Ukrainian dream «Последний заговор» - Зима Василь. Страница 76

— Ну что, вроде нормалек? — чоловік у блакитній тенісці підштовхнув Марка до ями і, забравши в нього з рук лопату, приклав йому до скроні пістолет. Марк заточився, але той схопив хлопця за плече. — Стой, парень, стой, сейчас все закончится. — Марк заплакав, потім кілька разів крикнув і, упавши на коліна, почав істерично схлипувати та кликати на допомогу.

— Опусти ствол, — він потирав свої смердючі руки і не зводив із Марка очей. — Он не соображает ни хера. Зачем его мочить? Дай ему пушку.

— Не исполняй, — штовхнув Марка в плече і плюнув собі під ноги.

— Давай-давай, — узяв хлопця за руки і підняв з колін, потім дістав із кишені зброю. — На, отстрели себе башку, слышишь?

— Собі? — Марк дивився на чорний метал і руку цієї страшної людини.

— Да, себе. На, — він вклав пістолет йому в долоню і ступив кілька кроків назад, — сейчас бахнет.

Водій пішов до авто. Марк стояв із заплющеними очима. Під ногами — яма, в руках — пістолет Макарова. Він рахував секунди й намагався дати собі відповідь на одне-єдине запитання: він хоче жити чи ні? Варто прикласти дуло до скроні й натиснути спусковий гачок, як усе закінчиться: і біль, і страх, і невпевненість, і смуток, і нелюбов, і необхідність думати про те, куди йти і що робити, і жага помсти, і мрії про щастя, яке враз перетворилося на купку попелу. Повіє вітер, і його велика мрія осяде на полях і в лісах, а йому залишиться тільки відчуття гіркоти на вустах і незгойна сердечна рана, для якої нема в цьому світі ліків. А може, все ж таки зробити надзусилля й використати цей шалений шанс, який йому зараз дає життя, ступити крок, і, долавши прірву, піти собі далі, і йти, допоки стане сил дихати, й вірити в те, що все буде добре, і правда таки переможе, нехай не скрізь і не назавжди, нехай вона переможе принаймні в його свідомості та серці. Він стиснув руків'я, поглянув з-під брів, де стоять ті двоє. Вони палили й весело щось обговорювали. Марк дослухався. Йшлося про якусь дівку, яку вони кілька годин тому трахали в рот на задньому сидінні авто. Їх розділяло всього сім метрів. Не більше. Марк приклав пістолет собі до скроні. Чоловік із важким підборіддям поволі рушив у бік Марка. Той, другий, тримав пістолет у руці. Марк знав, що в нього є хіба секунда, не більше. Коли нападник уже був за метр від нього, він ступив крок назустріч, щосили вдарив його ногою в живіт. Чоловік скрикнув і впав на коліна. Другий не встиг вистрілити. Куля вдарила в ніс і вийшла через потилицю. Коли Марк убив другого, водій вискочив з автівки і, голосно матюкаючись, побіг у бік лісу. Очевидно, у нього не було зброї. Марк опустився на одне коліно. Водій біг досить швидко, але до лісу було ще метрів із двадцять. Перша куля потрапила йому в бік. Кров заливала траву, але він продовжував повзти. За хвилину Марк наступив ногою йому на голову і сказав: «Досить». Водій мовчав.

— Хто вам сказав мене вбити? — Дуло пістолета дивилося просто в спину водієві.

— Пошел ты на хуй, мудак!

Марк натиснув на гачок. Потім він вистрілив удруге.

Тіла кинув у яму й засипав землею. Але перш ніж сховати їх під шаром чорнозему, перевірив кишені вбитих. Водій виявився майором МВС Буцьком Миколою Сергійовичем, страшний чоловік із вузькими очицями — працівником УБОЗу Манжаком Артемом Павловичем, а той, у блакитній тенісці, — підполковником Андрієвським Кирилом Федоровичем. Марк сховав посвідчення і, відійшовши від машини метрів на десять, вистрілив у бензобак. Він не бачив вибуху, бо одразу розвернувся й побіг до лісу. У нього не було грошей, і куди йти, він не знав. Марк викинув пістолет і, спершись на дерево, ще довго спостерігав за тим, як горить автомобіль. У кишені завібрував мобільний. Його це здивувало: у Києві не було людей, які могли б йому зателефонувати. Жодної людини, яка хотіла б його почути. Прихований номер. Марк дуже не любив, коли йому телефонували люди, номера телефону яких він не бачив. Ніч принесла прохолоду і спокій. У лісі було зовсім тихо, тільки кричали десь птахи, і шуміло листя високих дерев.

— Алло.

— Марку, ти живий? — Він ніколи раніше не чув цього голосу.

— Так, я живий.

— Значить, тобі таки вдалося від них утекти?

— Ні. Я їх убив, — Марк кілька разів голосно кашлянув, дерло в горлі від нервового напруження чи нічного холоду.

— Значить, я не помилився. Марку, флеш-карта, яку ти взяв у камері схову, у тебе?

— Так.

— Ти прослухав запис?

— Ні.

— Ти мусиш це почути.

— І що тоді?

— Тоді ти все збагнеш. І змушений будеш вирішити, що тобі робити. Бо те, що ти почуєш, і є правдою про те, що насправді відбувається в цій країні.

— Повірте, мене вже не цікавить, що відбувається з цією країною й усіма її жителями. Я хочу знати тільки дві речі: хто винен у смерті моєї матері і чому мене хотіли вбити. Чуєте, оце і все, що я хочу почути.

— Мене звуть Оргус, Марку. І знаєш, мене так назвали невипадково.

— І що мені з того? — Маркові вривався терпець.

— Узагалі, все в цьому житті невипадкове. Люди так собі думають, що стається та чи та подія і це просто збіг обставин, а насправді це просто один з епізодів, без якого не може бути продовження. А воно має бути. Розумієш мене?

— Ні.

— А взагалі-то Оргус — це назва данського міста, Марку.

— Скажіть, що я маю робити? Бо я геть нічого не розумію і не знаю, куди мені йти.

— Ти бачиш місяць, Марку?

— Місяць? — Він підвів очі в небо, крізь густе гілля старих сосен світив своїм холодним світлом блідолиций володар ночі. — Так, я бачу місяць.

— Знаєш, Марку, місяць має одну особливість: насправді він є зовсім не таким, яким ти його бачиш уночі, бо ти бачиш його в чужому освітленні, як би ти побачив людину в масці звіра. Але водночас місяць — єдиний, на кого ти можеш покластися вночі, коли не горять ліхтарі і люди повимикали в хатах світло. Саме його фальшиве проміння виведе тебе на дорогу.

— До чого ти мені все це кажеш, Оргусе? — Марк хотів був крикнути щось у слухавку, але не встиг: хрипкий голос незнайомця змовк. Зв'язок урвався…

Київ

03.09.2007