Криївка - Вільчинський Олександр. Страница 32

– А до його мами, хімічки, Оксани Петрівни, тепер інспектори на кожен урок ходять… – продовжує Славко. – А знаєте, як той їхній журнал називався? – для чогось оглядається Славко. – «Стодола». Смішно, правда?

– «Стодола»? – перепитую я. – А чого так?

– Ну, «Стодола» – то й «Стодола»! – хмикає Володька.

– Ну давай, «Стодола», спробуємо вже вихитати! – піднімається Славко з ломак і стрибає до мене в яму. – Ставай, будеш тягнути! – киває Рудому.

– І що вони нам зроблять? – буркає своє той, стаючи над ямою.

– А що ти хоч? – наставляє на нього підборіддя Славко.

– Стільки копали, а тепер знов копаємо… Та ну його?

– То що, покинемо?.. Викопаємо, і все. А загортати, я ж сказав, не будемо…

– А що тобі вдома казали? – раптом питає його Славко.

– Що я придурок…

– А тобі?

– Щось приблизно таке саме, – зітхає Славко, витираючи піт з чола і з шиї й струшуючи його краплі з руки.

– А що було такого у тому журналі? – тепер уже я про своє.

– Не знаю, я так конкретно не питав, – гехкає городником біля наступного слупа Славко. – Якісь малюнки, казав, він, каже, малював малюнки…

– Голу «Венеру», ги? – шкіриться Володька.

– Вірші там були, оповідання якісь, ну, про Україну, – не звертає уваги Славко, але Володька вмовкає, бо й сам розуміє дубовість свого гикання.

Невдовзі він бере з рук Славка городника, а тоді – знову я, бо Грицик так і не прийшов… Ми один за одним відкопуємо, вихитуємо й виштовхуємо на-гора важкі грабові одземки, на яких тримався настил, і кожного разу, коли випихаємо їх із ями, Славко примовляє:

– Фуг-х!

Нам усім піт уже заливає очі, не лише Славкові, добре, що вітер знявся й остуджує наші розпашілі обличчя. Вітер піднімає із землі сухе листя, й воно залітає у розкриту яму, а на вершку ясена ближче до поля тим часом починає стрекотати самотня сорока.

– Харе, засипати не будемо! – повторює Славко і, як і я, шукає очима ту сороку. – Ще от слуп-два, і все…

Ми з Володькою мовчимо, лише сорока на вершечку не вмовкає, начеб попереджає нас, що у лісі є ще хтось, але ми його не бачимо. Ще деякий час ми просто вихитуємо слупи, й Володька випадково знаходить алюмінієвого гребінця з тонкою ручкою, братів подарунок. Він і не знав, що загубив його в нашій криївці.

– А що він ще казав? – торкаю я ліктем двоюрідного брата, коли вилазимо з ями й сідаємо перепочити.

– Нічого, – він розуміє з півслова, про кого я, і це мені подобається.

– Ну його на фіг, щоб я ще щось копав, – важко дихає за моїми плечима Володька.

Ми всі важко дихаємо, втомлені і злі. І Славко враз пропонує не викопувати останнього слупа. Але тепер уже Володька, який до того найбільше виступав проти того викопування і щойно ще казав: «Ну його…», починає гмикати:

– Ну, а якщо вони?..

– А якщо вони, що вони? – обертається до нього Славко. – Скажуть, прийдемо ще раз і викопаємо…

На тому й зупиняємося. Володька ще лізе по городника, і ми тягнемо ноги додому.

Володька із лісу взяв курс прямо через городи, а ми ще до Позіхайла разом, щоб потім розійтися. Вже перед останнім горбком знову почули сороку, а потім тріск гілки, й нарешті почули віддалені голоси.

– Тихо! Лягаємо, – командує Славко.

Якраз перед нами широкий стовбур старої ялини. Славко лягає за ним, а я трохи оддалік, за грабом.

– Тихо, йдуть… – притуляє він пальця до губів.

– Хто? – запитую так само пошепки.

– Вони, облава… Дивися, Воробей з Лейтьохою і ще з ними хтось… Форгель, – показує він пальцем у долину, але я вже й сам бачу. – Облава… – ще видихує він із себе.

Славко повільно перевертається на спину і робить характерний рух, начеб переводить затвор карабіна. Потім знову на живіт і довго цілиться. Першого пострілу, правда, я не чую, тільки бачу, як Славко різко надуває щоки. Зате чую наступних два і сам також стріляю не цілячись, трасерами.

– Те-те-те! Я трасерами, – шепочу Славкові і лише бачу, як він шкіриться у відповідь.

– Усе, Олюню, вони готові… – так само пошепки каже Славко, хоч Воробей та інші вже сховалися за деревами. – Пішли перевіряти, – додає Славко, коли ми вже струшуємо з колін листя.

– Я хочу викопати ще одну, на Матівеччині. Там, де Горпина не ходить, хочеш зі мною? Бо Володька вже не хоче…

– А коли? – питаю його, хоч міг би й не питати.

– Та нехай трохи вляжеться, – зітхає Славко. – Але до заморозків маємо викопати, або хоча б до зими…

– До зими – то можна спробувати, – і собі зітхаю.

– Але вже після опеньок, – додає Славко. – Бо ті грибники будуть лазити, ще можуть нарватися.

А вже за Позіхайлом, у рові, перед тим місцем, де починається висока межа і де ми мали розходитися, сполохали зайця. Де він узявся, з-під самих ніг вискочив і як чкурне! Такого великого я ще не бачив.

Того вечора у щоденнику я його ще спробував описати. То був перший запис у новому зошиті. Бо старий закінчився, і я ще вдень попросив у мами нового грубого зошита у твердій дерматиновій обкладинці: «Заєць був дуже великий. Шерсть по боках дещо ясніша, а на спині темніша коричнево-сіра. Кінчики вух і хвостик чорні. Коли він зник з очей, ми підійшли до його «льожки» – земля на цьому місці була здерта із заглибленням в один бік. Славко приклав долоню і сказав, що вона ще тепла. «Що ти думаєш, він відбіг собі трохи, заліг і спостерігає за нами», – сказав ще Славко перед тим, як ми розійшлися.

– До завтра! – буркнув він.

– Иги! – відповів я йому.

А коли він пішов, а я звернув на високу межу, то хотів послинити пальця, аби ще раз перевірити вітер, та всі пальці після криївки були в землі. А окинувши поглядом звідти, з горба, нашу вулицю, ще згадав, що завтра із класом збираємо металобрухт. Не забути б забрати дірявого баняка у баби Христі, давно просила…

Раптово пропало світло, і це останнє речення я дописував, уже коли знайшов парафіновий огарок для себе та лампу для мами. Ледь намацав їїу сінках. Мама саме корову доїла, коли вибило, й гукала мене з хліва, аж сусідський собака гавкати почав. Може, щось на лінії, або знову хтось свого дрота на проводи закидав? Таке вже не раз було. Щоб напряму електрику тирити, бо тоді воно попри лічильник, для циркулярки, наприклад».

Пізно увечері: «Світло так і не з’явилося. Я знову запалив свічку, не можу заснути. Останнім часом таке зі мною інколи трапляється… Збираюся знову бігти у кінець городу, може знову почую луну, лише б маму не розбудити, бо тоді вже надовго не вдасться».

Маків – Тернопіль

2010—2011