Москва Ординська - Білінський Володимир Броніславович. Страница 18

Немає необхідності вивчати весь спектр історичного розвитку Ростовсько-Суздальської землі в XII—XIII століттях. Це надзвичайно обширна тема. Розглянемо питання лише з того боку, який стосується нашого дослідження.

Отже, як уже зазначалося, залучення фінських племен в орбіту влади князя йшло двома головними шляхами: поширення християнської релігії та безпосередній князівський примус до покори. Сприяли цьому торгівля, переміщення князя по землі, поява монастирів і церков, закладка «зачастокольних міст». Так народжувався новий племінний різновид московитів. Власне кажучи, то був звичайний фінський етнос, який прийняв північний різновид християнської релігії, що ґрунтувалася на «двовір’ї».

В епоху Андрія Боголюбського колонізація фінських племен почала набувати нових рис. Адже й сам Андрій Боголюбський, і більшість його «молодих дружинників» були вже не лише «християнами», а й мали безпосередньо мерянське (фінське) походження. Природно, що по закінченні 20—30 років «молоді отроки» в мерянській землі стали домінуючою силою князівства. Вони несли у своїх поглядах і діях суто північний лісовий компонент: уседозволеність, безкомпромісність, жорстокість. Виник конфлікт між молодими мерянськими «отроками» на чолі з Андрієм Боголюбським з одного боку і сторонніми дружинниками Юрія Довгорукого, які залишилися в Мерянській землі з другого. У протиборство вступили не просто молоді зі старими, або, по-іншому, нове зі старим. Зіткнулися носії мерянського способу життя й психології з носіями іншої цивілізації. Ось чому Андрій Боголюбський вигнав із Мерянської землі всю князівську знать, яка не виявляла у своєму побуті й психології фінського компонента.

«Отроки» мерянського племені вигнали зі своєї землі носіїв далеких і чужих для них звичаїв. Тому що, як побачимо далі, у XII столітті в Ростовсько-Суздальській землі навіть мови не могло бути про «єдиновладдя» і великі землеволодіння. У ті часи в майбутній Московії князь і його дружина існували переважно за рахунок збирання данини.

Кого ж вигнав зі своєї землі Андрій Боголюбський:

«Выгна Андрей єпископа Леона из Суждаля и братию свою погна — Мстислава, и Василька, Михалка Юрьевичев и два Ростиславича, сыновца своя, и мужи отца своего передние» [81, с. 110].

Якби йшлося про вигнання з Ростовсько-Суздальської землі лише рідні та «мужи отца своего передние», то можна було б робити різні припущення. Але коли одночасно із землі виганяється і єпископ — маємо зовсім іншу картину. По-перше, Андрій Боголюбський (великий парадокс!!!) зовсім не зважав на християнського владику — він його принизив і вигнав. По-друге, як пише той же літопис, «он… быв одинаково ласкав до… Христианства и до все поганы» [81, с. 111].

Усе з’ясувалося. Андрій Боголюбський ще не був справжнім християнином, до релігії йому поки що байдуже. Як мінімум, він сповідував «двовір’я». У нього ще не християнські критерії моралі.

«Мерянські отроки» першого покоління не могли сприймати християнську релігію в її чистому первозданному вигляді. Вони її сприймали у «двовір’ї», тобто поєднуючи християнство з фінським язичництвом.

Навіть у XVI столітті на землі Московії існувала не одна сотня каменів Кардо-сярко, яким одночасно з поклонінням Богу поклонялися московити. Можна уявити, що діялося в Ростовсько-Суздальській землі в XII столітті!

Ось чому був вигнаний єпископ Леон — він перешкоджав і забороняв поклоніння язичницьким фінським богам. Про єпископа Леона Московія забула. Зате Андрія-нехриста прозвала — Боголюбським. Того, який, згідно з тими ж «загальноросійськими літописними зводами», спалив київські храми.

Андрій Боголюбський мав виключно мерянське коріння, тобто і батько, і мати його походили з фінського середовища. Після того як Катерина II особисто відредагувала «Родовід князів російських», робити з ним нема чого. Хоча зупиняти роботу не варто. Знаходить той, хто шукає.

Після князя Андрія Боголюбського Ростовсько-Суздальська земля продовжувала залишатися землею, заселеною плем’ям меря.

Російський професор Д. О. Корсаков так підсумував кінець ХІІ століття у тій землі:

«Ростовське князівство з його уділами: Ярославлем, Углече-Полем і Костромою займало область середнього плину Волги та її північних приток: Мологи, Шексни, Костроми, правого берега Унжі й південної притоки Волги — Которослі, збігається більшістю своїх уділів із межами Чудського народця Мері, який жив на цьому просторі. Тільки Білоозерський уділ виходив за ці кордони (там жило фінське плем’я весь.—В.Б.). Ростовське князівство межувало в XIII—XV ст. на заході та півночі із землями Великого Новгорода, на сході — із князівством Нижегородським, на півдні — із князівствами Суздальським і Переяславль-Заліським» [81, с. 194].

У прикордонній зі слов’янами землі в XIII—XV століттях була територія, заселена племенами фінського етносу. Крім того, дуже цінне й друге свідчення професора:

«Раніше за всіх відокремлюється Ростовське князівство, за ним — Переяславське, а потім Суздальське (1216). Володимир Клязьменський, “стольне місто” великого князівства землі Ростовсько-Суздальської, не становив спеціального уділу: це було місто великого князя… Суздальське князівство наприкінці XIII ст. виділяє три уділи: Городецький, Нижегородський і Московський» [81, с. 123—124].

Напрочуд цінні свідчення! Укотре відкриваємо істину: московський князівський уділ з’явився вперше тільки наприкінці ХІІІ століття! Тобто в часи Золотої Орди і саме у її складі. Розмови про Московське удільне князівство, що нібито існувало до 1272 року, не мають підстав. Це «приписки» наступних часів. Навіть селища Москви не існувало до третього перепису населення 1272 року, проведеного Золотою Ордою у своїх улусах.

До середини XIII століття в кожне ледь помітне селище садили князя. Настільки розмножилися.

Ось на які уділи посадив своїх синів у 1212 році Ростовсько-Суздальський князь Всеволод (Велике Гніздо): «…разда волости детям своим». Старшому, Костянтину, дав Ростов; другому, Юрію, — Володимир; третьому, Ярославу, — Переяславль; четвертому, Володимиру, — Юр’їв (Польський)… Менших двох синів, Святослава та Іоанна, поручив він Юрію» [81, с. 123].

Більше не було чого ділити. Москви до 1212 року не існувало навіть як дрібного сільця. Такий ще один парадокс московської «історії».

Із князювання Андрія Боголюбського в Ростовсько-Суздальській землі почався страшний розбій і різанина. Задля дослідження теми розглянемо коротенько матеріал про дві так звані Ліпицькі битви, які відбулися в мерянській землі в 1177 і 1216 роках.

Згідно із «загальноросійськими літописними зводами», після вбивства Андрія Боголюбського на Ростовсько-Суздальському великокнязівському престолі два роки сидів його брат Михайло (з 1175 до 1177 року). Імовірно, і князь Михайло закінчив своє життя у такий же спосіб, як і Андрій. Але історія про це мовчить.

Після кончини князя Михайла почався новий розлад. Ростовці запросили на Великокнязівський Володимирський (на Клязьмі) стіл Мстислава Ростиславовича із Новгорода, котрий незабаром до них і прибув:

«Мстислав поспішив до Ростова й, нашвидку зібравши військо, пішов до Володимира, бажаючи… запобігти обранню іншого князя…» [89, с. 2].

Проти нього повстала Ростовсько-Суздальська земля (за винятком Ростова), бо побажала мати свого князя-мерянина — Всеволода (Велике Гніздо). Після невдалих спроб примирення дружини рушили назустріч одна одній «и сступишася у Юрьева меж Гзы и Липицы» [89, с. 3].

«Загальноросійські літописні зводи» дають мало матеріалу про «саму битву». Хоча то була звичайна дрібна сутичка: «Всеволод геть розбив Мстислава, котрий із дружиною (Ростовською.—В.Б.) втік до Ростова. Утрати з його боку були вельми незначні, тому що, крім убитих трьох бояр… “Ростовци… все повязаша, а у Всеволодова полку не бысть пакости”» [89, с. 4].

Так виглядає перша Ліпицька битва 1177 року, в якій зійшлися меряни з мерянами. Загинуло троє новгородських бояр, які прийшли разом із Мстиславом до Ростова.