Намір! - Дереш Любко. Страница 17

Коли перший шок минув, я втямив, як сильно червоненадихнуло мене. Щось у мені наче прорвалося, і я врешті дозволив собі повірити, що досвід червоного не був сном чи маревом. Адже сон – це коли лягаєш у ліжко… розслабляєшся… а не бум-бах-тарарах – наелектризоване чужинське перезбудження, яке рве межі. Кожна клітинка мого тіла запам’ятала потойбічне, аж ніяк не блаженне перебування в чужорідному середовищі.

Був і шок, був і стрес. Але щось у мені відділилося й вийшло на волю. Можливо, мій підсвідомий ґросмейстер побачив, як можна по-новому тлумачити правила гри? З’явилося химерне, поглинаюче відчуття – середнє між хмільною радістю й холодним жахом. Ніби почали справджуватись найпотаємніші мої підозри про те, чим є пам’ять, чим є простір, час… чим є я.

Я втратив спокій. Здавалося, ще ривок – і я дойду до певної принципової межі, за якою найсокровенніше світу сього стане явним.

Всіма способами нагнітав довкола себе цей стан ілюзорності, несправжності світу. Даремно силувався відтворити в думках відчуття червоного вітру з надією, що Пам’ять зглянеться й покаже нерест писанок ще раз. На пару тижнів я утратив сон, позаяк думки мимоволі крутилися довкола таємничих переживань. Ще раз кинути погляд ТУДИ, У СЕРЦЕ ЗАГАДКИ перетворилося в нав’язливе бажання.

Та всі мої стріли пролітали повз ціль, і ріки залишалися ріками, а доли – долами. Почувався здутим і порожнім, і напрочуд звичайним.

Всяке було.

Піддавався хвилинним настроям. Впадав у відчай. Брався за розум, напружував волю і знову, знову, знову намагався добитися хоч якогось результату. Довести самому собі, що я це можу, вмію. А як не вмію, то навчуся.

Поки моя воля була повністю націлена на прориві крізь простір, прямо у мене під носом діялися речі прості, але непояснимі. Звернути увагу на них допоміг випадок.

Все трапилось у дуже повсякденній обстановці. Я чекав, коли на дворі перестане дощити, щоби піти прополоти по мокрому трускавки. Біля мене стояла склянка, наповнена соком. Сам я сидів на кухні за столом, біля вікна, і читав книжку про Ю.О.Гагаріна “Жизнь – прекрасное мгновенье”. На відстані трьох кроків від місця, де я сидів, стояла трилітрова банка з яблучним соком. Не знаю, чому не переставив її на стіл, адже кожного разу, випивши сік зі склянки, доводилось підніматися, робити три кроки до банки зі склянкою в руці, наповнювати склянку і повертатися до книжки за стіл.

Я допив сік, і склянка стояла порожньою. Не відриваючись від читання, потягнувся за склянкою, забувши, що вона порожня. Ще не закінчивши рух, я нагадав собі, що тягнуся до порожньої посуди, підняв очі й виявив, що НАСПРАВДІ СКЛЯНКА ПОВНА. Не знаю, чому такий дріб’язковий момент привернув стільки уваги. Здавалося б, ну забувся, не випив усього тощо. Найпростіше найчастіше найправильніше.

Єдине «але»: я добре пам’ятав, що сік уже допив, і що збирався вчергове піднятися та наповнити склянку.

Така от проста перед-історія того, що сколихнуло мене сильніше, ніж проникнення у червоне.

Сам не знаю чому, цілий день я повертався до цього мікроскопічного по суті конфузу, який на моєму місці кожен давно би забув. Я би теж з радістю забув, якби був на місці кожного, але я був тим, ким був, і пам’ять забороняла робити те, що на моєму місці зробив би кожен.

Пам’ять із силою зіштовхувала два спогади. Перший – порожня склянка. Третій – повна склянка. Від зіштовхування між спогадами викрешувалась іскра. А де ж середній епізод, в якому я підіймаю дупу з табуретки, підходжу до банки з соком і наповнюю склянку?

Вночі недостаючий елемент мені приснився, й уві сні я так зрадів цьому, що прокинувся.

Наранок впевненість у тому, що сон, який мені приснився – це справжній, утрачений і віднайдений спогад, тільки зміцніла. Виходило, з невідомої причини епізод-ІІ не потрапив у сферу свідомого.

«Давайте обмізкуємо, – сказав я собі за сніданком. – що ж це виходить? Що спогади не потрапляють за призначенням, а десь по дорозі губляться?» Уява зразу вималювала картину заводу, де по конвеєрній стрічці в цех №1 поступає сировина – враження від дійсності, як вона собі є. У цеху №1 сировина проходить обробку і поступає у цех №2, де за конвеєром сиджу я. І тут я виявляю, що «Юпітеру не доливають», чи як там кажуть – виявляю, що до мене чомусь дійшла тільки третина порції. А де ж решта, йоб вашу мать? – справедливо обуримось ми.

Це, так би мовити, наукова версія.

А ось погляд преси, бульварна версія. Із надійних джерел, котрі побажали залишитися невідомими, стало відомо, що зі свідомості повинен був випасти весь цикл спогадів – перший, другий і третій. Але від моєї уваги встиг сховатися тільки найважливіший, тоді як перший і останній були помічені та спіймані. Припустімо, якісь наглядові системи психіки розслабилися і дозволили вилізти першому і третьому уривкам на поверхню, сподіваючись, що я не зверну на них увагу.

Попахувало параноїдом, мовляв, психіка приховує від мене інформацію і т.д.

«Народ має право знати!» – наказав я пам’яті строгим тоном й пішов у туалет. Переїв зелених яблук.

Розум не хотів залишати спокусливу тему і повертався до неї, кожного разу, мов злодій, виносячи з темряви поцуплене, щоби вже при світлі роздивитися – вартісне щось украв чи пусту біжутерію.

«Якщо існує одна подія, яку ти зовсім забув, – нашіптував мені цей юродивець, – то де ґарантії, що немає інших речей, про котрі ти не пам’ятаєш?»

Я відповідав, що на таке в наш час гарантій ніхто не дає.

«Якщо ти пригадав один ланцюжок подій, – під’юджував голос далі, – то чому не пригадаєш інших?»

Я на це відповідав, що подумаю.

Жарти жартами, але під кінець дня мені справді стало здаватися, наче я «пригадую» певні «події». Це вже тягнуло на клініку, і називалося «фальшивою пам’яттю», тому я трохи злякався. Хоча спогади самі по собі були невинні й жодної суспільної небезпеки не чаїли. Ну, здавалося (підкреслюю, здавалося), ніби я «згадав», як позавчора ходив у Тернопіль. І провів майже дві години, нерухомо сидячи на лавці біля фонтану.

Підтвердити це чи спростувати я не міг. Як доказ неможливості такої «прогулянки» пам’ять наводила мені всю «офіційну», так би мовити, послідовність дій минулого дня. Прогулянку просто не було куди увіпхати – цілий день я наводив порядки на горищі. Робив це до пізнього вечора, а ввечері палив за хатою викинуте сміття.

Ще одна «згадка» із запашком божевілля:

я йду однією з центральних вулиць міста, свідомість ніби в лихоманці, важко зберігати контроль. Люди помічають мій стан і обходять стороною. Мені здається, що я знаю про кожного все, до остатку. Тому що люди – застиглі шматки пам’яті. Я сам зроблений із пам’яті, тому мені легко бачити пам’ять інших. Мною гойдає, і я притуляюся до холодної стіни, яка теж є у чиїйсь пам’яті – у пам’яті людей цього міста. До мене “підходить” якась пам’ять жіночого роду і “питається”, чи мені зле. Я знаю, що це пам’ять служниці у церкві. В даний момент я спілкуюся зі спогадом про те, як пам’ять жіночого роду повертається з міста, куди ходила виясняти за можливість оренди квартири – звідки я це все знаю? – це все видно з поверхні її пам’яті, але пам’ять стає щохвилі прозорішою, і я слабо розрізняю, чи справді ці події відбуваються з нами в одному часі й місці, чи насправді я говорю крізь простір і час – пласти спогадів прозорішають, зливаються у глибину