Ukrainian dream «Последний заговор» - Зима Василь. Страница 39

— До міста їхати далеко? — ішов слідом.

— Ні, двадцять хвилин, у готелі будемо за годину: у місті затори.

— То ми таки їдемо до готелю?

— Авжеж. Замовник усе одно раніше п'ятої вас прийняти не зможе: справи.

— Гаразд, я зачекаю. А готель вікнами на Дніпро виходить? Я просив, щоби мені замовили готель, із вікон якого було б видно Дніпро. — Вони вже підходили до машини.

— Так, видно, не так добре, як хотілося б, але в готелі ще є дуже багато приємних речей, які зможуть замінити вам Дніпро й усе на світі, — усміхнулася та відчинила дверцята автомобіля.

Вони майже всю дорогу їхали мовчки. Готфрід дивився у вікно й час від часу всміхався, очевидно, він щось згадував, щось таке, відоме лише йому одному. Жінка, до речі, її звали Марта, часом переводила на нього погляд і так могла дивитися хвилину, а то й більше. Він не помічав того, що вона за ним спостерігає, або просто вдавав, що не помічає, а насправді все помічав. Готфріду було сорок років, і він був неодружений, Марті влітку виповнилося двадцять вісім, і вона змінила вже двох чоловіків, тепер жила сама і зустрічалася з Маркіяном, трохи хамуватим хлопцем із МЗС, у якого неприємно пахло з рота й очі були дуже негарними. Марта не любила його, але причин розлучатися з Маркіяном не бачила ніяких, окрім хіба запаху з рота чи негарних очей, але і одне, і друге можна було виправити: перше — за допомогою «Орбіту», друге — контактних лінз. Маркіян мав те й інше, тому вони зустрічалися ночами, коли були вільні, і вдень, коли не мали куди йти та нікуди не поспішали. Одружуватися вони наміру не мали, принаймні Марта, Маркіян про одруження не казав нічого, він був молодшим за неї на три роки і тому ще міг зачекати з одруженням, принаймні так вона пояснювала собі те, що він жодного разу не запропонував їй руку й серце.

— У Києві є добрі італійські ресторани? — він приязно їй усміхнувся й поглянув на годинник.

— Є. Так, звісно, що є.

— Я люблю італійську страву.

— Спагетті з підливою?

— І це теж, і ще багато різних страв люблю.

— Добре, я дам вам адреси кількох ресторанчиків.

— Буду дуже вдячний.

Авто їхало центром міста, Марта записувала на аркуші номери телефонів, а Готфрід дивився на годинник.

— Ось за цими телефонами ви зможете знайти людей, які допомагатимуть вам у Києві. Якщо буде потрібна консультація, порада, якісь юридичні проблеми виникнуть чи просто потрібна буде повія, ви просто зателефонуєте за одним із цих номерів, і все владнають. Добре? — Вона віддала йому аркуш.

— Так, так, тільки мені не потрібні повії, я не користуюсь послугами повій, боюся захворіти на СНІД. — Сховав аркуш до кишені.

— То ви обходитеся зовсім без жінок?

— Ні, ну що ви, — усміхнувся, — просто повіям не плачу ніколи, але ж не всі жінки повії.

— Не всі. — Авто пригальмувало, вона відчинила дверцята. — Ваші речі занесуть, ходімте.

— Нехай несуть обережно: у мене там дуже дорогі речі, — дивився на киян, які проходили собі вулицею й не звертали на нього жодної уваги. — У вас дуже милі люди, у Києві, такі несхожі на нас, європейців, щось оригінальне є в них.

— Так, кияни — великі оригінали. — Пішла до готелю, він — слідом.

Увійшли до холу, двері за ними зачинилися.

— Ви знаєте, яка мета вашого візиту до України?

— Так. Я приїхав читати лекції з балістики до військового інституту.

— Дуже добре, — підійшла до рецепшену. — Здрастуйте. Номер замовлено й оплачено на місяць уперед. Його звуть Готфрід Унермак, він зовсім не розмовляє українською та російською, тому звертатися бажано німецькою, і ще, — стишила голос, — не пропонуйте йому своїх повій, він не спить із повіями.

— Добре, — мужчина віддав ключі від номера й усміхнувся. — Паспорт.

— Зараз, — повернулася до Готфріда, — паспорт давайте, треба зареєструватися.

— А, так, — він дістав із кишені паспорт і віддав Марті.

— Все, — мужчина повернув паспорт. — Раді вітати в нашому готелі, піднімайтеся в номер, це четвертий поверх, одразу за поворотом, у кінці коридору.

— Дякую, — Марта пішла до ліфта, Готфрід теж.

Піднялися на четвертий поверх, пройшли в кінець коридору.

— Готфріде, це тепер ваше, — віддала йому ключі, — ми з вами більше не зустрінемося: ви будете працювати з іншими людьми. Товар, на який ви чекаєте, прибуде тільки за тиждень. Так, що ще? До вас направлять перекладача, це буде дівчина років двадцяти чотирьох, якщо я правильно поінформована, її звуть Зоя, вона прекрасно володіє німецькою та англійською, крім того Зоя добре водить машину й володіє прийомами рукопашного бою. Все, я йду.

— І ви не зайдете до номера? — відчиняючи двері.

— Ні, в мої обов'язки це не входить, я все зробила, що мала, прощавайте, Готфріде, — подала руку.

— Прощавайте, — поцілував їй руку і повернувся до дверей, вона пішла коридором і жодного разу не озирнулася, він увійшов до кімнати й зачинив двері. Вона в цей момент уже сідала до ліфта.

Розділ 41 (Chapter 41)

Марк не прийшов додому. Він не пішов до Даші, бо точно знав, що Даша не чекає на нього. Він просидів із ранку до самого вечора в кінотеатрі, а коли почало сутеніти, і він нарешті зрозумів, що не має де спати, Марк сів у маршрутне таксі та поїхав до дівчини, яку знав уже років десять і яка, він це точно знав, дозволить йому переночувати, навіть якщо в її ліжку лежатиме коханець чи в неї буде страшенна депресія або дико болітиме голова. Звали цю дівчину Марина. Вона залишила дуже яскравий слід у його житті: саме з нею він утратив цноту і вперше відчув, що значить любити жінку. Марина жила неподалік Шулявки, у дворах, і її будинок треба було довго шукати. Марк не бачив її вже кілька місяців і тепер не знав напевно, чи є вона в Києві. Марина жила на восьмому поверсі. Він довго стояв перед дверима, прислухаючись до звуків у квартирі. Було тихо. Він натиснув на дзвінок. Кілька разів. Почув кроки. Клацнув замок.

— Хто? — це був голос Марини, він його впізнав одразу, він дуже добре знав цей голос.

— Це я, Марк.

— Марк? — її голос не виказував хвилювання, ніби вона знала, що Марк має прийти.

— Так, це Марк. Ти відчиниш? Чи ти не сама?

Двері відчинилися, і Марк побачив її. Вона зовсім не змінилася, просто була ненафарбованою, трохи заспаною, і на ній був рожевий короткий халатик. Біле фарбоване волосся вона стягнула резинкою на потилиці, і, це він відчув за запахом ацетону, вона щойно знімала лак.

— Привіт. Можна до тебе? Мені нема куди піти.

— Що, зовсім? — поглянула йому в очі.

— Так, зовсім, — узявся за дверну ручку.

— Тоді заходь, — відійшла вбік, давши йому увійти. — Знімай черевики та йди до кімнати, в мене нема чого їсти, і пити теж нема чого, тому зараз будемо щось готувати разом. Ти знаєш: я не люблю кухні і ніколи не готую нічого для чоловіків, — її голос долинав із кімнати. — До мене мав прийти коханець, але я зараз йому зателефоную і скажу, щоб він не приходив, і взагалі, — вийшла із трубкою в руках до коридора, — я скажу, щоби він не приходив доти, доки ти будеш тут, — натискала кнопки на телефоні.

— Якщо треба, хай приходить, я піду, — Марку було незручно, що він змушує Марину відмовляти коханцеві.

— Ні, не треба йти, ти знаєш, я завжди любила тільки тебе, — усміхнулася, — крім того, я знаю, тобі потрібна допомога, інакше ти б не прийшов, хіба ні?

— Ти знаєш, — пішов до ванної й чув крізь шум води, як Марина щось кричить у слухавку.

Коли він вийшов із ванної, Марина була вже на кухні й мила в раковині картоплю.

— Ну що там коханець? — витирав обличчя.

— Нічого, обійдеться, хай дрочить на фотки.

— Образився?

— Яка різниця, Марку, тобі воно треба?

— Ні, — кинув рушник на стілець. — Я почищу картоплю.

— Краще салат наріж, огірки — в холодильнику. Як там Даша?