Пiд тихими вербами - Гринченко Борис Дмитриевич. Страница 47
- Дак, може ж, вас не дуже побито було, дiдусю?
- Знаєш ти,- не дуже!.. Може, ще й гiрше, нiж Зiнька!.. А якби мене такий паршивий лiкар лiчив, як його, то й менi б те було. Дак я оце дививсь-дививсь на його та тодi собi й думаю: добуду я й йому такого зiлля. Та й добув!
- Де ж ви його добули?
- Де добув, то добув. У Семенюка. Не такий знаючий, як Гарасим, а таки тямущий чоловiк. Тiльки сказав йому, чого менi треба,-так зараз: "Знаю-каже,- знаю! Цим я багато пособляю людям". Я йому тодi про Гарасима: "Якби,- кажу,- такого зiлля, як у Гарасима!" -"Дак оце ж воно й є! - каже.- Я,- каже - вiд Гарасима цього й навчився". Дак оце й налив пляшечку.
- Зiнько не буде цього пити, дiдусю.
- Хiба я твого Зiнька не знаю; такий мудрий, що й знахарям не вiрить, знаю, що не питиме, а ми зробимо, що таки вип'є.
- Як же ви зробите?
- А так: ото Васюта як новi лiки вiд лiкаря принесе, дак ти йому їх не давай, а цих чарочку всип та й скажи, що це вiд лiкаря, то вiн i вип'є.
- Ой, боюсь, дiдусю!.. Якби шкоди не було!
- Яка там шкода буде? Нiякогiсiнької! Казав Семенюк: зразу одужувати почне. От сама побачиш! Як видужає Зiнько та розкажемо йому, то ще й дякуватиме нам.
I дiд усе впевняв Гаїнку, а вона все не згоджувалася. Якби це вона хвора була, то зараз би хильнула,та й край,- i не думала б! А Зiнько… Вiн же їй завсiгди казав, що знахарськi лiки дурниця; як же їх йому давати?
Але тодi й iншi думки поняли їй голову. Добре ж, як воно й без того пособиться, а як же нi? Лiкаревi лiки не дуже пособляють… не самому Зiньковi, а й так, як хто лiчиться в лiкаря, то мало помочi… Зiнько говорить, нiби це через те, що лiкарi неприхильнi до людей, то й роблять так, аби швидше, а якби схотiли, то могли б дуже добре помагати. Ну, дак коли ж не хочуть! Однак нiчого й не буде. А вже як знахар, то пособить, а надто цi лiки: про їх уже й дiдусь знає, що помагають,- на собi досвiдчився. I мати кажуть. Звiсно, Зiнько їх не схотiв би… ну, а як йому не полегшає та вiн умре, то тодi як же? Чи не винна ж вона буде сама, не давши йому зiлля, що здоровля б йому вернуло?
I вона боязко, турботно придивлялася до Зiнька - як йому: чи легшає? чи видужує? А вiн усе кволився, все нидiв. Минав день, другий, третiй - йому не легшало.
Четвертий день був дуже сонячний, веселий. I Зiнько побадьорiшав: сам, не держачись навiть, почапав по хатi i вийшов на призьбу. Гаїнка й собi сiла бiля його.
Сонце весело смiялося з неба золотим смiхом. Бiленькi хмарки пливли по блакитному морю, купаючися в теплому свiтлi. Деякi дерева, заспавшися за довгу зиму, ще чорнiли проти неба голим гiллям, але верба вже розбуркалася i скрiзь простягала до сонця блiдо-зелене листячко. По горбочках та по шпиликах густа трава й собi пiднiмала маленькi головки вгору. Горобцi на хатi й по тинах цвiрiнькали так весело й моторно, мов хотiли сказати, що й вони знають, коли весна. З високого двору Сивашевого видко було пiвсела. По городах скрiзь метушилася, порплилася жiнота, вулицями їхали люди з боронами й мiшками зерна на возах. Зiнько дивився на все те, i йому дедалi все ставало сумнiше й сумнiше.
- Боже! Все оживає, все робить, тiльки я, мов камiнь, лежу, ворухнутися не здолiю! - промовив вiн гiрко.
- Не журись, Зiнечку i..- розважала Гаїнка.- От скоро-скоро й ти все робитимеш - i дома, й на полi… от побачиш!..
Вона його розважала, а в самої щемiло серце, а сама думала: чи правду ж вона каже?
- Дерева вже розпукуються,- казав Зiнько, дивлячись на свiй садок,- а я ж цiєї весни нi одного деревця не посаджу!
- Восени посадиш чи на ту весну,- не журись! Такий сад, Зiнечку, посадимо, що як гай буде!.. А ти в йому як сокiл будеш лiтати.
- Атож, лiтатиму! - промовив гiрко Зiнько, дивлячися, як, поблискуючи крилами проти сонця, линули кудись у повiтрi пташки - легенькi та вiльнi. I вiн додав думкою: "От так жити б хотiлося, так вiльно, легко!.. Полинути б, кинутися до дiла!"
Вiн поворухнувся,груди заболiли дужче.
Безмiрна журба, туга за втраченою силою обняла його…
- Гаїнко! Поможи менi в хату… не хочу я тут…
Вона пособила йому встати, ввiйти в хату, дiйти до лiжка. Вiн лiг i заплющив очi. Чорнi круги попiд ними визначилися ще виразнiше; обличчя робилося таке блiде, мов уся кров його покинула. Спершу дихав важко, потiм заспокоївся, дихання ставало все рiвнiше, тихше… ледве чути… I Гаїнцi здалось, що вона вже його зовсiм не чує, що вже смерть визирає з того блiдого обличчя… що Зiнько вже зовсiм як мрець. Кинулась до його, вхопила за руку:
- Зiньку!
Вiн iздригнувся, розплющив очi.
- Що тобi, серце?
- Нiчого, нiчого… Це я так… Я тебе збудила… Спи, серденько!
- Нi, я не спатиму…
Але знов заплющив очi i знов лежав, як мрець.
"Нi, не пособить лiкареве гоїння! - думала Гаїнка.Треба послухатися дiда, бо вже.. страшно, страшно й здумати!.."
I вона зважилася…
Того ж вечора Васюта привiз iз Чорновуса лiки. Вона не внесла їх до Зiнька в хату, замiсто їх поставила туди дiдову пляшку…
Одначе не зважувалася довго.
Радiла, що Зiнько заснув звечора i не треба було йому давати лiки. Але як прокинувся i сказав дати, то мусила.
В неї так трусилися руки, як вона наливала зiлля, що пляшка цокотiла об велику чарку. Налила i дуже довго затикала пляшку, аж Зiнько попитав:
- Що це ти там робиш, що не даєш?
Тодi вона пiднесла йому чарку, вiн пiдвiвся, взяв i випив одразу. А її вхопив холодний страх, i не помiчала, що вiн оддає їй порожню чарку. Врештi взяла. Вiн лiг знову, заплющив очi й затих.
Лежав тихо.
Їй потеплiшало,- вона починала заспокоюватися. Одначе не лягала спати й не гасила, а сидiла на ослонi бiля його.
Вiн, здається, спав.
Враз вiн розплющив очi, пiдвiвся, вхопився рукою за горло:
- Ой!.. Дихати!.. Давить!..
Гаїнка кинулась до його:
- Зiнечку! Де давить? Що?..
- Горло… в грудях пече… Дай води!..
Вона подала йому кухоль з водою. Вiн випив трохи i впав на подушку. Вона стояла над їм i дивилася на його широко розплющеними очима.
Вiн лежав тихо кiлька часу, а тодi знов ухопився за груди:
- Води!..
I вiдразу його скорчило всього так, що вiн ледве не впав з лiжка.
Гаїнка вхопила його.
- Дiду!.. Мамо!.. Рятуйте!..- крикнула несамовито.
Крик був такий страшний, що й дiд i мати попрокидалися i вскочили в хату:
- Що це?
- Зiнько…
Вони глянули.
Зiнько лежав у неї на руках, i на блiдих губах червонiла в його кров.
- Зiньку! Сину! Що тобi? - питалася перелякана мати.
- Води!..
Йому подали води,вiн пив жадiбно. Тодi впав знесилений на подушки.
Та не багато перепочив. Новi корчi вхопили його, i вiн забився в матерi на руках, i знову зачервонiла на губах кров. Дiд кинувся до його з водою. Почав затихати, припав устами до кухля.
- Ой боже, що ж я наробила! - скрикнула Гаїнка несамовито i впала навколiшки перед лiжком.- Ой, що ж я, проклята, наробила,- я ж тебе, Зiнечку, струїла!..
Його очi розплющилися, глянули на неї дивним поглядом.
- Що ти сказала? - ледве вимовив.
- Це ж я тобi не лiкiв дала, а знахаревого зiлля!
- Ти… знахаревого… А я ж казав…- простогнав хворий.
- Я ж думала, що воно пособить… я ж не знала, що таке лихо… я ж…
- Дiду! - промовив Зiнько.- Або самi… або бiжiть до Васюти,- хай до лiкаря… зараз…
Переляканий дiд кинувся, нi слова не кажучи, з хати. Зiнько лежав, заплющивши очi, i тяжко дихав. Гаїнка все стояла навколiшках бiля лiжка, притиснувши руки до грудей, i дивилась нерухомим поглядом на Зiнька. Вiн мовчав довго.
Врештi промовив:
- Мамо… нехай… вона пiде… Ви самi зостаньтесь зо мною…
Гаїнка встала i вийшла з хати.
Вийшла в сiни, повернула в хижку i забилася там у найдальший куток.
Сiла долi i сидiла так у темрявi, обхопивши голову руками, прихиливши її до стiни.