Львiвська гастроль Джимі Хендрікса - Курков Андрей Юрьевич. Страница 31

– Може, вам іще кави? – порушила роздуми Рябцева дівчина за барною стойкою.

– Ні, дякую! – Рябцев підвівся і, натиснувши на «паузу», зупинивши свої візуальні фантазії, пішов до виходу.

Зробивши собі маленьку кавову приємність, Рябцев замислився про своїх пернатих підопічних. Уже зупинившись біля моторолера, подзвонив знайомому голуб’ятникові, поцікавився наявністю вітамінів. Той відповів ствердно, чим допоміг Рябцеву конкретизувати план на найближчу годину.

І поїхав Рябцев на своєму жовтому «piaggio» по мокрому асфальту Сихова. Повз багатоповерхівки та колишні пустирі, на яких вишикувалися церкви й костьоли, повз торговельний центр «Арсен», повз ринок Санта-Барбара.

Ілько Наріжний, для якого голуби були не лише хобі, але й маленьким бізнесом, прийняв Рябцева у себе вдома, у двокімнатній квартирці на п’ятому поверсі.

– Усе свіженьке, навіть не розпаковував, – сказав він, розгортаючи вчетверо складений аркуш паперу. – На ось, подивися!

Рябцев пробігся поглядом по списку назв. Повернув погляд на хазяїна – сутулого вусатого здорованя, років на десять молодшого за Рябцева.

– А ти що порадиш? – запитав.

– Ну, минулого разу ти бельгійський «вітамікс» брав… Я його цього разу не привіз. Зате «Омніформ» є, це те ж саме і теж бельгійське. У тебе вони всі здорові? Кліщів немає?

– Здорові, чого їм хворіти?

– «Омніформ», коротше, а до нього ще «форталіта» і «декстротоніка», щоб вони взимку спортивну форму не втрачали! – твердіше запропонував Ілько Наріжний.

– А навіщо їм спортивна форма?! Я їх на змагання не вожу…

– І даремно не возиш? Спорт не лише людям життя подовжує! Випити хочеш?

Рябцев заперечливо хитнув головою.

– Вітаміни візьму, а все інше – ні, – рішуче сказав він.

Хазяїн квартири кивнув.

Отримавши в обмін на двісті гривень пакет із вітамінними добавками для корму, Рябцев попрощався.

Смеркало. Вологість обважнювала повітря, вечорила його, забарвлювала сірим кольором.

Через десять хвилин колишній капітан уже відчиняв двері свого голубника, заводив усередину моторолер, умикав світло.

Нагорі, між першим поверхом і голубами, Рябцев скинув із табурета газету, всівся. Далі він уже все робив сидячи, позаяк руками можна було дістати і до маленького столика, за яким вони з Аліком нещодавно непогано поспілкувались, і до тумбочки, де стояв посуд і пляшка мінералки. Наливши собі склянку «Моршинської», Рябцев задумливо подивився вгору. Лампочка світила слабко – акумулятор потребував заряджання. Але згори виразно долинав бадьорий голубиний говір. Рябцев усміхнувся, відпив води і опустив погляд на пакетик із голубиними вітамінами, що лежав поряд на дерев'яній підлозі. Ось він зараз хвилин десять відпочине, туркотання мирне послухає, а потім уже і за справу візьметься: змішає вітаміни з кормом і почастує своїх пернатих приятелів оздоровчою вечерею.

Розділ 24

У самому кінці вулиці Замарстинівської вдосвіта настав четвер. Алік спочатку цього не зрозумів і прокинувся, як завжди. Посидів на канапі, подививсь у вікно з «коротким видом», що впиралося в стіну цегляного сарая, потім перевів погляд на стару піч, яку колись давно топили дровами, а тепер у неї було заведено газову трубу. Алік запалив сірник, відчинив залізні пічні дверці й, піднісши вогник до завуженого кінця труби, пустив газ. Синій спалах сколихнув пічне повітря, що застоялось, і вогонь почав облизувати знизу старі металеві круги двох широких конфорок. Алік насипав меленої кави в турочку, залив водою з дворового колодязя-джерела і тепер подививсь у вікно «далекого виду». За цим вікном світило сонце. Воно своєю несподіваною появою і навіяло Аліку календарні думки, отож він спочатку згадав, що на вулиці – жовтень, а в будинку, де все завжди конкретніше, ніж на вулиці, й навіть годинник тихо цокає в передбаннику під самою стелею, настав четвер.

Міцна кава не прискорила течію думки, але мовби додала погляду Аліка різкості. Сонце ж за вікном, навпаки, розслабляло його й намагалося ослабити дію кофеїну на мозок.

– Четвер? – прошепотів Алік і чомусь стривожився.

Згадав про те, з якими труднощами нещодавно добирався він додому від капітана Рябцева, згадав і про стривоженість самого Рябцева деякими дивними подіями, що відбуваються в місті. Ні, четвер був тут явно ні до чого, не в четвер вони посиділи з Рябцевим у голубнику. Інший день тижня це був.

І Алік відвернув увагу від нічного Львова, і тут пригадався йому конкретніше минулий четвер. І все встало на свої місця: і Порохова вежа, і черга бомжів за безкоштовною їжею, і кругловида, суворої краси жінка Оксана, яка простежила, щоб він був ситий, і хотіла, щоб він прийняв гарячий душ десь у Винниках. Так! Іще вона говорила, що там можна випрати його одяг. Але його одяг уже виправ капітан Рябцев.

Алік усміхнувся й подивився на спинку крісла в кутку кімнатки, де лежали його джинси та джинсова сорочка. Одяг був правильного синього джинсового кольору – тобто чистий, випраний і висушений праскою особисто колишнім штатним співробітником КДБ.

Не допивши каву, Алік одягнувся. Подивився в люстерко над умивальником, зачесав своє довге волосся, від чого воно вирівнялось і надало його обличчю майже чернечого вигляду.

«Четвер, – знову замислився він. – Треба скористатися сонцем. Скоро його взагалі не буде!»

Згріб зі столу дрібні гроші і зсипав до кишені джинсів. Перерахував пом'яті купюри, подумав про день зарплати, що наближався, і… вирішив випити чаю. Кава зранку – завжди добре, але іноді її дію варто було «гасити». Тим більше, перед тривалою пішою прогулянкою. Діловою ходою Алік ніколи не користувався, але коли випивав зайву філіжанку кави, ця хода сама з'являлась і викликала в ньому невдоволення собою. Адже негоже вільній людині кудись поспішати! Якщо людина кудись поспішає – вона вже не вільна. Можна ж і повільно йти до мети, можна неспішно прийти на зустріч і навіть виявитися першим! Це якраз траплялося з Аліком дуже часто. Він і жив за принципом: той, хто не поспішає, завжди встигне!

Дві філіжанки зеленого чаю привели Аліка в стан повної згоди зі світом. І він, зачинивши свої прикрашені десятками наклейок двері слабкою подобою замка, вирушив до міста. Як завжди, пішки.

По дорозі, помітивши небо, що несподівано спохмурніло, заглянув до придорожньої забігайлівки, де не без сумніву взяв філіжанку кави. Одначе за вікном забігайлівки раптом різко посвітлішало, і Алік, не допивши кави, знову продовжив шлях.

Через годину він уже сів на лавку в скверику біля Порохової вежі. З площі Ринок долинув полудневий удар годинника. Небо розступилось і пропустило вниз декілька променів утомленого осіннього сонця. Один із них упав просто на лавку й Аліка, що сидів на ній, і він тут же зняв свого крислатого капелюха – навіщо тому сонячне тепло? Настрій покращав, стало затишніше, немовби сквер біля вежі перетворився на велику комунальну квартиру, де всі одне одного знають, хоч і не всі одне одного люблять. Повз нього пройшла, штовхаючи попереду себе коляску з малюком, жінка років тридцяти в синьому плащі, і Алік, упіймавши її погляд на собі, кивнув їй. Вона кивнула у відповідь. Алік замислився. Зараз йому здалося, що минулого четверга вона теж проходила мимо, в тому ж синьому плащі, штовхаючи перед собою ту ж коляску бордового кольору. Місто було поруч. Місто, з усіма його шумами, справами та проблемами, лежало навколо цього скверика. Але тут якщо не світило, то хоч трохи підсвічувало сонце, і замість міського шуму звучали шерехи, поскрипування коліс дитячих візків, кроки людей, які проходять мимо, людські голоси, які не розділялися на слова через те, що відстань і вітерець перетворювали їх на музику або навіть, скоріше, на відгомони розмов. Це наштовхнуло Аліка на думки про те, що всякий куточок, нехай то скверик або двір, живе своїм життям, усталеним таким, що постійно повторюється. Це життя вмикається зі світанком, із відчинянням або зачинянням кватирок, вмиканням-вимиканням світла у вікнах, скрипом дерев'яних сходинок у парадних старих польських будинків та з лясканням-грюканням вхідних дверей, підконтрольних тугим пружинам, до обов'язку яких входить тримати двері у нормальному стані – тобто в зачиненому вигляді.