Ukrainian dream «Последний заговор» - Зима Василь. Страница 37

— Так, дуже, — Світлана поглянула з-під брів, і Діераль перехопила її погляд. Світлану це схвилювало.

— І що зараз найголовніше?

— Що? — вона дивилася й не розуміла, що Діераль має на увазі.

— Найголовніше — народити дитину. І все зміниться, розумієш?

— Так, звісно. Діераль, — Світлана підвелася і підійшла до крісла. — А в тебе хлопець є? Ми так давно живемо разом…

— Три місяці, — вставила Діераль і клацнула пальцями.

— Так, три місяці.

— Ти вже навіть перейшла на українську.

— Еге ж, ти ж постійно спілкуєшся зі мною українською.

— Ага, — Діераль посміхнулася й підморгнула.

— Так от, протягом усіх цих трьох місяців я думала, постійно думала і ніяк не могла в тебе запитати, чи є в тебе, врешті-решт, хлопець.

— Ну? — Діераль була якоюсь просвітленою.

— Що «ну»?

— Ну, чому не запитала?

— Кажу ж, не наважувалась, чи часу не було, так, певно, що не було часу.

— А, ясно. — Діераль устала з дивана й солодко потягнулася. — Ні, нема в мене хлопця, Світлано, нема.

— І як ти без хлопця?

— Нормально, а що тут такого?

— Ні, нічого, — сховала погляд, — просто думаю, що кожній дівчині потрібен хтось, хто б міг бути поряд із нею, і, як не крути, а секс теж потрібен, без цього важко. Хіба ні? — подивилася запитально і трепетно.

— Так, він дуже потрібен, але в мене нема хлопця, Світлано, я лесбіянка, — вона сказала це дуже чітко і спокійно.

— А, — Світлана зморщила чоло, і було видно, що вона думає. — А діти як?

— Діти будуть, не турбуйся. Я знайду собі, знайду, так, на ніч одну… Розумієш? — розвернулася до вікна, і Світлана вже не могла бачити її обличчя й очей.

— Я розумію, Діераль.

— Так. Я знаю. Ми навчилися розуміти одна одну за ці три місяці, що ми знайомі. Ходімо пити чай, — вона пішла на кухню.

— Ходімо, — Світлана дивилася вслід Діераль і намагалася зрозуміти, чому вона сказала їй правду. Хіба це було аж так важливо — казати їй усе? Світлана зітхнула і подивилася на годинник, він висів над телевізором, була друга ночі, і знала, що вони ляжуть спати не раніше четвертої. Діераль любить дуже довго щось розповідати, коли вони сідають пити чай.

— Я взагалі ненавиджу чоловіків і вважаю їх усіх козлами. А ти? — Діераль сказала це спокійно, але дещо виклично. Вони сиділи на кухні вже третю годину. Чай закінчився, його було мало, це був білий чай, той, що 50 гривень за маленький пакетик і який треба дуже довго та старанно заварювати. Вино також закінчилося, і тепер вони пили коньяк «Ахтамар», його колись принесла Діераль із якоїсь вечірки, де співали Вакарчук і Дживан Гаспарян, там було багато знайомих і не знайомих їй людей, музика, картини, і, коли вона вже йшла додому о пів на першу, їй подарували коньяк.

— Та невже? — очі Світлани горіли.

— Ти знаєш, я ненавиджу, коли чоловіки роблять мені компліменти, освідчуються в коханні: мені здається, що вони всі чогось від мене хочуть, і я добре знаю чого.

— І тому ти стала лесбіянкою? — Світлана допила і поставила склянку на стіл.

— Я зробила це вперше у сімнадцять років. Я тоді тільки школу закінчила. Чи не закінчила ще? Не знаю. Ми випили, і він привів мене додому, батьки поїхали кудись, і він залишився в мене. Світлано, скажи, — вона заглянула їй у саму душу, — він же міг цього не робити, міг, правда? — Не давши їй відповісти, Діераль продовжила: — А потім він ще сказав, що я не була дівчиною, бо не кричала, коли він рвав мою плівку, чуєш? Га? — У Діераль на очі навернулися сльози.

— Не знаю, що сказати. Ти ж могла й не пити і могла не йти з ним додому, якщо не вірила йому. Він і не міг учинити інакше. Ні, чому, міг, але не вчинив. Ти ж дозволяла йому все.

— Так, я дозволяла. Коли п'яна, я така слухняна, зі мною можна що завгодно робити, абсолютно, і я навіть слова не скажу.

— І він це зробив.

— Так, він зробив це.

— Тобі було приємно?

— Ні, навіть на грам. Давай ще по одній, — Діераль розлила коньяк і не сказала тосту, вони вже сказали всі можливі тости й пили просто так. — А вдруге я переспала з мужиком на дачі, у нього на дачі. Я була малою та дурною, а вони, це я вже тепер зрозуміла, просто задурили мені голову і трахнули. От і все.

— І ти після цього перестала звертати на мужиків увагу?

— Ні, навпаки. Я мстилася їм, я розбивала їм серця, витягувала з них гроші, закохувала в себе, а потім кидала.

— І ти довго цим займалася?

— Ні, не так щоб дуже. Все закінчилось, і моє життя змінилося раз і назавжди восени одного з років, які ми вже прожили, так от, тоді один із моїх коханців, якому я сказала: «Прощай, і між нами все закінчено», прийшов увечері додому і порізав собі вени. Йому було тридцять років, і він так і не зумів зі мною переспати. Після цього щось надірвалося в мені, і я відчула, що зробила зле. Свого ставлення до чоловіків загалом не змінила, але перестала з ними зустрічатися, цілуватися й займатися сексом. Хоча ні, я ніколи з ними не цілувалася.

— Вони не цілували тебе в губи? — Світлана здивувалася.

— Чому ж, цілували, — всміхнулася, — у статеві, — голосно розсміялася.

— І що, з жінками це робити краще? — вона подивилася на порожню пляшку коньяку й нарешті зрозуміла, що п'яна.

— Ні. Все інакше просто… Давай не будемо про це, ходімо спати.

— Так, ходімо спати, Діераль. Уже пізно.

Вони підвелися і довго дивилися одна одній в очі, потім пішли до кімнати, роздягнулися, вимкнули світло та лягли спати. Була шоста година ранку. На вулиці от-от мало світати, а у квартирі пахло коньяком, запах був терпким і теплим.

Розділ 39 (Chapter 39)

Коли Марк прокинувся, то зрозумів, що в нім щось змінилося, відчув, що став зовсім іншим: він переріс себе колишнього на незліченну кількість років. За оці шість годин сну в будинку Анни все в нім стало не таким, як раніше, тоді, коли він лягав спати. Спершу йому стало страшно, і він, сівши на диван, обхопив голову руками й заплющив очі. В будинку ще всі спали. Власне, Марк узагалі не знав, скільки людей спало в цім будинку, але думав, що не менше трьох. Марк раптом схопився на ноги і зробив кілька швидких кроків, потім зупинився й тихо застогнав. Якесь неймовірне переживання враз охопило його душу, і він навіть глибоко вдихнув і заплющив очі. Такого він ніколи раніше не переживав. Це переживання не було схожим на жодне з тих, які він мав раніше. Це було щось зовсім нове й від того ще моторошніше. Йому здалося, що все, на що він раніше сподівався, у що вірив, що тримало його, не даючи захитатися і впасти, раптом кудись зникло, і він зрозумів, що зовсім один і нікого й нічого нема поряд, є тільки порожнеча та поклик долі, про яку він нічого не знав. Очевидно, це була зрілість. Марк давно вже відчував, що має подорослішати, але постійно це відчуття так і залишалося відчуттям, тепер нарешті щось почало відбуватися.

Зрілість — це коли ти починаєш об'єктивно сприймати те, що відбувається, і нарешті усвідомлюєш, що життя треба проживати щодня, що люди навколо тебе — це просто люди, і не варто перебільшувати значення кожного з них, не варто на них ображатися, треба їх прощати і завжди, кожного разу, коли вони роблять тобі боляче, ти маєш залишитися сам, пережити все та знову йти до людей і бути готовим до нових переживань і стресів. Зрілість — це тверезе ставлення до життя і усвідомлення того, що життя, хоча й кінечне, все ж має якийсь сенс, і що ти, отримавши це життя як дар, отримав його недаремно, і тобі варто зрозуміти, навіщо ти живеш, і жити, маючи перед собою мету й розуміння певної місії. Життя без мети — це не життя, це необхідність постійно пристосовуватися до того, що відбувається, хоча ми народжені, аби творити обставини й діяти, а не реагувати. Марк утер чоло й надягнув джинси та сорочку. Коридором хтось ішов, він чув швидкі кроки, за мить у двері постукали. Марк сказав, що вже встав, і Анна зайшла до кімнати. На ній була спідничка до колін і біла блузка. Вона вже вмилася, зачесалася й наклала макіяж, у руці тримала мобільний і дивилася на Марка.