Моксель, або Московія. Книга друга - Білінський Володимир Броніславович. Страница 27

"Чимало із цих назв як вод, так і селищ повторюються в найбільш віддалених між собою місцевостях, доводячи цим не лише свою етимологічну єдність або спорідненість, але також і єдність походження перших мешканців цих країв. Лише один і той же народ міг, розкинувши свої селища на великому просторі, повторювати ті ж імена або давати назви однакового етимологічного походження" [4, с. 12].

Ось і кінець балаканині О. А. Спіцина. Археолог О. С. Уваров писав про назви меря й інші, проявні не лише безпосередньо біля озер Неро і Клещино, а чітко нагадував про їхнє існування на величенному просторі мерянської землі. Для того й була складена карта, яка підтверджує велику істину другої половини XIX століття. Члену-кореспондентові Академії наук не личило так відверто брехати. Щодо "незручності" слова "черемиси", "радянському археологові" потрібно було нарікати на московських шовіністів. Фінські племена меря й марі до цього стосунку не мали.

Однак хоч як би хитрував та вивертався О. А. Спіцин, він все-таки повинен був пояснити, кого ж мав на увазі під "російським народом"? Які племена, слов’ян, за його ідеєю, перекочували в IX—XII століттях у мерянську землю? І він, нарешті, ледь-ледь відхилив завісу таємниці:

"Для нас важливе питання не про те, росіянам чи фінам належать володимирські кургани, для нас особисто давно вирішене, а про те, якому зокрема російському племені вони можуть бути приписані" [11, с. 166].

У цих словах — весь О. А. Спіцин. Йому не потрібні були ніякі докази. Він давно вирішив (радше, за нього вирішили], що фінське плем’я меря не могло стати утворюючим ядром "великоросійської нації". Тому великі археологічні відкриття його просто "не влаштовували". Для нього, і для таких, як він, у питанні походження московитів навіть праця геніального Нестора, щоправда, злегка перекручена фінськими співвітчизниками члена-кореспондента, не була обов’язковим елементом історії. Перед ним стояло лише одне завдання: визначити, "якому... російському племені вони можуть бути приписані".

До речі, як побачимо, він так і не зумів на це питання знайти переконливу відповідь. Облудою тхнуло від найменшого дотику до його писанини.

У своїх стараннях О. А. Спіцин зіткнувся з масою проблем. І перша з них полягала в тому, що він почав свої "пошуки" лише на початку XX століття, коли московська історія вже давно була "скроєна" і коли, як казав великий русич-українець М. Грушевський, "кожен російський демократ закінчувався на українському питанні". Тобто О. А. Спіцину не дозволяв звичайний російський шовінізм заявити, що "великороси" постали від "слов'ян малоросійських". Тому одразу відпали такі племена, як: поляни, сіверяни, волиняни, дреговичі, дуліби, уличі та інші. Не годилися на роль "родичів" і новгородські словени, бо вимальовувалася картина пізнього й принизливого походження московитів. Крім того, не знаходило пояснення повне винищення новгородських словенів московитами в XV—XVI сторіччях. Не годилися в предки "великоросам" і "сумнівні в’ятичі", скоріше за все й не існуючі в історичному минулому Адже в’ятичі не залишили після себе ні єдиного відомого селища, не кажучи вже про "міста". А про культурні досягнення в'ятичів навіть говорити нема чого. Зрозуміло, таке плем’я не годилося "великоросам" у предки. Поколесивши по окрузі, О. А. Спіцин, з мовчазної згоди російських учених, зупинився на "смоленських кривичах". По-перше: свої, "великороси", а по-друге: не проглядалося ніякої залежності від минулого. І вовк ситий, і вівця ціла.

Почитаємо "радянського археолога":

"Колонізація Ростовського краю росіянами почалася... в IX ст. і, скоріше за все. з верхів’їв Дніпра, із землі смоленських кривичів. У X ст. бачимо тут рясне російське населення, що залишило численні кургани зі спаленням (О. А. Спіцин має на увазі мерянські кургани, досліджені О. С. Уваровим. — В. Б.). Кургани ці загалом багаті на знахідки, мають аналогії лише в Гніздово (Смоленськ. — В. Б.), тому що кургани X ст. новгородські, псковські і вітебські дуже бідні речами, і речі ці інших типів... Курганів X ст., які можна було б приписати південноросійським і середньоросійським племенам, у Володимирській області нема, як немає їх і на місці" [11, с. 167].

Як бачимо, не підійшли О. А. Спіцину ні південноросійські, ні середньоросійські кургани. Не знайшли слідів наших предків у "Володимирській області". Жодного!

А скільки дисертацій в українській історіографії написано на цю тему — "про перетікання слов’ян трьома шляхами". Як бачимо, О. А. Спіцин не побажав "родичаться" з "малоросами".

Однак що цікаво: і "смоленські кривичі" не мали абсолютно ніякого стосунку до мерянських курганів IX—X століть, тому що їхні кургани відрізнялися від курганів мері.

Послухаймо самого О. Спіцина, з іншої його праці "До історії заселення Верхнього Поволжя росіянами": "Найстарші пам’ятники давнини в країні смоленських і полоцьких слов’ян—подовжені й довгі кургани, із залишками спалення трупів. Перші можна відносити до IX ст., другі почасти до кінця IX, почасти до X ст. Це найбільш характерні старожитності кривичів даного часу, рясно поширені в їхніх землях і геть-чисто відсутні в районі російських племен південних і східних (у країні Моксель. — В. Б.) [13, с. З—4].

Однак ні О. С. Уваров, ні його численні колеги серед багатьох тисяч розкопаних курганів не знайшли ні єдиного довгого або подовженого кургану. Винятково круглі й всі як один — невисокі. Навіть сам О. Спіцин розумів анекдотичність ситуації, тому й писав:

"Майбутні дослідники Ростовсько-Володимирської області зроблять велику послугу науці, розшукавши тут безсумнівні сліди древніх кривицьких подовжених і довгих курганів. Найдоречніше шукати такі кургани біля Ростова і Переяславля" [11, с. 96].

Але й наступні дослідники не знайшли "біля Ростова і Переяславля" ні одного довгого або подовженого кривицького кургану.

Познущались зі спіцинської теорії "подоби знахідок у Гніздово" й сучасні історики. Послухаймо істориків С. В. Думіна і О. О. Турілова: "Особливу увагу дослідників привертали й привертають розкопки Гніздова (який був, цілком імовірно, попередником Смоленська), Темирівських і Михайлівських курганів під Ярославлем. Археологи виявили й характерні типи скандинавських поховань... з характерними предметами, у тому числі так званими "молоточками Тора" (амулетами, пов’язаними з культом скандинавського бога-громовержця), мечі, застібки-фібули... Ці знахідки скандинавського інвентаря дали історикам достовірний матеріал, який було досить важко ігнорувати, хоча під тиском усе тієї ж великої теорії (слов’янофільства. — В.Б.) розкопки іноді згорталися, були спроби штучно знизити — шляхом складних маніпуляцій — "надмірно високий" відсоток варязьких поховань" [14, с. 18].

Серед тих, хто посилено займався "маніпуляціями" розкопок у Гніздово, був і наш "радянський археолог". Однак подальші дослідження археологів спростували й цю брехню пана О. А. Спіцина...

Погортаймо "Володимирські кургани" далі: "В’ятичі, судячи з розкопок курганів у Калузькій і Тульській губерніях... стояли геть осторонь від колонізаційного руху в Суздаль...

Речей, характерних для радимицьких і сіверянських курганів XI ст... серед володимирських старожитностей не виявлено жодної, так що не може бути й мови про колонізацію Клязьми з цього боку.

Києво-Волинські кургани XI—ХІІ ст. доволі бідні на речі і вже цим наочно відрізняються від володимирських того ж часу...

Кургани XI—XII ст. дреговицькі близькі до києво-волинських і, таким чином, далекі від володимирських" [11, с. 168—169].