Пiд тихими вербами - Гринченко Борис Дмитриевич. Страница 45

А на дворi Струк розказував дiдовi, як.вiн iзнайшов Зiнька на луцi, як покликав на помiч наймита й Васюту, що на той час iшов вулицею…

Аж пiсля обiду приїхав лiкар. I то довго вмовляв його Васюта: все не хотiв їхати, казав, щоб Зiнька до його привезено.

Увiйшовши до хворого, зараз повисилав обох жiнок геть, "щоб не рюмсали", лишив тiльки дiда та Васюту i почав оглядати побитого. Треба було скинути сорочку. Дiд iз Васютою обережно пiдвели Зiнька, а лiкар почав скидати. Сорочка поприкипала до тiла вкупi з кров'ю. Лiкар став її вiддирати,- Зiнько злегка застогнав.

- Не манiжся! Не маленький! - гарикнув на його лiкар.

Але як скинув сорочку, то побачив, що було чого "манiжиться": спина, груди, плечi- все було в страшних синяках, все попухло, тiло побито так, що поробилися великi рани кривавi.

- Добре впiймав! - крутнув головою лiкар. - П'яний, мабуть, побився з ким?

Хворий мовчав.

- Хто тебе побив? Чуєш?

- Не знаю…- простогнав хворий.

Лiкар ще поглянув, припав ухом до грудей…

- Хм… Усерединi багато пошкоджено… Треба тобi переїхати до Чорновуса в лiкарню… Не буду ж я до тебе щодня їздити!

- _ Не хочу… я буду дома…- прошепотiв Зiнько.

- "Не хочу, я буду дома"! - перекривив його лiкар.- Усi ви боїтесь лiкарнi, як чорта, а чого? З'їдять тебе там, чи що? Та хiба вам iцо втовчеш у дурну довбешку!.. Як знаєш!.. То жiнка твоя тут сидiла? Покличте її!

Васюта покликав. Увiйшла Гаїнка.

- Ну, слухай!.. Та не кисни, бо терпiти не можу рюмсання! - гримнув лiкар, хоч у занiмiлої Гаїнки й сльози на очах не видко було.- Ось тобi лiки…- I вiн почав розказувати. Гаїнка мало що розiбрала з його московської мови, тiльки останнi слова добре зрозумiла: щоб доглядала, а то вмре.

Як лiкар виходив, дiд Дорош iз Васютою перепинили його в сiнях.

- Скажiть, пане,спитав дiд,- чи вiн буде жити, чи нi? По правдi!

- Як вичухається, то буде,- вiдмовив лiкар.

- Пане! - загомонiв Васюта.- Що хочте вiзьмiть, тiльки вигойте його! - I. сльози закапали йому з очей.

- Не рюмсай!.. Що ти йому - брат чи родич який?

- Товариш…

- Дак чого ж i киснеш? Я не бог!.. Понапиваються, поб'ються, а ти їх воскрешай!.. Дав же лiки… Як не стане - знов приїдеш.

Лiкар вийшов з сiней i скочив на бричку.

- Рушай!

Дзвоник задзеленчав.

Дiд махнув рукою.

- Чорт зна що! Нiчого з цього лiкаря не буде.

- Чому ж не буде? - спитав Васюта.

- Ну, що вони тямлять, цi лiкарi? Нiчогiсiнько! От тiльки до одного й голiннi: як попадеться до їх чоловiк, то зараз йому руку або ногу вiдрiзати, а то й зовсiм требушити бiдолаху… Хiба я не знаю, нащо йому Зiнька в лiкарню? Хотiлося подивитися, як там усерединi побито! Дав би чогось, що той би й сконав, а тодi б i покарбував. Рiзники, та й годi!..

- Та постривайте ж, дiду, може ж, це iще й не такий?

- Усi вони однаковi!

Тим часом Гаїнка сидiла бiля хворого. Вiн лежав нерухомо, все заплющивши очi, хрипко дихаючи, не озиваючись. Iнодi тiльки прохав пошепки пити, i Гаїнка подавала йому тремтячою рукою води. Пiдводила йому голову, вiн на хвилинку припадав смажними устами до кухля - i знову лежав, як мертвий.

Приходили Карпо й Дмитро,- вiн не озвався до їх, та вони й не займали його…

Насунула нiч. Гаїнка все сидiла бiля лiжка й дивилася на Зiнька. При темрявому свiтлi вiд маленької лампочки його обличчя здавалося ще блiднiшим, ще мертвiшим. I таким помертвiлим був тепер Гаїнцi ввесь свiт. Вiн жив i озивався до неї тiльки тодi, як жив i озивався Зiнько.

Як же вiн лежав такий нерухомий, тодi i в Гаїнку вступала тая нерухомiсть. Мов усе тiло обважнiє, застигне, не ворухнеться. I вкупi з тiлом застигає, нiмiє душа i озивається тiльки на Зiнькiв рух, на Зiнькiв голос.

В головi тiльки одна думка - отi лiкаревi слова:

"Доглядай, а то вмре".

Страшна була тюрма, як у їй сидiв Зiнько, але це страшнiше. Коли б Зiнько пiшов навiть у Сибiр, то вiн був би живий, i вона пiшла б слiдом за їм, вона жила б iз їм. Тюрма вернула б iще їй Зiнька, смерть не верне.

"Доглядай, а то вмре!" Вона доглядала. Пильнувала кожного його руху, дослухалася до кожного подиху… Вiн ще дихає, ворушить устами, живе… Живе й вона…

Так проминула нiч, проминув другий день. Увечерi мати й дiд хотiли положити її спати. Вона мовчки похитала головою i зосталася бiля лiжка.

Сидiла знову всю нiч, не помiчаючи нiчого навкруги, тiльки бачила Зiнька, тiльки прислухалася, як його палке дихання вихоплювалося з пiводкритих уст.

А вiн спав i дедалi дихав рiвнiше, спокiйнiше. Удосвiта його дихання зробилося таке рiвне й тихе, що Гаїнцi здалося, мов уже вiн перестає дихати… Нахилившися над їм, слухала довго…

Розвиднiлось. Зiнько поворухнувся, розплющив очi i вперше озвався голоснiше:

- Гаїнко!..

Вiн звiв руку i за шию прихилив її голову ближче до себе, промовивши:

- Моє серденько…

I враз Гаїнка скрикнула голосним плачем i вибiгла з хати. Мати й дiд Дорош злякалися й кинулися до Зiнька, думаючи, що вiн уже вмер.

А Гаїнка вибiгла в противну хату, впала перед образами й ридала так, що аж груди їй розривалися. Але почувала, що з тим плачем верталася до неї сила, оживала душа, як земля, морозом згнiчена, вiд сонячного погляду оживає.

Вiн озвався!.. Вiн буде живий!.. Це вона знала й оживала сама…

Дiд знайшов її й привiв знову до Зiнька…

Ввечерi Гаїнка таки намагалася сидiти нiч, але й сама не помiтила, як заснула, схилившись на лаву,це була вже їй четверта нiч без сну.

Мати з дiдом пильнували хворого…

Другого дня йому трохи полегшало, та тiльки ж трохи. Минув тиждень,Зiнько все лежав. Тяжкi думки снувались у його в хворiй головi. За що? Що вiн лихого зробив людям? Вiн тiльки оступався за правду, а вони ганьбили його, в тюрму закинули i тепер трохи не вбили, здоров'я збавили. Чи то ж правда є на свiтi? Коли тепер таке, то далi ще гiрше буде: i зовсiм його вб'ють. Добуватиметься, досягатиме чогось, а смерть ураз все зруйнує… Та й чи Добудеться чого? Коли в їх така сила i нiчого вони не страхаються робити. Ой, чи не краще воно буде не змагатися вже, облишити це все та, коли бог дасть йому здоров'я, тихо жити, нiкого не займаючи, щоб i його не займано?

От i хазяйство. Тодi бiльше як три мiсяцi згаяв, у тюрмi сидячи,- воно ж у господi не побiльшало, а поменшало. А тепер? Хто його зна, доки ще вiн лежатиме. А надворi ж весна вже зеленiє, треба ж i сiяти, й орати. Хто ж те все зробить? Будуть вони цього року без хлiба сидiти!

Як гарно, як добре було торiк повеснi, як iще нiчого цього не починалося! Зiньковi згадався той день, як вiн iшов торiк полем на пасiку та озирав хлiб високий та буйний, що хвилями котився поперед їм. I так мов запахло Зiньковi тими пахощами польовими, мов повi яло на його тим вiтром теплим i потягло його в поле непереможною могучою силою… Пiдвiвся, хотiв устати - i гострим болем пройняло йому груди,упав назад, на подушку…

Земленько моя рiдна, ти ж неорана-невпорана лежиш! Та хто ж тебе зоре, хто ж тебе засiє, хто ж тебе житами-пшеницями покриє? Лежить твiй робiтник як колода, рукою не рухне, ногою не ступить на тебе, моя земленько!.. Сиротою ти зостанешся недоглянутою, а ми без хлiба святого…

I буйнi сльози котилися в його по обличчю…

Треба щось же йому думати,так же не можна. Прохав дiда, щоб той найняв наймита: удвох iз наймитом хоч трохи впорали б землi. Дiд казав: "Добре! Добре!" - а наймита Зiнько так-таки й не бачив, от уже три днi, а все нема.

Увечерi Зiньковi так полегшало, що вiн уже сидiв на лiжковi з закладеною за спину подушкою. На столi блимала лампочка, а бiля неї, з шитвом у руках, сидiла Гаїнка. Зiньковi виразно було видко її схилене до роботи обличчя, поблiдле за турботами та за безсонними ночами.

- Як ти змарнiла, Гаїночко! - промовив Зiнько.

- Мовчи вже! Сам гарний! - вiдказувала вона жартом, удивляючись у знеможене Зiнькове обличчя, що здавалось iще страшнiшим у темнiшому куточку.- Сам гарний: жовтий, як вiск, а худий, як скiпка, ще й очi позатягало, а пiд їми мов хто чорним попiдводив.