Львiвська гастроль Джимі Хендрікса - Курков Андрей Юрьевич. Страница 46

Жінка спочатку постукала і тільки потім зайшла до кімнати.

– Тут у вас – як у готелі! – сказав Алік, уже зігрівшись і помившись під душем, витершись і одягнувшись.

Він тепер сидів за столиком і просто відпочивав, слухав тишу.

– Ні, – всміхнулася вона. – Готель у нас не тут, а поруч! І справді готель, тільки безкоштовний. Я там рік прожила. Тепер кімнату знімаю…

Алік розуміюче кивнув. На обличчі цієї жінки немов написана була її нелегка біографія, щедро полита алкоголем. Але очі були живі. Не лише тому, що вона підфарбувала їх небесно-блакитним кольором. Самі зіниці були балакучими, і навіть якщо вона мовчала, вони продовжували говорити за неї.

– Я ж теж із бомжів, – повідомила вона через хвилину. – Злякалася, що помру, і повернули вони мене до життя. – Жінка кивнула у бік вікна. – Добрий вам одяг підібрали. – Вона перевела погляд на джинси та джинсову сорочку Аліка. – Треба й мені до Соні сходити, подивитися, що там нового! Нам зараз багато одягу приносять, тим паче що зима скоро…

Згадка про зиму збила думки Аліка. Не встиг він пояснити жінці, що не є бомжем і прийшов у своєму власному одязі. Але тепер це не мало ніякого значення. Нехай вона думає про нього все, що хоче! Може, їй приємно думати, що вона стала благодійницею для такого ж бомжа, яким була сама?! Нехай! Вона дійсно – благодійниця, повелителька гарячої води.

Алік сидів і розумів, що йти йому не хочеться. Жінка теж сіла за стіл, але тепер задумливо мовчала.

Алік подивився у вікно, вперся поглядом у цегляну стіну одноповерхового будинку, в якому розташовувалася чи то їдальня, чи то пральня. Між вікном і цією стінкою було метрів шість-сім. Повітря за вікном сіріло, наближався вечір.

Розпитавши у жінки дорогу до найближчої зупинки, де можна було б сісти на маршрутку до Львова, Алік подякував їй і пішов.

Власне тіло здалося йому раптом на диво легким, наче він схуд під душем кілограмів на десять. Зупинку маршрутки він знайшов швидко, і вже хвилин через п'ятнадцять струшувала його дорога своїми ямами та горбами. Старенька «газель» легко та сміливо піднімалася вгору на основну трасу. Позаду і внизу залишалися Винники, що взяли на себе тягар і сміливість годувати й мити львівських безхатьків і громадян, що до них прилучилися; одним із таких громадян і виявився цього дня Алік Олисевич.

Розділ 33

Нічний візит до Симона Федоровича в лабораторію паранормальних явищ наближався. Тарас пам'ятав про нього нібито бічною пам'яттю, як про щось не надто важливе. Але вже на п'ятничний вечір його охопила тривога. Якби хоч клієнти з'явилися, можна було б переключити увагу. Але поляки приїдуть аж у неділю, щоб заповнити звичною справою його ніч проти понеділка. А сьогодні п'ятниця. За вікном темно й тихо. І це «темно й тихо» зовсім не означає «спокійно». З арки, що веде у двір, іноді долітає через відкриту кватирку шум машин, які проїжджають по Пекарській. Долітає вибірково, наче арці вдається запобігти проникненню у двір усіх підряд звуків із рідної для Тараса вулиці.

Тарас сидів на кухні, розстеливши перед собою на столі білий аркуш формату А-5. У правій руці він тримав китайське збільшувальне скло на ручці, куплене за вісім гривень у магазині «Все по 3 гривні». На білому полотні паперу лежали маленькі сіренькі камінчики, які людині сторонній могли видатись абсолютно однаковими. Тарас підкотив указівним пальцем руки один із них ближче, почав розглядати крізь лупу. Був цей камінчик, втім, як і інші, круглястий, але не круглий. Це ж і не дивно. Адже камінчики відносно м'які, і в процесі проходження своїм нелегким шляхом «на свободу» вони втрачають гострі кути, виступи, завдаючи своїм недобровільним власникам іноді абсолютно дикого болю.

Тарас нахилився, придивився до сірого камінчика-конкременту. Його багаторазово збільшена поверхня нагадувала місяць. І ця думка викликала в Тараса усмішку, виштовхнувши візит до лабораторії, що мав відбутися через декілька годин, знову в «бічну» пам'ять.

«Еге ж, точно! Дуже схожий на місяць! – захоплено думав Тарас. – Може, і місяць такого самого, ниркового походження?! Сформувався і виріс у нирках якого-небудь гіганта, а потім, виходячи, убив його, розірвав… І так виник всесвіт! Може, і земля теж звідти родом? Тільки землі поталанило більше – її витрусило у вологе місце, звідси і життя, і гнилизна, що перетворила планету на зелену і квітучу!»

Тарас акуратненько підштовхнув пальцем ще три камінчики й зупинив їх поряд із першим. Вони були як брати! Навіть криві борозенки, видимі крізь лупу, на всіх цих каменях чимось були схожі. Немов кулі, випущені з одного пістолета. Але ж «пістолети» у більшості випадків були різні!

Тарас замислився. Потім звернув увагу на камінчик, який відрізнявся кольором, – був він світліший за інших, майже білий. Жаль, що стерлося з пам'яті обличчя цього клієнта, поляка з Ґданська. Невиразним було те обличчя, сіруватим. А ось камінь «зніс» він незвичайний, наче був внутрішнім альбіносом. І лінії на світлому камені відрізнялися від ліній на сірих. «Може, інопланетянин?» – подумав Тарас і посміхнувся.

Дивно, але розгляд колекції каменів заспокоював Тараса, приводив його душу до стану ідеальної рівноваги та гармонії. До того ж щоразу виникало в ньому відчуття «глибокого задоволення» від усвідомлення, що робить він, між іншим, добро, позбавляючи чоловіків од болю та мук. А вони, клієнти, давали йому можливість жити. Не багато, але і не бідно. Запити у нього були невеликі, немов спеціально підформатовані під прибутки. Щоправда, останнім часом мріялося йому піти з Даркою до ресторану, але її робота поки що не дозволяла цій мрії здійснитися. Зате до кав'ярні вони ходили вже кілька разів. На кав'ярню в нього завжди гроші є, навіть якщо цілий тиждень перед цим не було клієнтів.

Близько десятої вечора Тарас акуратно зібрав камінчики у пластиковий тубус із-під пігулок. Закрив. Згадав, що цього разу він їх не порахував. Зазвичай перерахунок камінчиків приносив йому деяке задоволення, але тепер майбутня зустріч із фахівцем з вібрацій знову перескочила з «бічної» пам'яті в основну і трохи збила його думки. Втім, востаннє він перераховував камінчики всього лише три-чотири дні тому, й тоді їх було сімдесят сім. Клієнтів останніми днями не було, отже, число камінчиків зменшитись або збільшитись не могло.

Близько опівночі Тарас затурбувався. Почав роздумувати: йти йому пішки до лабораторії чи під'їхати машиною? Машину він зазвичай без необхідності не чіпав, залишав у дворі. Але йти самому пішки, зважаючи на останні нічні події, було просто страшнувато. Хоча ніби й недалеко!

Уже вийшовши з квартири, Тарас, переступаючи через п'яту сходинку, автоматично згадав про сусіда. З двору подивився на його вікна і, на свою радість, побачив у них світло. Єжи не спав!

Тарас повернувся до парадного, подзвонив сусідові у двері.

– Є справа, – по-змовницькому напівпошепки повідомив Тарас Єжи; той стояв у спортивних штанях і майці.

– Яка справа? – Єжи втупився в опівнічника.

– Я записався на прийом до лабораторії паранормальних явищ, на першу годину ночі…

Очі Єжи округлились, а на губах намалювалася поблажливість.

– Це там, де ворожать? – запитав Єжи після багатозначної паузи.

– Це вдень там ворожать, а серйозні консультації дають тільки вночі! Там чолов’яга є, Симон Федорович, фахівець із паранормальних вібрацій, доктор наук… Він, до речі, жінок не приймає. Тільки чоловіків… Підемо?

Єжи роздумував, жував тонкі губи.

– Це ж одягнутися треба пристойніше, – нарешті мовив він і оглянув Тараса з ніг до голови.

– Ну, бажано, – кивнув Тарас. – Справа-бо серйозна… Я їм про чайок розповів!..

– Ну, почекай. – Єжи зачинив двері, навіть не запропонувавши сусідові почекати в коридорі.

Тарас вийшов, оглядівся, прислухався. Згода Єжи скласти йому компанію звільнила від занепокоєння. Тепер можна було налаштуватися на серйозну розмову. Хоча звідки Тарасові знати, що скаже на це все доктор наук Симон Федорович… І чому він не Семен, а Симон?