Листи в Україну. Вибране - Андрухович Юрий Игоревич. Страница 5
«Щойно червень, а пахне від лип, ніби в липні…»
Щойно червень, а пахне від лип, ніби в липні —
переповнена дійством напружена мить.
Передчасні світанки, мов сурми невсипні,
понад нами ревуть, аж у грудях шумить.
Ще вокзали, мов нефи — порожні і чисті,
ще на шпалах роса і прозорий перон,
але перші прожилки пожовкли у листі,
ніби торкнуті легко іржавим пером.
Ми приходимо вчасно, як світло в кімнати,
нас несе і відносить, виток по витку,
але як наздогнати, ну як наздогнати
цю втікачку, цю зелень, солодку й терпку?
«Її пальтечко радісне й червоне…»
Її пальтeчко радісне й червоне.
Вона так добре знає шлях додому,
що в надвечір’ї, сніжному й блідому,
біжить мені назустріч.
Перепони
минають нас, лише гойдлива гілка
зітхне ламкою тінню під ногами
й затихне, мов пробачення негайне.
З ім’ям її римуються «сопілка»
і «свічечка» — мов геральдичні знаки.
І стільки того світу по дорозі
розсипано й забуто на морозі,
аж солодко торкнути і впізнати:
пробитий м’яч, і слід санчат, і мідь
замерзлого листка, й перо пташине,
що невагомо послане з вершини,
з-поміж густих і гострих верховіть,
і це смеркання — лагідне й глибоке…
Вона біжить, і їй чотири роки.
І їй услід я тягнуся рукою,
і чим я заслоню, і як загою?
Опівнічний політ з Високого Замку
авжеж не райський сад не світять помаранчі
загублено стежки і втрачено сліди
а все що є у нас ліхтарик на підзамчі
і треба нам туди
збігати у пітьму яка непевна втіха
чи виросте вогонь
коли позолотить найменша іскра тиха
розсипаний пісок розрив поміж долонь
і тісно між дерев і темно в сьому граді
і тягнуться до нас обуджені гілки
та крізь нічне зело що пнеться на заваді
злітаємо з гори злітаємо таки
і жодної зорі лиш доторки тернові
і де ще той ліхтар чи світиться йому
подряпини легкі падіння варте крові
і навіть без надій
і навіть у пітьму
бо хто на світі ми
за сімома шляхами
шукаємо любов як золото в ріці
закрито всі доми
спідниця з реп’яхами
і скалка
на щоці
і скалка
на щоці
Промовляння самотній
…і хоча все золото світу не варте твого мізинця
і тільки для тебе жовто горять сьогодні сади
губи твої холодні наче прозорі вінця
яких ніхто не торкався прагнучи світла й води
губи твої неспиті а все ж таємниця квітки
сповита в них і забута допоки живеш сама
вона проросте крізь тебе ніби крізь чашу звідки
солодко й дивно пахне тліном і тілом пітьма
несеш отак мов клейноди а може клеймо дівоцтво
ось його зимне плесо між двох берегів як між пут
поки з лози постанеш уже не вином а оцтом
скільки ключів назавше квітку в тобі відімкнуть
і так прочуваєш того хто з милості чи з наруги
злетить на тебе й розтане в чадні долини безсонь
ввійде в твою кров і шкіру тебе народивши вдруге
і лишить губам болючий незнаний новий вогонь…
ВУЛИЦЯ ЄРЕВАНСЬКА
І. «Пропадаєш, вічна вулице, в безодні праархівні…»
Пропадаєш, вічна вулице, в безодні праархівні,
мов папери старозжовклі, на пустирищі згориш,
розбирають по цеглині продувні твої шпаківні,
поперечні зрізи кухонь, пристановища горищ.
І тяжку тужаву тайну приблукалого Кавказу,
чорнокнижжя заговору і безмежжя ремесла
виживають у непам’ять, ніби віспу чи проказу,
ніби листя з тротуару, ніби воду із русла.
Ці вологі тьмяні кубла, наскрізних років підкопи —
все розвіється за вітром без вогню і катастроф:
заростають павуками грамофони й телескопи,
і марніє, наче фреска, араратський Саваоф.
Ще живе тісна голярня, ще бринить музична школа,
ще літають луни шевських і ковальських причандаль,
та пора звільнити простір, увійти в первинні кола,
і згортаються перила, ніби спалена спіраль.
І це немов евакуація. Зійде настінна вохра —
стане вулицею менше на феєрію людську.
Пропадаєш, вічна вулице, ніби річка пересохла.
Мов дорога караванна у мінливому піску.
ІІ. «Наш дім уже зносять, а ми ще живемо у ньому…»
Наш дім уже зносять, а ми ще живемо у ньому,
ховаємо в ринву щербаті ключі, мов колись,
і стелимо нa ніч худу споконвічну солому,
та вікон уже не відчиниш — вони розтеклись.
Птахи ще бувають у нас, але множаться втрати.
Збираєм дощівку в роззявлені нутра горнят
і хочемо щось підлатати і підмалювати,
та — поверх за поверхом — нищиться темний фасад.
Ще ходимо тут, оминаючи шпари й завали,
і гріємо чай, і говоримо про переїзд,
а лози не сохнуть, і крила дерев дотривали,
птахи ж оминають, уже не звиваючи гнізд.
І в цю аварійну, хистку й неосвітлену зону
от-от увірветься забуте волання сурми.
І ти ще стоїш на ламкій половині балкону,
а знизу вже кличуть і гупають лунко дверми.
У небі, такому старому, тісному, блідому,
легкими уламками світла розвіємось ми —
салют, вибухівко! Пора нам до вічного дому,
лишивши внизу тимчасові, мов труни, доми.