Львiвська гастроль Джимі Хендрікса - Курков Андрей Юрьевич. Страница 47

Тарас вирішив поки що не думати про цього фахівця з вібрацій із повагою. Хтозна! Раптом теж виявиться дурисвітом, а перелаштовуватися в розмові з пошани на сарказм буде важкувато.

Двері парадного відчинились, і на темний двір вийшов Єжи Астровський у випрасуваних брюках, сорочці з краваткою та в піджаку. В руці – парасолька та старомодний шкіряний портфель, на вигляд – порожній і легкий.

На Пекарській було світліше, ніж у дворі. Багато вікон будинків ще світилися. Проїздили повз них машини, розштовхуючи нічне непрозоре повітря світлом своїх фар.

– Ти рибок годував? – запитав Єжи на ходу.

– Так, – збрехав Тарас і відразу вирішив, що погодує їх, тільки-но повернеться додому.

– Я вже сімнадцятьох безхатьків і незаможних підстриг. – Єжи легко поміняв тему розмови. – Ти Оксані скажи! У мене й список є, можу їй передати.

– Із адресами та номерами мобільників бомжів? – пожартував Тарас.

– Вони, до речі, нормальні люди. – У голосі Єжи дзвякнув метал невдоволення. – І в деяких є адреси… Ти, до речі, вікна утеплював?

– Іще ні, – здивувався запитанню Тарас. – До снігу ще місяця півтора!

– А вони вже свої підвали втеплюють! – повчально мовив Єжи.

Вікна лабораторії паранормальних явищ не світились. Усе перехрестя та маленький скверик навпроти були занурені в неглибоку міську темряву.

– Зачинено! – прошепотів Єжи.

Тарас знизав плечима.

Вони підійшли до вхідних дверей. Тарас натиснув кнопку дзвінка на переговорному пристрої.

– До кого? – тут же скрипнув із пристрою чоловічий голос.

– На першу годину ночі до Симона Федоровича, – відчеканив Тарас.

Клацання замкового механізму підказало, що двері відчинилися.

Світло, що видалося надмірно яскравим, ударило Тараса й Єжи по очах, тільки-но вони зайшли до приміщення.

– Сюди проходьте! – долинув чоловічий голос звідкись праворуч.

Очі в Тараса засльозилися. Він піднявся по трьох сходинках – і раптом яскраве світло немов відрізало. Тепер в очах потемніло.

– Куди «сюди»? – запитав він уголос роздратовано.

– Заплющте очі на хвилинку і не розплющуйте! – порадив той самий голос. – Подихайте рівно! І ви теж, пане з портфелем!

Тарас стояв із заплющеними очима й напружував слух, намагаючись уловити хоч якісь звуки. Але стерильна, абсорбуюча тиша поглинала навіть власне дихання Тараса.

– Можете розплющити очі! – Чоловічий голос здався Тарасу в цей момент привітнішим.

Він розплющив очі й побачив перед собою чоловіка років п'ятдесяти, лисуватого, в білому костюмі й білих лакованих туфлях. Обтислий голубуватий гольф чітко повторював лінії підкачаної грудної клітки. Комір гольфа, піднятий під саме підборіддя і загорнутий там акуратною манжетою, повністю ховав шию.

– Симон Федорович, – відрекомендувався чоловік, потискуючи руку Тарасу, а потім і Єжи Астровському. – Проходьте! – Він широким жестом хазяїна направив їх до свого робочого столу, вже знаного Тарасові з колишнього візиту до лабораторії.

У приміщенні було дещо похмуро. Ліворуч біля вікна стояв стіл зі скатертиною, за яким приймала клієнтів знайома Оксани. А на столі фахівця з вібрацій в яскраво-жовтому конусі світла від увімкненої настільної лампи-трансформера лежала розкрита книга.

Тарас усміхнувся, згадавши, як уявляв собі світло від цієї лампи.

Симон Федорович усівся на своє місце, почекав, поки гості влаштовувалися на стільцях по інший бік столу.

– Я вам не пропоную кави або чаю, – заговорив він обережно, неголосно. – Тому що гарячі напої роблять бесіду приємною, але занадто легковажною. Отже, я вас слухаю.

Тарас і Єжи переглянулися, після чого Тарас зрозумів, що сусід виконуватиме радше роль меблів, ніж оповідача. І Тарас, трохи плутаніше, ніж кілька днів тому, почав говорити про кілька пережитих ним випадків раптового страху на нічних вулицях, про жінку, що забігла до них уночі у двір, і про сон, в якому на нього і на Оксану напали чайки.

Симон Федорович слухав уважно, час від часу кидаючи погляд на Єжи Астровського, який кивав головою.

Коли Тарас закінчив, у приміщенні настала тиша. Фахівець із вібрацій впав у глибоку задуму. Його розплющені очі нікуди не дивилися, це підштовхувало до думки, що він просто відключив свій погляд на час роздумів. Хвилин через п'ять Єжи кашлянув. Симон Федорович здригнувся й вернувся увагою до відвідувачів.

– Так, – видихнув він, – знайома історія.

Він висунув верхню шухляду письмового столу, витягнув звідти тонку паличку завдовжки з два олівці й передав її Тарасові, після чого напіврозвернувся вліво і втупився у великий план Львова, що висів на стіні.

– Там кнопочка, натисніть! – сказав він Тарасу, помітивши, що той не знає, що робити з указкою.

Почекавши, поки Тарас розібрався з лазерною указкою, Сим он Федорович знову обернувся до плану міста.

– Покажіть, де ви живете! – попросив він.

Червона точка указки пройшлася по Пекарській і зупинилася.

– А де ще з вами траплялися ці випадки?

Тарас почав пригадувати. Спочатку показав відрізки Пекарської на розі Донцова, Філатова. Потім згадав, як страшно було Дарці, й показав на плані місце, де стоїть її обмінник.

– Ага, – закивав Симон Федорович. – Гаразд.

Він знову висунув шухляду столу й витяг широку теку, з якої видобув з десяток аркушів формату А-5. Поклав їх поверх розкритої книги під конус світла.

Верхній аркуш нагадував частково заштриховану олівцем контурну мапу.

– Бачите, – Симон Федорович розгорнув мапу до Тараса й Єжи. – Це зафіксовані аномалії на тринадцяте вересня о другій двадцять ночі.

Тарас нахилив голову, побачив, що на мапі дійсно зображено фрагмент центру міста, проспект Свободи з боку Коперника. Заштрихований був якраз ріг проспекту і Коперника.

Господар опустив поверх першої другу контурну мапу з іншим фрагментом центру. Тут уже заштрихованим виявився цілий відрізок вулиці Франка від Грушевського до Зеленої. Згори ручкою було написано «15 вересня, 3.45 ранку».

– І що це означає? – подав раптом голос Єжи Астровський.

– Це означає, що ми маємо справу з аномалією, не прив'язаною до конкретного місця, або з аномаліями, пов'язаними з кількома конкретними місцями, – спокійно відповів Симон Федорович. – Ви не перші, хто звернув увагу на ці, скажімо так, малоприємні речі. Я саме спеціалізуюся на негативних вібраціях… Якщо ви хочете мені допомогти…

– Звичайно, – з готовністю поспішив Тарас.

– Ну, тоді ви можете взяти тут напрокат винайдений мною прилад і контурні схеми, а я вас проінструктую, як і що робити. Згодні?

– А скільки коштує прокат приладу? – поцікавився Єжи Астровський.

– Сто гривень за ніч.

Єжи скривив губи, озирнувшись на Тараса.

– Ну, а що буде далі? – запитав Тарас.

– Далі ми разом з вами врешті-решт виявимо й ліквідуємо причину цих аномалій, і місто знову зможе спати спокійно, – всміхнувся Симон Федорович.

– Місто і так спить спокійно, – мовив Єжи, нахиливши голову до контурної схеми.

– Я б так не перебільшував. – Симон Федорович кинув на Єжи поблажливий погляд. – Якби місто спало спокійно, у нас би не було сплеску нічних самогубств і невмотивованих злочинів саме в час і в місцях, позначених на мапах! – Він кивнув на пачку контурних схем. – Усі ці страхи та птахи – дрібниці в порівнянні з суїцидами!

– Дрібниці?! – повторив спантеличено Тарас. – А те, що вночі раптом пропадає електрика в самому центрі міста, а Львівенерго твердить, що ніяких аварій і перебоїв із електрикою не було? Це дрібниці?

– Так, дрібниці, – спокійно мовив фахівець із вібрацій. – Це все «людський чинник». П’яна рука чергового з підстанції натиснула не ту кнопку, а потім повідомила начальство, що все було в порядку. Ви ж дорослі чоловіки й мусите розуміти, що є тільки дві причини будь-яких аномалій: природа і людський чинник. Природа не вганятиме у страх випадкових нічних перехожих і не відключатиме електрики.

Тарас замислився.

– Добре, – сказав він по хвилинній паузі. – А чим допоможе цей ваш прилад?