Моксель, або Московія. Книга друга - Білінський Володимир Броніславович. Страница 28

Ні одне слов’янське плем’я (за О. А. Спіциним), крім смоленських кривичів, не брало участі з XI по XII століття в колонізації (перетіканні) ростовсько-суздальської землі.

До речі, всі ці висновки стосуються й новгородських словенів, тому що: "...новгородці IX—X ст., задовольняючись своїм історичним центром, не мали колонізаційних інтересів ні на Волзі, ні в Суздальщині" [13, с. 4].

Те не стосувалося новгородців і XI—ХІІ століть. О. Спіцин так і заявив: "новгородські словени зовсім не брали безпосередньої участі в заселенні Ростовсько-Суздальської області...” [13, с. 6].

Отже, залишилися лише "смоленські кривичі"! Тому О. Спіцин і далі проповідує свою ідею:

"Смоленські кривичі, склавши ядро російського населення Ростовської області, продовжували колонізувати її і в XI ст... На жаль, ми зовсім не маємо змоги встановити, наскільки насправді значний був рух у цей час населення з верхів’їв Дніпра в залеські міста" [11, с. 169].

Ось, нарешті, й "радянський археолог" трохи пригальмував з "перетіканням смоленських кривичів" в "Ростовсько-Суздальську область". Незабаром побачимо, як він остаточно заплутається у своїх домислах.

Наостанок, у своїй праці "Володимирські кургани" О. А. Спіцин подав ще одну очевидну вигадку, яка стосується досліджень археолога О. С. Уварова.

Читаємо: "Наступні століття життя Володимирської області наразі приховані від очей археолога, тому що кургани далі XII ст. не ведуть" [ 11, с. 172].

Я не буду докладно аналізувати цю відверту брехню "радянського археолога". Скажу лише, що кількість курганів II періоду, які належать до XII—XVI століть, розкопаних уваровською експедицією в ростовсько-суздальській землі, становила кілька тисяч. За своєю подобою, методами поховань, знайденими речами тощо вони повністю відповідали розкопаним курганам І періоду (VIII—століття). Ось тому й довелося О. Спіцину брехати про "відсутність курганів далі XII століття". Адже і йому необхідно було якось пояснювати єдині 700-літні мерянські цвинтарі та єдину 700-літню форму (і навіть орнамент) посуду. І багато чого іншого. А пояснень із цього приводу в нього не було.

"Радянський археолог" був винятково плідною людиною. Він написав десятки статей про різні археологічні пошуки. Хоча сам, як писала ВРЕ, "мало займався розкопками". Він просто вів "зачищення" археологічних досліджень, "уживав спроби складних маніпуляцій", як писали сучасні історики.

І я вирішив уважно перечитати інші його роботи, зіставити їх з "Володимирськими курганами". У своїй праці "До історії заселення Верхнього Поволжя росіянами" О. А. Спіцин, уже сам того не помічаючи, став суперечити своїй теорії "перетікання смоленських кривичів" у "Ростовсько-Суздальську область".

Почитаймо: "Облаштовувачі Суздальської землі, князі Юрій, Андрій і Всеволод, без сумніву, однаково радо приймали поселенців звідусіль... Здавалося б, можна чекати, що саме дніпровські кривичі повинні були становити головну масу переселенців сюди. Може, так і було насправді, але археологічний матеріал точних вказівок на це поки що не дає" [13, с. 7].

Хоч якими витонченими прийомами користувався А. Спіцин, хоч які натяжки він робив, на кштал: "здавалося б", "можна чекати", "повинні були", "без сумніву", — а "смоленських кривичів" як не було у Володимирській області, так і не з’явилося.

Однак у цій роботі О. А. Спіцин наразі лише поставив під сумнів свою працю зі спростування робіт О. С. Уварова. А ось в іншій роботі: "Розселення древньоруських племен. За археологічним даними" він уже сам із себе познущався. Послухайте: "У питанні про тих же білорусів є один пункт, у якому філологічні й археологічні розвідки зійшлися, але привели до висновку, дивним чином суперечному дійсності. Одні й інші суголосно стверджують, що кривичі належать до північної групи давньоруських племен, тобто великоросів, тоді як усі ті місцевості, де археологічними розкопками виявлені поширення кривицьких (полоцьких і смоленських) курганів в XI столітті, у цей час заселені не великоросами, а білорусами. У масове переселення племен ми не зважуємося вірити, а повне переродження одного племені в інше, упродовж 6—7 століть, хоча б російського в російське, малоймовірно. Виходу із цієї дилеми ми не бачимо" [15, с. 39—40].

Спостерігаємо черговий анекдот російської так званої історії. Тому що ніякої дилеми тут не існувало й не існує. Є найпростіша істина: від кривичів, справді, походять білоруси, а "великороси" мають зовсім інше коріння — фіно-татарське. І немає дилеми!

Ми не будемо вивчати подібні "праці" інших російських "істориків-поденників", які намагалися спростовувати й очорняти видатні археологічні дослідження графа О. С. Уварова і його експедиції. Археологічні розкопки і висновки О. С. Уварова безцінні для світової науки. Вони завдали завершального удару по московській історичній облуді "про слов’янське походження Московії", чого насправді бути не могло.

Хочу нагадати: в російській історичній науці є й інші джерела, які остаточно спростовують "перетікання смоленських кривичів" у так звану ростовсько-суздальську землю. Цитуючи "Літописець Переяславля-Суздальского”, професор Д. О. Корсаков свідчив:

"Смольняни проникли лише раз у Ростовсько-Суздальську землю — у війську Мстислава Мстиславича Торопецького (у 1216 р.). З літописного свідчення про Смольнян під цим роком видно, що Смольняни вважали Ростовсько-Суздальську землю геть для себе чужою" [9, с. 147].

Здається, коротше не скажеш. Ростовсько-суздадьска земля тому й була "геть чужа" для смоленських кривичів, що була заселена "геть чужим" фінським етносом.

Той же професор Д. О. Корсаков, посилаючись на працю С. М. Соловйова "Природа Російської державної області та її вплив на історію" і на працю М. І. Костомарова "Дві руські народності", точно встановив місце кривичів в історії. Послухайте: "Кривичі — було плем'я дике, яке не мало задатків до самостійного розвитку через своє невигідне географічне розташування, котре затисло його в лісистій місцевості серед Литовських народів. Це плем’я, розвинувши в собі переважно сувору релігію, рано підпадає під уплив Литовців і змішується з ними. Об'єднане спочатку Федерацією з Новгородськими Слов’янами, плем’я Кривичів в подальшому своєму історичному житті виділяє два князівства: Полоцьке і Смоленське, — по системі рік Західної Двіни і Дніпра. Унаслідок напрямку цих рік — Двіни на захід і Дніпра на південь, плин історичного життя обох князівств веде до заходу і півдня, залишаючись зовсім далеким північному сходу Росії (ростовсько-суздальської землі. — В. Б.)" [9, с. 46].

Отже, перетікання не могло бути здійснене внаслідок географічних особливостей місцевості. Рух у ті далекі часи здійснювався по ріках.

Дуже пізно "радянський археолог" О. А. Спіцин узявся за свою брудну й невдячну роботу. Як кажуть самі росіяни: поїзд давно пішов.

Однак російським науковим мужам і нині ввижається все та ж вигадана історична дилема. Не може ні серцем, ні розумом сприйняти російський шовініст праці свого співвітчизника археолога О. С. Уварова. Бажає бути слов’янином — і все тут.

7

Я дещо вагався, чи підключати російську антропологію XIX століття до наших історичних досліджень. Навіть радився з друзями й істориками. Однак їхні думки розділилися. Вирішальним фактором щодо включення цього розділу в книгу стали одкровення російських політичних шовіністів, які виказують нову тугу за "слов’янським братерством трьох народів". Така їх охопила туга за цим "братерством", що вони навіть спробували відняти в одного "молодшого брата" острів Тузлу, а другого "молодшого брата" серед зими відключили від газу. "Старший брат" проявляв споконвічну "справжню любов" до "молодшого". Після цього мої сумніви, укотре вже, розвіялися. Однак непокоїла десь у глибині свідомості все та ж настирлива думка: невже "старший брат" ніколи не порозумнішає? Невже й далі буде намагатися будувати імперію на людських кістках?