Намір! - Дереш Любко. Страница 8

Саме в такій мальовничій місцевості я зупинився перепочити. Пристелив на камінь складений удвічі светр, присів, та й почав клювати носом. Ще давніше я помітив, що дрімота сприяє пишним спалахам пам’яті. Достатньо було розслабитися, вчутися в місце, як перед очі самі почали лізти спогади. Кажучи мовою малюнків-«загадок», моя пам’ять без порядку щось «впізнавала» у собі, і я стежив за її безцільними іграми внутрішнім зором.

Стало цікаво, що буде, коли я втримуватиму увагу на декількох спогадах нараз – тобто, спробувати втримати у фокусі кілька сценок з минулого одночасно. Пам’ять одразу підсунула –

ми з братом садимо чорнобривці, йому сімнадцять, мені тільки десять. Мої руки в болоті – брат лиє слоїком воду в ямку, а я втискаю в неї корінець розсади. Спогад дихає свіжістю. На небі світла хмарність. Брат розгинається, озирається на вікна з кухні. І витягує з кишені сорочки погнуту цигарку –

я з Вишенькою в клубі, танцюємо «мєдляк» під саморобну світломузику. Здивовано пригадую (бачу перед собою), що в залі всі п’яні. Мені вже п’ятнадцять, я роздратований: гарячий пеніс тисне у джинсах. Я опускаю руки з Вишеньчиної талії трохи нижче. Це не приносить радості. Вона теж у тугих джинсах, і мої долоні чують тільки тверді кишені. Тоді я –

вирішую присісти на камінь, бо чую, вже добряче стомився. Витягую з торби вовняний светер. Складаю удвоє і пристелюю місце для дупи. Біля ніг дзюрчить тонкий струмок, ніжний, мов дівчатко. Мене –

– не відпускаючи спогадів, відволікаюся на мить. Приголомшений тим, що останній спогад, який стався всього чотири хвилини тому, далекий і яскравий так само, як ті, що трапилися рік і п’ять років тому. Знову занурююся в дрімоту, й спогади виливаються самовільно, повні та насичені деталями, яких ніколи не помічав –

– брат пускає носом дим від цигарки, і каже, дивись, петро, я дракон. Переживаю щире захоплення братом, мене потрясає його дорослість та внутрішня правильність, мені дуже подобається мій брат, а коли він курить цю сигарету, взагалі схожий на людину, котра пізнала правду світу

– легенько покусую Вишеньку за вухо і пробую пристрасно поцілувати, мені дуже хочеться вивести зараз її на вулицю і натягнути по повній програмі, та Вишенька відвертає губи. Кладе мені руки на шию, але відвертає обличчя, мені це не подобається, і я починаю тупо закипати. Кортить заламати їй руки за

– занурююся у спогад, прислухаюся до жебоніння води по торішньому листі й кайфую від жовтого світла, котре не лине з неба, а навпаки – випроміюється із-під землі.

– хочу повернутися назад у статус кво, але запаморочливо розумію, що не здатний відрізнити, котрий момент є теперішнім. Вони всі теперішні, вони всі відбуваються одночасно, кожен повний і живий, аж відчуваю себе розщепленим на чотири незалежні погляди, кожен з яких є однозначно моїм єдиним. Лунає оглушливий, заповільнений вибух. Важкий спалах блакитно-сірого. Дезорієнтований, не можу навіть визначитися, де голова, де яйця, але дзвінкий удар, що надійшов звідкись за тисячу кілометрів, виявляється ударом тіла об землю

– це ж треба такому статися, щоб я звалився з каменя і впав мармизою в потічок! Мною колотило і тіпало, тіло затерпло й кипіло газ-булькою, у вухах дзвеніло.

Пройшла може якась хвилина з початку експерименту, а видалося – прожив півроку.

Без видимої причини навалилася тоска і відчай. Здавалося, ті півроку (невже це дійсно тривало хвилину?) я прожив зовсім іншим життям – яскравим, повнокровним, реально-минаючим. А тепер я тут, і нічого не можу пригадати, не можу відтворити цей стан насиченості. Було дуже гірко. Промив очі, протер шию і стало трохи ясніше. Гори знову стали горами, а ріки знову стали ріками.

Тіло нило і страждало. Я почував себе так, наче оклигував після серйозного шоку. Може, пригадувати – шкідливо для серця? А якщо трапиться інсульт? Переводжу подих. Пройдешній стан зрозумілості, колосального прозріння щодо речей безконечно важливих, щойно був у кожній моїй клітинці, – а тепер розтанув без сліду. З’явилось відчуття трагічної втрати чогось істинно святого.

Загорнувся в печаль та скорботу за далекими-далекими берегами.

Напевне, я втратив чимало сил. Приблизно чотири місяці – майже до кінця листопада – зі мною не діялося нічого такого, екстраординарного. Я віддався буденності, присвятив час мирським ділам. Допомагав татові, чемно сидів на уроках. Правда, ні з ким не спілкувався, зате й хамити перестав. Попросив пробачення у всіх, хто погодився мене вислухати. Загалом, пройнявся настроєм особливої, святої смиренності.

Така от була історія з розщепленням.

Твердо переконаний: у кожної людини пам’ять може «відтерпнути» й повернути собі чутливість. Але для цього потрібні а) великі старання; яким супутні б) великі страждання; в) кому в наш час цікаво полювати за вітром на таких невигідних умовах? У душі я розумів, що далеко не кожному цікаво гаяти свій час на примари, «невидимі органи» й іншу галабурду. Справді, живемо тільки раз, і робити це потрібно так, як писав кумир мого жовтенятського дитинства Микола Островський: «…штоп нєбила мучітєльно больна за бєсцельно прожитиє годи, штоп нє жог пазор за мєлачнає прошлає, і штоп ти, Пєтя, мох сказать нах: фся жізнь і фсє сіли билі отдани самому прєкрасному в мірє – барьбє за асвабаждєніє…»

Кожен сам вибирає, як жити, і як не жити.

Тому я вирішив залишити людей у спокої. Якими би вони не були – люди перестали викликати в мене зацікавлення. Я не міг звинувачувати їх, – кожен сам вибирає ціль. Та й не мав інтересу це робити – тільки б не «жог пазор за мєлачнає прошлає». Вони такі ж, як і я.

Ми однакові.

Нас немає за що пожаліти.

Я закінчив школу, гарно провів випускний. Чи міг я рік тому уявити, що зможу отримати задоволення від випускного? О ні, я вважав це нижчим власної гідності – насолоджуватися тим самим, що й інші люди. Але тепер, коли інтерес до людей пересох, я відчув, як можу без жодної шкоди для власної гідності, без усілякої бридливості спілкуватися з ким-завгодно. Я навіть знову поновив деякі старі знайомства – правда, свідомо тримав їх мілкими в емоційному плані, але ці люди справді були о’кей, вони були мені по душі й чимось навіть імпонували.

Колись я боявся, що відверте поводження з людиною – запорука того, що вона використає отримані знання і нанесе удар по моїх слабкостях. Я ж опинився в парадоксальній ситуації – як би глибоко не відкривався, я не ставав від цього слабшим, а мій суперник – сильнішим. А тут ще й виявилося, що всі поєдинки відбулися без моєї участі. Суперників не стало. Може, вивітрилися. А може, їх і не було, цих суперників.

Непомітним чином із мене втекла маска такого собі хитрого куркуля, який щось знає, але нікому не скаже. Можливо, я й дійсно щось знав, але зуб даю: знання це нікому, крім мене, не потрібне, а кому потрібне, тому й відкриється, рано чи пізно.

Літо в нашій сім’ї видалось неспокійним. Неля без продиху скандалила з мамою на предмет переїзду в Тернопіль до хворої баби Віри, про яку я вже згадував.

Хтось із маминої родини мусив сидіти біля старої, бо та уже геть ослабла, сама собі їсти не зварить. По всіх розкладах виходило, що настала черга мами. А мама власне придумала їхати в Польщу на заробітки, тому що з економікою в хаті стало зовсім хижо. Інша річ, що за кордон повиїжджали й інші мамині сестри. Як не крути, мусив їхати хтось із наших.

Тоді мама вирішила сплавити в Тернопіль Нелю, бо та вже однаково засиділася в домі, 23-й рік, як не як. Неля, коли дізналася про це, закатала страшну істерику – у нас в сім’ї ще такого не було. Жінки били посуд, говорили одна одній погані слова. Обидвом принципово розходилося на тому, щоб не їхати. Мамі – зрозуміло, вона за сім’ю думала. А Неля, я так підозрюю, мала тут якесь велике і дуже таємне кохання, від якого не можна було відходити, як від грудної дитини. Основним аргументом першої було: «Ти проститутка, думаєш тільки про себе!», друга погоджувалась, але зауважувала, що як вона про себе не подбає, то хто ще? Їй он, уже двадцять три, усі подружки заміж давно повиходили, по двоє дітей уже мають, тільки вона дівує. Ну, і так далі.