Намір! - Дереш Любко. Страница 21

Мене вигинає ще сильніше, здається, зараз або м’язи відірвуться від кості, або кості розтрощаться в порох. РАЗ! ДВА! Гарячі хвилі прокочуються тілом, і в легені з хрипом влітає повітря. Я розм’якаю, наче стікаю весь на підлогу невагомою рідиною.

Як легко мені, господи, як легко, як жарко! Я ніби зітканий з полум’я.

Чоловік допомагає мені піднятися.

– Ну як? Згадав?

Ще не обдумавши зміст його запитання, махаю заперечно головою. І тут до мене доходить зміст запитання: “чи я згадав, хто я?”

– Пам’ятаєш, як мене звати?

Я абсолютно розслаблений.

– Пам’ятаю. Ти – Юра.

– А перед тим що було?

Я абсолютно розслаблений.

– Не пам’ятаю.

– Постарайся.

– Не пам’ятаю. О боже, я не пам’ятаю…

– Тихо-тихо, лежи, – Юра повертає мене на підлогу. – Пригадай, що було двадцять секунд назад.

Я думаю, але думок немає. Біля мене перевернута табуретка. Стіл. Світить кілька ламп з незвичними бляшаними абажурами. Вниз по сходах веде шлях до барної стійки.

І тут, алилуя, алилуя, я згадав!

– Я згадав. Ми сиділи з тобою за цим столом. Правильно?

Юра мовчить, дивиться на мене крізь свої затемнені бузкові окуляри. Він виглядав злегка розчарованим.

– Сиділи за столом і говорили. Я розказував тобі про пам’ять. А потім ти щось сказав… чи показав мені, і я впав з табуретки.

Юра усміхається, і розчарування щезає.

– Де ми зараз?

– У Львові. У “Відкритому кафе”.

– Який це рік?

– Дві тисячі третій.

– А яке в мене прізвище, хоч пам’ятаєш?

– Пам’ятаю. Гагарін.

Юра дав мені припалити цигарку. Від нікотинового диму я в моменті почувся краще. Тіло знову стало моїм тілом… а не… шматком пам’яті, чи щось у тому роді. Гагарін сказав, що зараз буде добре, якщо ми просто посидимо і покуримо. Це мало повернути мене у попередній стан.

На цьому завершилось коло у моїх спогадах про кафе. Гагарін не помилався – тепер я справді почувався самом собою але – легшим, вільнішим. Хоч і страшно втомленим. Глянув на годинник – щойно половина третьої. Очі злипаються.

– А це правда, – питаю, – що вас на курсах вчили, як можна висипатися за дві години?

Гагарін кивнув, так само дивлячись прямо перед собою.

– Тета-ритми, – мовив він. – Вони відповідають за глибокий сон без сновидінь. Якщо ти навчишся контролювати тета-ритми в мозку, зможеш спати блискавичним сном. Сили можна відновити навіть за сорок хвилин.

– А як можна контролювати тета-ритми?

Гагарін мовчав, посміхався.

– Коли ти будеш у сні без сновидінь і при цьому зможеш зберігати свідомість, це він і буде. Контроль тета-ритмів. Але це вимагає тренувань, знання спеціальних технік.

– Навчи мене, – сказав я легковажно.

– Навіщо тобі це?

– Я хочу відновлювати сили за сорок хвилин.

– А решту часу чим будеш займатися?

Я гмикнув. Ще якийсь час ми сиділи мовчки й палили. Гагарін багато палив, і я біля нього, за компанію, теж став смалити, як чоботяр.

– Існує дещо більше, ніж техніки, – заговорив Гагарін, ніби продовжуючи якусь думку. – Щось важливіше, ніж тета-ритми.

– Що саме? – я не зовсім тямив, куди він хилить.

– Єдине, заради чого потрібні тета-ритми. Якщо ти не знаєш, про що я говорю, тоді все решта – просто купа мотлоху.

На мить я почув себе скривдженим – звідки йому видно, знаю я чи не знаю, про що він говорить?

– Ну, а ти мене перевір, – сказав я.

Він підняв брову.

– О’кей. Уяви собі, що ти безсмертний. І всемогутній. Уяви, що ти вічний і повний сил. Питання: чим ти будеш займатися весь цей час?

Я спочатку реготнув, мовляв: «Елементарно, Ватсон». Гагарін і собі реготнув, спостерігаючи за мною. Я дивився на свої відображення в його прямокутних сонячних окулярах і бачив там людину, яка поступово набирає розгубленого вигляду. Гагарін знову реготнув.

Його грецьке обличчя нагадувало шматок бронзи, пластичної і твердої водночас. Бузкові окуляри стиляги не допомагали – все одно переслідувала ілюзія, ніби його очі світилися власним світлом.

– Мені треба відповідати, чи це риторичне запитання?

– Це тест на твою крутість, – сказав він, і склав руки на грудях, поклавши ту, що з сиґаретою, зверху. Сиґарета диміла красивими білими нитками.

Ще кілька хвилин ми просиділи, дивлячись один на одного. Звісно, в Гагаріна була перевага – в окулярах він міг дивитися на інших як завгодно довго.

І тут я знайшовся:

– Я знаю! Якби я був безсмертним і всемогутнім, я би витратив увесь свій час і сили на пошуки виходу з цього становища!

Гагарін нахилився до мене і поплескав по плечі. А відтак продовжив говорити:

– Мене зацікавила твоя метафора. Дослівно ти сказав, що дійсність – це набір спогадів-картинок, серед яких ми живемо. Є індивідуальні спогади, а є колективні спогади.

– Спогади-картинки і спогади-карти! – пожвавився я, повторивши свій термін. – Останнє спільне для всіх людей. Але тільки для людей, для інших живих істот ні.

Гагарін сказав:

– Я тобі щось хочу показати. – Він торкнув ногою табуретку, що стояла біля сусіднього столика. – Дивись на неї.

Мабуть, у моєму вигляді майнула безпорадність.

– Дивись на табуретку, чого ти? – сказав він крізь усміхнені губи, і я підкорився.

Табуретка була сірого кольору, зроблена з легкого дерева. Простий дизайн, фірмовий стиль «Відкритого кафе».

– Ти бачиш, але не табуретку, – сказав він. – Ти бачиш картинку. Спогад про табуретку. Замість табуретки – спогад про неї. Але не вона сама.

Я не розумів, куди від хилить, але продовжував дивитися на табуретку.

– Спробуй відчути, що табуретка, на яку ти дивишся – просто існує. Вона перебуває поруч із тобою, в тому ж часі й просторі, що й ти…

Я не розумів, чого від мене хочуть. Табуретка як табуретка, навіщо людину мучити?

– Не дивись на неї, бачїї. Усвідом, на що ти дивишся. Усвідом, що табуретка – реальна, вона існує…

Я почав потроху нервувати – кожного разу, коли Юра звертався до мене, я внутрішньо напружувався, це завжди дуже відповідально. А тут, із цим безглуздим прикладом про табуретку, мені враз набридло переконувати себе, буцім я з Гагаріном на одній хвилі. У вухах воркотіло: « Табуретка існує насправді… Вона тут, тільки побач її….», коли раптово щось помінялося… вестибулярку повело, ніби я сп’янів. Щось помінялося у масштабі. Виникло переконливе відчуття, наче кафе збільшилося принаймні удвічі. Відстані між предметами подовжилися, а простір наповнився легким молочним відсвітом.

– Вона існує! – прошепотів я у священному трепеті. Мої слова, відбившись від стінок, поскакали тихим шепотком аж наниз. Раптом я відчув, що мій слух загостився до неймовірності.

– Ей! – сказав я.

«Ей. Ей. Ей.» – покотилося хрустке ехо у матовій тиші.

– Ні хріна собі! – здивувався хтось моїм ротом.

«…асобі …іхрінасобі», – відлунювало пласким ехом.

– Ого! – вирвалось у мене. – Де я?

Ми з Гагаріном наче перебували в шумоізольованій студії, де кожен шерех скрипить, посилений мембаранами мікрофонів. Речі, які нас оточували, видавалися незвично крупними, реальними. Чомусь я вирішив перейти на шепіт:

– Гагарін, я зрозумів! Табуретка існує!

Гагарін либився.

– Так, ти правий, – відповів він неголосно, але й не пошепки. Наче бути тутдля нього хоч не в новину, зате завжди торжественно. – Вона існує. Але й це наразі тільки картинка, ще одне приближення. Тепер відчуваєш, яка різниця між картинкою і тим що існує?

Я кивнув, все ще під легким враженням від… побаченого? Відчутого? Невже Гагарін перебуває тутпостійно? Тоді розумію, чому він так мало розмовляє. Адже як поясниш, що табуретка – це ТАБУРЕТКА, а не «табуретка»?

Кожна річ викликала неймовірне захоплення реальністю. Чи радше гіперреальністю присутності. Лампи з бляшаними абажурами – присутні! Столи і табуретки на балконі – присутні! Піаніно в куті – господи, як воно присутнє, наскільки воно існуюче! А головне – присутній я!