Намір! - Дереш Любко. Страница 22

– Це назавжди? – спитав я захоплено-радісно. Боже, я ж існую! Я підніс руки до очей і взявся їх розглядати – мої руки були живим зліпком мільярдів деталей. Повітря довкола нас ніби світилося зісередини якимось внутрішнім світлом.

– Ні, на жаль. Завтра ти вже не будеш пам’ятати, чим тебе так вперла ця табуретка. Можливо, навіть, більше ніколи нічого схожого не побачиш. Але якраз у тому вся чарівність – що все буває тільки раз. – Гагарін заговорив піднесено і вкрадливо, ніби заохочуючи розділити сокровенну радість:

– Можливо, завтра ти знову будеш в картинці. Можливо, завтра ти забудеш, що таке дійсність, хоча, здаватиметься, практично нічого не змінилося. Просто запам’ятай: вихід є. Є вихід з цього безглуздого фільму, вихід за рамки сценарію. У дійсностінемає ніякого сценарію! Там все вперше, все відбувається востаннє. Все відбувається насправді! Дороги назад не існує. Є тільки дійсність, яка не залишає місця для страху.

Я кивнув. У пронизливій виразності, що опанувала весь мій світ, його слова проникали в саму підсвідомість. І знаходили там відгук.

– Є шлях, – сказав він піднесено. – Шлях – через вихід з фільму. Або ти вибираєш дійсність, або ти повертаєшся у фільм. Зроби кожен свій вчинок актом волі. Командою самому собі. Твої рішення – точки дотику з дійсністю. Вони те, що існує насправді.

– Мої рішення – точки дотику з дійсністю.

– Якщо ти відважуватимеш кожне своє рішення, як алмазний пісок, крупинка за крупинкою, рішення приведуть тебе до самого серця таємниці. У місце і час, де твої накази і рішення самому собі можуть стати наказами дійсності. Тоді ти побачиш вузький, але єдиний прохід у дійсність Свободи. Дійсність, де немає минулого, немає майбутнього. Є тільки вона одна, оголена й неприкрита Свобода Дійсності. Вона – і твоя Воля.

Гагарінове обличчя наче обвіював вітер.

– Коли мене одного дня не стане, йди глибше у пам’ять. Це твій шлях і твій шанс. Не бійся втратити все. Бійся загубитися у картинках.

Я сидів, приголомшений його настроєм. Коли я подивився на Гагаріна, мені стало скомотно у горлі і щось розпирало груди. Гагарін скинув окуляри, його очі світилися. Він і цей світ, великий і таємничий, вони були Одне.

6

Більше ми не говорили. До самого світанку я просидів на балконі, ні над чим особливо не думаючи, тільки мовчки спостерігаючи, як добігає кінця дивна ніч у тужливому жовтні. Гагарін пішов спати, а потім пішов спати й я.

Я знову працював на пару з Гагаріном. Ми мовчали, але в ієрогліфах, які ми творили упродовж дня, читалося те, що й раніше: «Будь спокійний, нічого не бійся. Будь обережний, слідкуй за собою».

7

Жовтень, ніч із середи на четвер. Місце дії – кафе «Відкрите», більш відоме у народі як «хата-читальня», або ж «Книжка».

Коли вона зайшла того вечора у кафе, я відразу пригадав нашу першу зустріч.

Її нудьгуючий вигляд біля стелажів із книжками негайно викликав у мені хвилювання. Особливо, коли дівчина присіла біля полиці з художніми альбомами. Я побачив, як із-за пояса її бриджів вилізла тонка смужка трусиків, які власне й побудили в мені такі емоції. Раптом я збагнув, що, раз вона мені впала в око, то я можу без перешкод підійти до неї і продати їй книжку. Чому би ні?

Дівчина глянула на мене. І теж начебто упізнала. «Ага, так-так, бачила вас на відкритті».

Пригадав, як Люся, наш менеджер з персоналу, інструктувала книжкових продавців щодо спілкування з клієнтами. Ці чарівні слова потрібно говорити кожному клієнтові. Фраза (виділено курсивом) зраджувала Люсине таємне зацікавлення карма-йоґою:

– Добрий вечір! Що вас цікавить? Чи можу вам якось допомогти? ⁵

– Добрий вечір, – відповіла дівчина, немов приймаючи гру у ввічливість, хоч і розуміла, як це смішно у нашому віці. – Ви такий ввічливий. Мене цікавлять художні альбоми. Зокрема, Темістокль Вірста.

Ах, як по-дурному себе цими днями почували наші продавці! Скільки людей довірилося їм, замовляючи раритети зі самої Москви, а звідти – з Москви – приходила відповідь: «д е н е г н е т тчк в с е м с о с а т ь».

– Ще не було поставки, – відповів їй. – Думаю, за два тижні щось наклюнеться.

Дівчина кивнула, ніби розуміючи двозначність стосунків із Москвою. Вона не наполягала на тому, щоби я оформив її побажання офіційно, у зошиті замовлень.

– А давайте, я вас сфотографую, – несподівано запропонувала вона і в мені щось обірвалося. Я по-дурному знизав плечима. – Але не тут, – продовжила вона. – Давайте на вулиці. вінок

8

Куди тільки ділася моя відстороненість! Не смію зізнатися – після всіх тих самостверджень про кінець дозрівання та остаточну сформованість як особистості, я раптом відчув себе десятилітнім хлопчиськом. Котрий на людях баламут, а наодинці з дівчинкою – тихий і сором’язливий.

Я знову, дурник отакий, знизав плечима, і клоунськи посміхаючись, на негнучких «протезах» почовгав на вулицю. А дівчина з фотоапаратом рушила за мною. Юра відмітив наш вихід поглядом з-за стійки.

Ми вийшли на повітря, у проїзд Крива Липа. Дівчина запропонувала спершу перекурити. За цей час вона, мовляв, зорієнтується, як мене краще зізнимкувати. Дівчина запропонувала мені цигарку зі своєї пачки. Це були сині «Вінстон», мої улюблені. Я страшно захотів бути чимось корисним для такої приємної особи. А тут, як на зло, залишив свою запальничку за стійкою, так що дівчина мені ще й припалила.

9

У Мідних Буках я, перший хлопець на селі, при спілкуванні з протилежною статтю користувався методом консервного ножа – діяв із силою, нагло та нахрапом. А тут мене делікатненько так вивели, як слухняне ягня. Воно й не дивно, що, поки ми курили, мною аж трусило від нервів.

– Боже, ви змерзли, – сказала вона, і взялася руками зігрівати мені ліву долоню (курив я правою). Невже це діється зі мною? ЩО ЦЕ ВСЕ ОЗНАЧАЄ?

ЧОМУ ВОНА ДО МЕНЕ ЧІПЛЯЄТЬСЯ?

Я щось промукав і продовжував курити.

10

Коли від цигарки залишилася половина, вона сказала з повагою:

– Ви такий мовчазний… Мене звати Гоца. Гоца Драла. Це таке дивне лемківське ім’я, прошу не розпитувати, бо я пообіцяла собі не розповідати про нього більше жодній душі. Задовбало, розумієте? – посміхнулася тепло вона. – А як звати вас?

– Петро, – буркнув я. Гоца простягнула руку, щоби я потис її.

Ну, я потис.

– А ви фотографуєте..? – бовкнув, аби не мовчати.

Дівчина підозріло засміялася. Вона, мабуть, наскрізь мене бачила, от і потішалася, як могла.

– Я фотографую для розваги. Частіше фотографують мене. А взагалі, я художниця.

– О! Така молода, а вже художниця? – теж спробував щось підкинути я, теж не без поваги. Ніби й комплімент, але знову попав, мов рукою в гівно. Невезуха нині. – Було б цікаво подивитися… на малюнки… – я не мав певності, чи це у світі Справжніх Художників називається саме так, тому для певності повторив: – На картини.

Гоца притамувала посмішку. Очима стежила за публікою біля закладу з ігровими автоматами навпроти.

– Можу показати. Правда, вони великі. Для цього треба піти до мене.

Мені почулося, що вона має на увазі: «ПРЯМО ЗАРАЗ», і параноя посилилась. А раптом це пастка?

– А давайте, я вас сфотографую в цьому будинку, – Гоца показала на проламані двері справа від кафе. Це був безгосподарський бомжатник, пустуюче триповерхове приміщення. Наніч туди часто заповзали якісь обдовбані придурки, а вдень навідувалася міліція.

Гоца вже моцувалася з дверима. Я допоміг їй – ногою, для ефекту – і ми ввійшли. Не міг же я показувати, що мені страшно?