Намір! - Дереш Любко. Страница 11

Вечорами, при світлі каганця, ми з бабою вели задушевні розмови про речі суть такі екзистенційні, що нормальна людина від наших одкровень негайно б збожеволіла. Баба не божеволіла, позаяк мала твердий намір померти при ясному розумі і при нагоді сказати смерті все, що вона про неї думає.

В основному, балакали про смерть. Мені хотілося знати, як баба сприймає факт, що от-от помре. Перший час бабця всіляко переводила стрілки: розповідала про своїх дітей і все, що вона про них думає; про смерть мого діда, богоугодного професора Галушки, упокой Господь його душу, і все, що вона про нього думає; про політику і політиків (щодо цих речей у бабці думок було особливо багато); про те, як усі будуть за нею плакати, а ми, найрідніші, не будемо; про те, як за це нас бозя покарає, а сусіди осудять, і так далі. Коли ж я вольовим зусиллям повертав бесіду в потрібне русло, баба плакала.

Гм-м, переконливо звучить: «…як баба сприймає факт, що помре». Факти – це щось незаперечне, незалежне. Наприклад, можна змінити наше сприйняттяфактів, але не самі факти. Вони суть дійсність. Із фактами треба миритись, інакше про тебе скажуть, що ти живеш у вигадках.

Говорять: «Тільки факти» – тобто, тільки те, що не викликає сумніву.

Кожній людині доведеться померти – це факт. З цього і почнемо.

Я, по можливості, бабині соплі присікав на корені. У перший же день довелося запевнити стару, що ніхто за нею горювати не буде. Вона по дитячому здивувалася: «Як ніхто?»

«А так ніхто», – відрубав я. Баба знову розплакалась. У перші дні нашого знайомства баба часто плакала.

Прибираючи у кабінеті проф.Галушки, царство йому небесне, я знайшов клепсидру. Коли баба вчергове зайшлася плачем, я повернувся із приладом і поставив його на стіл біля ліжка. Баба на час припинила плач. Стежила, що я роблю.

А я просто перевертав клепсидру, коли весь пісок з верхньої долі пересипався у нижню.

Баба не витримала. Почала вимагати, щоби я пояснив свої дії.

Я мовчки перевертав клепсидру. Баба побачила, що я не реагую на неї, скривилася і затягла своєї: «Гі-і-і-і-і… ніхто мене не любе-е-е…».

Тоді я сказав, що один період пересипання триває шістдесят секунд. А вона вже плаче впродовж семи періодів. Чи їй це нічого не говорить? – поцікавився я. Стара схлипнула, глянула безнадійно.

У повній тиші ми стежили, як пересипається пісок з одної колбочки в іншу. Потім баба повернулася на ліжку до мене спиною і сказала, що буде спати. Я залишив її саму. Пішов у кабінет і порпався у дідовій бібліотеці. До дідька багато цікавого було серед цих книжок. Ніколи й не думав, що книжки бувають цікавими.

Дідо Іван ґрунтовно працював з літературою – зразу видно академічний стиль. На кожній сторінці тьма підкреслень: синім олівцем, простим олівцем, червоним чорнилом, ще й коментарі на полях.

Взяв першу-ліпшу книжку до рук. Підручник з фізіології, той самий, де я віднайшов колись «подвійну» картинку. Книжка сама розгорнулася на потрібному розділі. Дідові, мабуть, цей зоровий парадокс теж припав до душі, і він часто повертався на цю сторінку.

Поруч із підручником я помітив підбірку альманаху «Наука и религия», далі – брошурку епістолярій К.Е.Ціолковського зі своїм приятелем, письменником А.В.Луначарським. Чимось брошурка привернула мою увагу. На внутрішній сторінці незаповнений бібліотечний штамп: «Кабинет кафедры философии Львовского госуниверситета им.Ив.Франка». Відкрив навмання, і подивився, що ж там такого дідо попідкреслював. «…незліченний ряд майже безтілесних істот живуть поруч з нами…», – писав Костянтин Едуардович у публікації «Иная, более разреженная материя». З книжки випала вирізка з газети «Известия». Заголовок підкреслено червоним, двічі: «В Калуге над домом-музеем К.Э.Циолковского часто появляются НЛО». На щастя, без фотографії.

Окремо стояв цілий ряд журналів та книжок по космонавтиці. Видно, дідів розум ця тема не на жарт хвилювала. Інвентар полиці доповнював репринт портрета, виконаного тушшю – Юрій Гагарін, зі скромною, але світлою усмішкою першої радянської людини у космосі. Що за дивний фетиш космонавтики?

Я виклав собі на підлогу штук з десять книжок для подальшого ознайомлення. Підлога у діда була застелена твердим квітчастим килимом. Інший, м’який килим висів на протилежній від п’єца стіні, збоку від книжкової шафи. Над килимом, якраз посередині, за кімнатою спостерігало дідове фото у напівпрофіль. З чорною смужкою на знак смерті. Смішний клаповухий дідуля, типовий Галушка, ну копія мами. Таким, певне, збирати вирізки про НЛО на роду написано.

Під пильним професорським оком читав до третьої ночі.

Я слідкував, щоби клепсидра постійно опинялась у баби перед очима. Пісочний годинник викликав у старої безпричинний неспокій. Коли вона заходила до кімнати, де чекав утікаючий пісок, баба починала тихо молитися і голосити. Вона молила мене поглядом, вона скиглила, – наче я мав силу припинити це збігання піщинок. Але ні я, ні будь-хто, кого я знав, не міг би зупинити пісок у клепсидрі.

Здається, під кінець місяця воно почало доходити і до баби. Якщо рахувати в клепсидрах, на прийняття цього факту вона потратила не менше 20 000 продуктивних перевертань.

Те саме, що 20 000 разів сказати піску:

Ні, не течи, зупинись, припини!

Не течи, не течи, не течи…

Куплет цілком у дусі Степана Гіги, якого ми з бабою часто слухали разом.

Ми продовжували наше спілкування, незважаючи на сльози, крики і погрози здати мене міліції. Час від часу я делікатно нагадував бабі, що є останньою людиною на Землі, яка прийшла в її дім, щоби готувати їй їсти. Окрім мене, більше не було нікого, хто би зміг нагодувати її смачненькою гарбузяною кашкою і прочитати наніч статтю Мірче Еліаде про поховальні ритуали – те, що її найбільше повинно цікавити.

Баба це усвідомила.

Вночі вона часто горланила, що вмирає. Раз було так.

На крик я збіг на перший поверх, повмикав світла. Баба вертілася на ліжку, мнула простирадла і сичала, ніби випускала із себе демона. Мене завжди приваблювали такі видовища. Скажу вам, цього разу було на що подивитися.

Нарешті баба знесилилась.

«Не можу», – сказала вона, перевівши подих.

«Шо не можете?» – спитав я.

«Вмерти не можу».

Я знизав плечима і пішов назад, досипати.

Наранок баба перемінилася. Коли ми снідали, вона сказала, що вночі їй було дано одкровення. Я поцікавився, якого плану це одкровення, та чого воно стосується.

«Ти не людина», – відповіла вона.

«Ні», – погодився я.

Баба моєї капітуляції не чекала, тому навіть розгубилася. Напевне, гадала, що я буду впиратися та відбріхуватись, та переконувати її у зворотньому. А так моя реакція навіть навіяла страху, адже одне діло називатисвого внука чортом, а зовсім інше – дізнатися, що твій онук і справдічорт. Вона пояснила, що я вже ніби не людина, але й не антихрист. Мовляв, вищі сили прислали мене приготувати її душу до страждань пекельних. Я підтвердив, що справді, є певною різновидністю нелюдів, які готують передпокійників до переходу.

Такий поворот ввів у наші стосунки щось нове. Баба змирилася з моєю присутністю. Більше того, тепер не-люд із клепсидрою не викликав у ній панічного бажання заритися в перини і затаїти дихання, як колись. Такі переміни я міг тільки вітати, адже це був рух до прийняття фактів.