Москва Ординська - Білінський Володимир Броніславович. Страница 19

«Бойовище залишилося за Всеволодом, а тому Володимирці його подбали про поховання вбитих» [89, с. 4].

Так розповідає літопис у викладі археолога О. С. Уварова.

Той же О. С. Уваров і його команда в 1852 році розкопали всі курганні поховання Ліпицької битви 1177 року.

Усі Ліпицькі кургани 1177 року є круглими й повністю тотожні мерянським курганам:

«Тут, крім чотирьох курганів, піднімався ще пагорб, котрий був досліджений 15 липня 1852 року. Кургани найрізноманітнішої величини мали від 17 до 142 аршин в окружності й від 1,5 до 3-х аршин висоти… У першому кургані відкопані кістки тварин, імовірно, конячі. У другому… був людський кістяк, геть зотлілий. У третьому також нічого не знайдено, крім маленького залізного списа. Нарешті, четвертий курган виявився спільною могилою, в яку закопали вбитих після битви… На глибині 3-х аршин відкопано 29 кістяків. Три з них лежали осібно у трьох трунах, ногами на схід і зі складеними на грудях руками… Інші 26 кістяків були складені купою, без усякого порядку і в різних напрямках…

Останній насип, так званий пагорб… досліджений пробними канавами… Таких канав викопано п’ять, і всі вони довели, що пагорб був насипаний не над могилою, а насипаний на поверхні землі, над купою вбитих коней і різної розламаної зброї» [89, с. 4, 5].

Розкопані графом О. С. Уваровим поховання Ліпицької битви 1177 року засвідчили, що серед усіх загиблих тільки троє християн, які поховані за християнським звичаєм, а 26 кістяків, знайдених «купою», — поховання мерян-язичників. Священик ніколи б не дозволив поховати християн, не зорієнтувавши їх ногами на схід.

Зовсім неважко було класти людину в могилу, зорієнтованою на схід. Цілком можливо, і ті, хто ховав, і ті, хто керував похороном, і священик (імовірно, сам єпископ) розуміли, що з полеглими язичниками цього робити не слід.

Вражають беззаперечні факти збереження старих мерянських звичаїв при похованні в курганах. Привертають увагу поховання християн і язичників в єдиному кургані, що зайвий раз доводить його мерянське походження. Мерянський етнос, переважно язичницький, був домінуючий не тільки в селищах, а й у дружині князя. Меряни-язичники у складі князівської дружини не почували себе чужорідним, стороннім елементом.

До речі, знайдені на Ліпицькому бойовищі 1177 року два окремих мерянських кургани також свідчать багато про що. По-перше, в них, безперечно, були поховані меряни-язичники; по-друге, то були не прості воїни дружини, а «полководці» (знатні люди); і по-третє, князівську еліту становили не лише християни, а і язичники-меряни.

Як бачимо, до 1177 року населення Ростовсько-Суздальського князівства повністю належало язичницькому фінському етносу.

Цікавий опис другої Ліпицької битви, яка відбулася в 1216 році між військами ростовсько-суздальських князів і військами князів із Новгорода, Пскова і Смоленська, які прибули на допомогу князеві Костянтину. Перші виступали під керівництвом добре відомих Юрія і Ярослава Всеволодовичів.

Зійшлися, по-суті, слов’яни з фінськими племенами.

Згадаймо: військо князів Юрія та Ярослава було розгромлене й практично знищене.

Ось склад війська володимирських князів за О. С. Уваровим: «За Юрієм ішло велике військо, набране з Муромців, Бродників, Городчан і зі всієї сили Суздальської землі: “бяшет бо погнано и из поселей и до песльца”. Із цього видно, що той, у кого не було коня, пішов пішки» [89, с. 7].

А професор С. М. Соловйов написав простіше: «У них були сильні полки, вся сила Суздальської землі, тому що всіх погнали» [90, с. 143].

Військо супротивної сторони очолював князь Мстислав Мстиславович (Удатний), що правив у Новгороді. До речі, спільне військо Мстислава було в кілька разів менше від війська Юрія. Хвалькуватий князь Ярослав Всеволодович (батько так званого Олександра Невського) навіть пишався: «…на одного вашого припадає по сто наших» [90, с.142].

Це ті Ярослав і Юрій, які згодом, у 1237 році, згідно з «загальноросійськими літописними зводами», очолили ростовсько-суздальське військо проти хана Батия.

Отже, Мстислав Удатний зі своїми союзниками (Смоленський князь Володимир, Псковський князь Володимир і Ростовський князь Костянтин) повністю розгромили військо Юрія, Ярослава, їхніх братів і союзників. За «літописними зводами», було знищено 9233 вояки і лише 60 було взято в полон. Новгородці втратили п’ять осіб, а смольняни — одну людину. Вражаючі цифри! Особливо співвідношення.

Володимирський князь Юрій Всеволодович утік із бойовища: «…прискакавши (у Володимир.—В.Б.) на четвертому коні, а трьох загнав; прискакав він у самій сорочці, без сідла» [90, с. 146].

Навіть штани загубив! Ще раніше з бойовища втік Ярослав Всеволодович (батько Олександра Невського): «Ярослав також прибіг сам у Переславль на п’ятому коні, а чотирьох загнав» [90, с. 146].

Такі «великі полководці» землі московської, які нібито протистояли ханові Батию в 1237—1238 роках. В. де Рубрук свідчив 1253 року, що один із цих «государів» пішов у війську хана Батия на захід, будучи на посаді командира чи то сотні, чи тисячі.

То чим же прикметна для нас Ліпицька битва 1216 року? Про що вона свідчить?

По-перше, на місці знаменитої битви 1216 року був насипаний ритуальний круглий мерянський курган, у якому похований мерянин-язичник. Тобто і в 1216 році у війську Ростовсько-Суздальської землі серед знаті було багато мерян-язичників, окрім рядових воїнів і жителів землі. Тому й зберігалися мерянські (фінські) ритуальні звичаї.

Археолог О. С. Уваров писав:

«Тому необхідно простежити, до якого часу тривав звичай насипки курганів; тут ми маємо докази, що обряд, власне, язичницький, незважаючи на введення християнства, довго ще зберігався між Мерянами. Таким чином, ми бачимо на полі Ліпицької битви 1216 року курган, насипаний над одним лише трупом… Крім того, наші хронографи XVI і XVII століть містять (не одну розповідь.—В.Б.), у яких ще точніше з’ясовується значення високих могильних курганів: “И со многим плачем ту от невегласов погребен бысть (Волхв) окаянный великою тризною и могилу ссыпаше над ним вельми високу, яко же обычай есть поганым”» [4, с. 73].

I в першій половині XIII століття меряни-язичники становили основу населення Ростовсько-Суздальської землі. А граф О. С. Уваров навіть засвідчив, спираючись на хронографи, що подібне мало місце в Московії XVI—XVII століть.

Не розповідатимемо про всі круглі мерянські кургани, які залишилися по Ліпицькій битві 1216 року, тому що й у них були «знайдені кістяки, які лежать безладно». Християнських курганів серед них не виявлено.

По-друге, Ліпицька битва 1216 року засвідчила винятково низький рівень розвитку Ростовсько-Суздальської землі, народу і князівства. Можна уявити собі рівень військового мистецтва мерян і їхніх «государів», якщо 3—4-тисячна дружина Мстислава Удатного вщент розгромила 12—15-тисячну, по суті, юрбу, втративши всього шість воїнів, а знищивши 9233 вояків — представників фінського етносу.

Тут може йтися про розумовий розвиток населення, засоби військової техніки (мечі, кольчуги, бойові сокири, шоломи, щити й т. д.) кожної зі сторін, військову тактику і стратегію і, нарешті, про звичайну психологічну стійкість. Згідно з літописом, це навіть не битва, а звичайне знищення великого скупчення людей.

По-третє. Укотре переконуємося: у першій половині XIII століття, до приходу війська хана Батия, у країні Моксель домінував фінський етнос.

Загальна ж кількість населення (Ростовсько-Суздальське, Рязанське, Муромське та інші князівства) становила біля 200 тисяч, тому що коли князь Юрій, утікши з бойовища, прискакав до Володимира і попросив жителів захистити місто, то почув у відповідь:

«Князю Юрію! З ким нам боронитися? Брати наші побиті, а інші в полоні, а інші прибігли без зброї, з ким нам стати?..

У Володимирі залишався люд не ратний: попи, ченці, жінки та діти…» [90, с. 146].

І так було по всій Ростовсько-Суздальській землі в 1216 році.