Львiвська гастроль Джимі Хендрікса - Курков Андрей Юрьевич. Страница 30

Переставивши свій жовтий «piaggio» під дерево, він вирушив до найближчого бару, на розі вулиці. Замовив філіжанку кави, розплатився. Сів біля вікна.

Тільки-но кава приємно загірчила на язиці, в думки Рябцева заскочив смуток і усвідомлена жалість до себе. Адже він іще не старий, а вже нікому, окрім своїх голубів, не потрібен. Руки сильні, голова ясна, зростом – ну не менший за Путіна, освітою – теж. Але при всьому при цьому, та й при інших позитивних якостях – пригноблююча душу марність власного існування. Марність, що підживлюється смішною пенсією. Ні, він не з тих, хто скаржиться на життя. Навпаки, раніше йому було приємно думати, що життя має право скаржитися на нього, на капітана Рябцева, тому що не могло тоді життя диктувати йому умови! Життя пасло задніх, воно із заздрістю дивилося в спину Рябцеву, виглядаючи із-за рогу будівлі обкому партії. Ні, він не зловтішався з цього приводу, не дивився з цього приводу на інших зверхньо, не випинав своє «Я» так, щоб це «Я» могли засікти з космосу ворожі супутники-шпигуни. Він, Рябцев, завжди зберігав рівність і скромність характеру, й усе, що відбувалося всередині нього, все, що відбивалося не розумом, а серцем, усе це залишалося нікому не видимим і невідчутним. Усе залишалося в собі. І тим більше слабкості, в яких він сам собі признався вже після смерті своєї Батьківщини – Радянського Союзу. Ці слабкості свого часу довели самому Рябцеву, що він не такий простий, яким здається своєму начальству. Вони, ці слабкості, додали перцю в його думки, але при цьому не викликали жодних сумнівів, не позбавили Рябцева надійного та міцного контакту з ґрунтом, із землею, з устроєм покійного радянського світу. Одне питання, правда, завжди турбувало Рябцева: чому йому не дали звання майора? Чому його товариші-однолітки пішли з контори полковниками, а один навіть генералом, а він залишився на все життя капітаном?

Другий ковток кави додав бадьорості в його думки й трохи відсунув смуток. Згадалися двоє друзів-товаришів по службі, з якими він іноді вночі в кабінеті слухав конфісковані з міжнародних поштових відправлень платівки. Стереопрогравач, зроблений десь на таємному сибірському військовому радіозаводі, міг засунути за пояс за якістю звуку і Sony, і Philips, і Grundic. Колонки по п'ятдесят ват прискорювали рух крові по венах і артеріях. Тіло само ставало музичним інструментом. Іван Сухих, чоловік, який тілесно повністю відповідав своєму прізвищу і пішов у відставку полковником, при перших же звуках західного року мінився на обличчі, і тільки тепер, згадуючи цей вираз, Рябцев розумів, що відбивало воно повну розкріпаченість і незалежність, тобто обличчя Вані Сухого набувало виразу вільної західної людини. Правда, як тільки платівку знімали з круга, щоб перевернути і поставити з іншого боку, обличчя колеги поверталося до питально-напруженого виразу радянського чекіста. Другий товариш по службі й колега по таємній любові до року обличчям під час прослуховування «шкідливої» музики не змінювався. Тільки очі в Нікіти Рюмачова спалахували по-особливому і не затухали до останніх акордів. Нікіта Рюмачов пішов у відставку підполковником, потім став Микитою Рюмачовим, а його син, Василь, уже в незалежній Україні йшов на вибори від націоналістів під прізвищем Рюмач. Шляхи Господні несповідимі. Якби в нього самого, у Ряб-цева, були діти, ким би вони нині стали? По один бік етнічного фронту чи по інший? Чи в тилу? Чи в Чехії на заробітках?

Рябцев зітхнув, ковтнув кави, подивився у вікно. Там світило раптове сонце, і краплі недавнього дощу, які завмерли на зовнішньому боці скла, іскрилися, заломлюючи сонячне світло і перетворюючи його на прикрасу повітря.

У пам'яті зазвучала одна з перших пісень Джимі Хендрікса «Purple Haze» з його першого альбому «Are you experienced?». Давно Рябцев її не чув, дуже давно. Спробував посилити пам'ять і зробити пісню, що доносилася з минулого, трохи гучнішою. Здалося, що вийшло. На обличчі склалася м'яка, добра усмішка. І тут же під ще звучну в пам'яті пісню виник там же поруч образ молодого Аліка Олисевича і ще кількох хлопців-хіпі, нагляду над якими Рябцев присвятив велику, та й можна сказати – кращу частину свого професійного життя. Ну, це так називалося для начальства. Для себе Рябцев завжди розумів, що він вивчає світові тенденції на прикладі цих, заражених світовими тенденціями, хлопців. Щоправда, і сам він досить швидко заразився однією з їхніх тенденцій – любов'ю до року та до фізичного відчуття свободи, яке викликалося саме цією шкідливою, з точки зору комуністичної ідеології, музикою. Звичайно, навіть сама ця пісня – «Фіолетовий туман» – була і насправді шкідливою, шкідливою для психічного здоров'я тих, хто розумів її слова, адже пісню присвячено курінню травички! І правда ж, що радянська музика, яка відповідала ідеології, була куди «конструктивнішою» і менш шкідливою для психіки та здоров'я. Вона, як тепер кажуть, допомагала вишиковуватися в шеренги, марширувати, будувати майбутнє або просто нові корівники. У кожній радянській пісні чулася конкретність поставленого авторами завдання. У рок-пі-сень не було конкретики, вони викликали тваринний інстинкт радості, відчуття свободи, тремтіння та несподіваність бажань. Людиною, що полюбила таку музику, керувати було неможливо. Ось і тоді, в конторі, після таємного прослуховування Джимі Хендрікса, чи то заради звукового камуфляжу, чи то заради духовно-фізичного повернення в нормальний стан радянської людини, всі вони втрьох прослуховували кілька пісень Магомаєва або – героїчних – Йосифа Кобзона. І тільки потім розходились або по оселях, або по завданнях. Утрьох вони тоді ж розглядали оперативні фотознімки львівських хіпі і братів по духу, що заїжджали до них. У принципі, й Ваня Сухих, і Нікіта Рюмачов ніякого професійного відношення до оперативної розробки хіпі не мали, для них усе це було хобі. Але чому ж Рябцев усе їм розповідав і показував?

Рябцев замислився. І, на свою радість, згадав, що об’єднало їх трьох спочатку прослуховування конфіскованих платівок, а тільки потім уже вони зацікавилися тими, до кого не дійшли ці поштові посилки.

– Ех, – зітхнув уголос Рябцев.

І згадав, скільки всього не дійшло поштою до Аліка Олисевича і його друзів. І стало йому гірко й соромно. Але тільки на декілька секунд.

«Це не я, це система», – заспокоїв себе Рябцев.

І згадав, як довго не міг наважитись і як усе-таки наважився нещодавно вийти до них і признатись. І, звичайно, насторожено зустріли його вночі на Личаківському цвинтарі хіпі, що подорослішали, постаріли, але не змінилися. Еге ж, таку інформацію переварити важко. Важко, але потрібно. Для справедливості. А справедливість дуже важлива для історії. Історія – вищий суддя. Це Рябцев знав. У львівських хіпі своя історія, у львівського КДБ – своя. Але це не означає, що ці дві історії перетиналися тільки на лінії ідеологічного фронту. Скрізь і завжди були колабораціоністи, співчуваючі, та і просто зрадники або слабовільні. Про останніх думати Рябцеву не хотілось, а от і себе, і своїх двох товаришів по службі він вважав щирими співчуваючими і в чомусь носіями та вершителями вищої справедливості, вершителями того, що, врешті-решт, в очах історії дозволить навіть його колишню контору – КДБ – фарбувати не самим чорним кольором, як це нині заведено. Принаймні так йому, Рябцеву, зараз здавалося.

Кава закінчилась, але смак її ще тримався на язиці. Рябцев примружився, губи склалися в тонку напружену лінію.

«Так, я ще в боргу, – подумав він. – Я ще себе не реабілітував. Але це потім. Я їм іще мушу дещо повернути, і тоді… Тоді вони спочатку будуть у шоку, потім – ледве чутні слова вдячності. Хто ж голосно дякуватиме колишньому кадебісту, нехай навіть якщо він у якомусь розумінні зробив подвиг, а якщо бути точнішим – то зрада службових інтересів? Потім. Потім можна спокійно помирати».

Рябцев уявив собі власний похорон: жовтий автобус із чорною смугою в’їжджає у браму Личаківського цвинтаря, відкриту труну з небіжчиком піднімають на плечі високі та довговолосі хіпі зрілого віку. Всі – в джинсовому одязі. Серед них перший ліворуч – Алік Олисевич. Поряд із ним Пензель та Ігор Злий. За труною – кілька постарілих товаришів по службі в цивільному…