страница 34

— Да что же вы? — вона вхопила жінку попід руки і спробувала підняти. — Сядьте на кровать, я сейчас воды принесу.

— Ой, Людочка, спасибо тебе, сонце ясне, — випила води, поглянула із вдячністю на дівчину. — Привезли тебе до нас таку всю побиту-закривавлену, шо страшно глянуть було. Думали, узяли на свою голову: прийде якийсь та ще й нас поб'є за тебе. А виходили, вилічили тебе — тепер і отпускать не хочеться. Знов лишиться сука ця і горе чорне, — вона схлипнула, затулила очі руками. Люда сиділа поряд. Двері відчинилися, увійшов хлопець.

— Жрать є, ма? Жрать хочу, — кинув на стіл кепку, зняв куртку, і по хаті рознісся запах поту, цигарок і болота.

— Ти де ходив? — підійшла до плити, поставила на вогонь каструлю з борщем.

— Да яка тобі разниця, де я ходив? Де нада, — сів на стілець, затулив обличчя руками. — Хреново так мені.

— Шо, нема вже на шо вколоться? Ну, і в мене нема. Не дала, єслі б і було.

— Да хто б тебе спрашував, єслі було б у тебе? Сам узяв би. Чуєш, може, в тебе є? — поглянув на Люду. — Я оддам, мені січас нада.

— Нет, я без денег, — вона подивилася на нього згори вниз і поправила рукою волосся.

— А батя де? — устав, підійшов до плити, насипав собі борщу, сів їсти.

— П'є батя твій, — здавалося, що вона от-от заплаче.

— Нє, ну це жизнь? Нема в кого денег взять, — відсунув миску з борщем, устав з-за столу, обвів поглядом тих, хто був у кімнаті, і пішов до дверей.

— Куда вже? — ухопила за руку.

— Отпусти, — вирвався, але вона схопила міцніше. — Да пусти! — ударив маму в обличчя і, помітивши в неї на шиї золотий ланцюжок, різким рухом зірвав його та сховав до кишені.

— Что ты делаешь? — Люда голосно скрикнула.

— А в тебе цепка є? — підійшов упритул до Люди. — Є? Спрашую, — узяв її за шию, — є, га?

— Отпусти, дурень.

— Є золото? Давай.

— Да пошел ты, — вона сильно його штовхнула і з усього маху вдарила в обличчя, хлопець схопився за розбитий ніс і тихо застогнав. Люда взяла зі столу ніж. — Мне тебя зарезать — что срать сесть, понял? Сиди тихо, — вона забрала в нього ланцюжок і допомогла жінці підвестися. — Я пойду, мне пора. Спасибо вам за все. Милицию вызвать?

— Да шо та міліція? — жінка трималася за груди й важко дихала. — Що вона йому зробе? Сама якось.

— Я отблагодарю, — Люда вийшла з хати, і було чути, як зачинилися вхідні двері. Син лежав на підлозі, а мати стояла над ним і втирала скупі сльози. Вони дивилися одне одному в очі.

Люда вийшла на дорогу та пішла до сільради. Там була зупинка і часом ходили автобуси й маршрутні таксі. До Києва недалеко, і тут ще можна було зустріти ввечері людей, біля зупинки. Вони поверталися з міста. Автобус приїхав хвилин за тридцять. Люда сіла біля вікна і, віддавши водієві гривню, попросила зупинити біля гіпермаркету. Водій мовчки кивнув. Люда дуже хотіла спати, але знала, що не спатиме. Додому вона вирішила не повертатися. Їй треба було знайти сина, вона вирішила його знайти тоді, коли стара баба, яка лікувала її в хаті Жмачків, сказала, що Люда помре. От саме тієї миті, коли зрозуміла, що помре, вона згадала, що в неї є син і що, окрім нього, у неї нікого в цьому світі нема, і в нього також нема нікого, окрім одної-єдиної мами. Тоді Люда прошепотіла ледь чутно, так, що баба ледве почула: «Я не помру». Баба щось прошамотіла й більше жодного разу не сказала, що Люда помре. Вона вижила і тепер їхала до Києва шукати сина. Київ здавався їй неймовірно великим, настільки ж великим, наскільки крихітним був у ньому її син. Автобус нарешті рушив, і Люда трохи заспокоїлася, до Києва було всього хвилин тридцять їзди. Вона зручно вмостилася на сидінні й заснула. Їй нічого не снилося. Водій розбудив її біля гіпермаркету. Вона вийшла на вулицю й довго стояла, не знаючи, куди їй іти.

Розділ 36 (Chapter 36)

— Стой. Руки разведи, — хтось тримав його ззаду, потім той, який стояв іззаду, відпустив його і ступив кілька кроків назад. — Теперь можешь открыть глаза.

Марк розплющив очі, різко хитнувся назад і відчув, як лунко вдарилося в грудях серце: він стояв на висоті кількох десятків метрів, під ногами лежав Київ і світився, наче новорічна ялинка. Він не міг сказати напевно, на дах якої будівлі поставили його невідомі.

— Страшно, Марк? Высоко, очень высоко. Но ты не должен опускать рук. Если попытаешься сделать хотя бы шаг назад, тебя убьют. Стой и смотри. Ты видишь, что под тобой? Это твоя страна. Стой и смотри, Марк.

— Я стрибну, — Марк стиснув кулаки, глибоко вдихнув і почав голосно рахувати. Коли він дорахував до шести, хтось нервово засміявся, і Марк сказав так, щоб його почули: «Після того, як я скажу „п'ятнадцять“, я стрибну».

— Ты не прыгнешь, Марк.

— Вісім, дев'ять, десять…

— У тебя мама, девушка, ты же влюблен, Марк, ты не прыгнешь.

— Дванадцять, тринадцять, чотирнадцять, — він різко присів і приготувався до стрибка.

— Все, — і невідомий глухо кахикнув і сплюнув.

— Чорт, — Марк не втримав рівновагу та, змахнувши руками, крикнув і зірвався з даху.

— Он держится, — один поглянув униз і помітив, що Марк зачепився за грубий білий провід, який стирчав із вікна.

— Ну что, Марк, страшно?

— Страшно, — він підтягнувся і, впершись ліктями в підвіконня, сильним ударом головою розбив вікно. З лоба і щоки потекла кров, уламки скла полетіли вниз, і в нічній тиші було добре чути, як вони дзвінко розбилися об асфальт. Марк закинув ногу на підвіконня і, порізавши об скло, яке стирчало з віконниці, руки та стегно, опинився в кімнаті. Він не чув, що кричали ті, хто лишився на дахові, але добре розумів: для втечі в нього майже немає часу. Марк підійшов до дверей, вони виявилися незачиненими. Він довго біг коридором. Кілька разів упав і боляче вдарився грудьми. Спускатися сходами було небезпечно. Він зупинився на майданчику між поверхами. Спершу було тихо, а потім почулися кроки. Три пари ніг. Це він міг сказати напевно: їх було всього троє, і вони також погано орієнтувалися в цій будівлі, бо йшли невпевнено і сторожко. І ще — Марк це також зрозумів одразу — вони боялися його. Марк витер кров на щоці і, закусивши нижню губу, аби не скрикнути від болю в нозі, швидко побіг сходами вниз. Кроків тих, що йшли слідом, він уже не чув.

Охоронець, який сидів у холі, довго дивився на Марка, втім, так нічого і не сказавши, відчинив двері, і Марк вийшов на вулицю. Не було ані машин, ані людей. Тільки вітер, і чути було, як десь неподалік ходить бомж і кидає до мішка порожні пляшки з-під пива. Марк побіг униз вулицею і так біг хвилин десять. Коли ж біль у нозі став нестерпним, він зупинився і, голосно віддихуючись, повільно пішов до траси. Водії вперто його не помічали. Тільки за півгодини червоний «пежо» пригальмував, і жінка, опустивши скло, тихо промовила: «Куди?».

— Кров може забруднити салон.

— Нічого, помию. Куди?

— На Дарницю. Малишка, 23.

— А що там? — жінка було гарною, і на вигляд їй можна було дати не більше сорока років.

— Там на мене чекають, — він зачинив дверцята, розслабився й відчув, як страшенно занили м'язи.

— Мене звуть Анна.

— Мене — Марк.

Машина рушила.

Марк прокинувся тільки тоді, коли авто різко загальмувало, й Анна ніжно торкнулася його плеча.

— Приїхали.

— Я заснув? — Марк намагався щось розгледіти, але на вулиці було темно, і тільки тьмяно світила лампа біля дверей під'їзду.

— Ти, напевно, втомився?

— Так, я дуже втомився. Спасибі вам, Анно, — він глянув на неї і, відчиняючи дверцята, запитав: — Я ніде не міг вас бачити раніше?

— Міг. Усі люди в цьому місті рано чи пізно зустрічаються.

— Авжеж. У мене погана пам'ять на обличчя, я голоси добре запам'ятовую, а от обличчя — ні.

— Марку, не так… Який же ти, — вона всміхнулася й потягнулася рукою до дверей. — Ось так, — Анна ненароком торкнулася губами його щоки, і він відчув, як її рука лягла йому на стегно. — Іди.