Намір! - Дереш Любко. Страница 15

Деколи кажуть: завжди буває перший раз. На хвилину зупиніться. Вслухайтесь у цю фразу. Вона – про посвячення у невідоме,яке є суттю буття, досвідом досвідів.

Оказія з цератою теж була посвяченням, першим досвідом у своєму роді. На якомусь глибинному рівні ще тоді я відчув – у речей є зворотня сторона, потаємна і лякаюча. Але, раз вона така лякаюча, краще її не помічати. Так я заборонив собі дивитися на речі по-іншому. Пригадавши це, з позиції теперішнього я бачив себе-«до» і себе-«після» цього рівшення. Наші рішення – це свого роду магія, бо як іще назвати те, що міняє світ? До моменту, коли церата не злякала мене до півсмерті, я не був зв’язаний жодними обіцянками. Я міг без слів розмовляти з камінням – і воно відповідало мені. Я знав таємницю, я бачив світло.

Після того, коли я (хай мало розуміючи, що роблю) дав обіцянку більше ніколи не бачити «бабайок», їх просто не стало. Я забувпро їхнє існування, і головне, забув про саму обіцянку.

До речі, багато моїх друзів з того віку так само розказували, буцім бачили «чорта». Деякі при тому так лякалися, що бабусі мусили водити до ворожок, аби їх викатали яйцем. А ще згадався наш табір «дорослих» – тих чотирилітніх хлопчаків з нашої вулиці, які вже відреклися іншогопогляду, – і табір «маленьких», котрі й далі лякалися темних підвалів, розказували, як бачили «духів» чи зустрічали уві сні мудрих ангелів, що дарували їм коштовне каміння. На рівні емоцій, а не слова, на рівні чуття, а не розуміння кожен мусив прийняти особливе рішення, аби втрапити у компанію «незрячих», зате «дорослих». Це рішення так і формулювалося: «хочу не бачити». Але ми це забули.

Помітив, що робота з пам’яттю навіює транс. Здається, ти заново переживаєш усі події, деколи навіть аж надто яскраво. Так, я пригадав своє рішення після страхіття з «бабайкою», і, не виходячи з трансу, я відмінив його, сказавши протилежне: «Хочу бачити як воно є».

Можливо, це й запустило решту процесів.

Життя поза містом гіпнотизує. В одноманітті днів почало здаватися, наче довкола – щоразу той самий день, тільки в іншому ракурсі. Я прокидався, і днесь мій насущний здавався мені днем вчорашнім, а вчорашній – сьогоднішнім. Час згорнувся у бублик.

Я заблукав, надійно заблукав у добових циклах нашої планети, не знаходячи більше об’єктивних доказів того, що було до, а що трапилось після. Хронологія давалася що день, то важче. Плутались причина й наслідок. З’явився гул.

Спостерігаючи за бабою, я бачив на її місці себе. Рано чи пізно, але й мені теж судилося підійти до магічної лінії смерті. До лінії, за якою закінчується віра, а починається досвід невідомого. Мені уявився образ людини із зав’язаними очима, що наближається до прірви. Удвох із бабцею ми повільно, вдих за вдихом, робили кроки в керунку смерті.

Якось я сидів біля баби, це було вже після обіду. Баба мовчала. Її дух угомонився. Всіх бісів пам’яті ми спільними силами відпустили.

Сиділи удвох, пили чай. Я спам’ятався, що залишив на плиті підкипати воду на миття посуду. Пішов на кухню, зняв баняк, аж тут мене збентежила якась неадекватність. Я брав баняк за вуха кухонним рушником, щоби не попектися. Коли я мимоволі відмітив це, знову кольнуло лякаюче враження, ніби я щось роблю не так. Чи справді для знімання баняків використовують рушнички? Чи справді баняки ставлять на плити? Чи вірно я зробив, що налив баняк у воду? Чи це вже я в натурі зморозив?

Вах! Схопився за голову, бо кілька важких секунд виразно вловлював полиски шизофренії. Неадекватність. Відчуття, наче все, що я роблю, – це якась гіпнагогічна, хитровивернута маячня. Раптом забракло критеріїв, на які можна обіпертися. Обіперся об стіл, відчув прибій млості, присів на підлогу. Здається, потроху відпу…

Ох, знову! Замотав головою. Піднявся, розімнув спину, надавив долонями на очі. Треба чим поскорше вийти на свіже повітря. Надто вже багато всього на кухні, що викликало в мене важке недоуміння.

Поки взувався, кілька разів пересвідчувався, чи дійсно роблю те, що треба – тобто, чи дійсно натягую на ногу черевик, і чи справді він призначений саме для того. Наді мною нависало відчуття якоїсь несосвітенної ілюзії, обману зору – здавалося, от-от, і я виявлю, що надів на праву ногу лівий шкар, а на ліву – правий. Або знайду на ногах робочі рукавиці, а на голові друшляк замість кашкета.

Пройнятий цими дисонансами, я не придумав нічого кращого, як прогулятися до міста, пошвендяти гідропарком.

Йти до Тернополя польовою дорогою менше години. Я забрів на околиці міста, де будувалися респектабельні котеджі. Пересік житлові масиви і вийшов до озера. В самому центрі Тернополя знаходиться велике озеро. Для мене цей факт залишався чистим курйозом. “Озеро? Серед міста? Ну-ну”. Стояла хмарна погода, над заходом купчилися сріблясто-сині хмари дивовижних об’ємів. Останні кілька днів щось усе хмарилося та хмарилося, а над вечір ще й погримувало.

Біля озера мені повернулося нормальне мислення. Не привертаючи зайвої уваги, я спацерував уздовж набережної. Милувався свинцевими водами, нюхав західний вітер. Мене відпустило, і тепер попандоси з черевиками та баняками я охоче приписував розбурханій фантазії. Милувався молодими закоханими, що гуляли поруч, тримаючись за ручки. Здавалося, в Тернополі закохуються тільки неформали – і виключно у неформалок. При чому в Тернополі вони здавались винятково звабливими. Може, то передгроза творила таке зі мною? Злегка потужив та позітхав – так, для атмосфери. Подумав краєчком вуха, що було б добре з якоюсь пере… це саме… перепердолитись.

Звернув у керунку драмтеатру. Драм у Тернополі нагадує романтичну фантазію на тему карбюраторного заводу. Мармуровий фасад із колонами прикрашений масивними декоративними кулями. А на даху, в компанії жінок-слюсарів, стоїть чавунний робітник, котрий возніс над головою карбюраторний вінок, немов лавровий фільтр.

Вже сутенілося, і я чимчикував назад, на поля. Під театром зібралася молодь. Грали на гітарі. Надірваний голос виспівував: «Май ґьИл, май ґьИл, доунт лА-ай ту-у мі-і, тел мі уее-Е дід ю слі-іп лест нАйт».

Наче окріп проливсь мені за шию. Я зупинився і почав наслухати. Не голосом співав самородок, а серцем, серцем ридав.

Я зітхнув. Гітарист бренькнув закрий-акорд і всі дружно заплескали. Заговорили врізнобій, кільце стало не таким напруженим. Люди розкрилися, і раптом дівчата, що були в самому центрі компанії, побачили мій самотній силует. Вони щось вигукували й махали мені руками, аби йшов до них.

Я й забув, з якою легкістю у мене здійснюються бажання.

«Енд гіз баді неуе уоз фаунд» – провив чувак і бренькнув закрий-акорд. Усі дружно заплескали. Але не встиг я зрозуміти, що то за накладка плівки, як дисонанс накинувся і поглинув мене.

Її звали Кориця. Як ніжно, правда? Сам придумав, тільки-но відкрив очі. Кориця – сирники з ваніллю. Кориця – кава з кардамоном. Така солодка дівчинка на ім’я Кориця. І хоча дозволяти їй привести себе до тями безперспективно в плані знайомств, перед натиском долі я виявився безсилий. І так опинився на руках у Кориці. Там було тепло і затишно. Якби вона ще могла мене заколисати, я був би на восьмому небі від спокою (сім – число лідерства та екстазу, вісім – спокою та гармонії). Я милуюся її вологими губками, Кориця щось говорить.

«Та пацан обкурений в дупель! – вигукують десь далеко хлопці (крики крізь вату). – Води! Дайте води!»