Химери дикого поля - Івченко Владислав Валерійович. Страница 51

Я чекав, поки корабель повернеться до мене бортом, якраз навпроти поста. Прицілився і вистрелив. Хотів влучити трохи нижче ватерлінії, а потім злякався, що не вцілю і граната піде у воду, то влупив у кормову частину, де мусив бути двигун. Корабель не броньований, вистачить і цього. Вибух, крики, корабель здригнувся і завмер, а потім на ньому спалахнуло полум’я. Здається, там були баки з паливом. Вибух, і ось вже весь корабель охопило полум’я. Я схопився за гвинтівку. Бандити в палаючому одязі почали стрибати у воду. Спокійно вбивав їх. Це було неважко, бо ж з води стирчали голови, я і бив по них, наче по мішенях у тирі. Один, другий, третій, четвертий. Вони чули постріли, пірнали під воду, щоб сховатися, але дихати-то треба. Виринали і отримували кулю від мене. А ось ще один закричав і пішов під воду, хоч я не встиг у нього вистрелити. Вода завирувала, бандит випірнув, страшно заверещав і знову зник під водою. Чудовиська? Так, якісь річкові чудовиська добивали бандитів. Їх залишився з десяток, але до берега доплив лише один. І того б з’їло чудовисько, але я вбив величезну рибу з гігантськими щелепами, що переслідувала чоловіка. Бандит виліз на берег.

– Здаюся, здаюся! – верещав він. Російською.

– Лізь на гору! – наказав я.

Він поліз. Переляканий, дебелий. Тримав його на прицілі. Ось він виліз.

– Лягай на землю! – наказав я, і якби він не ліг, я б пристрелив його і миті б не вагався. Але він повалився на землю, наче підкошений. – Руки за спину!

Він все виконав. Я вдарив його прикладом гвинтівки по потилиці. План був такий, щоб він знепритомнів, я б зв’язав йому руки, потім би і поговорили. Але бандит був міцний, то тільки застогнав, але не знепритомнів. Зрозумів, чого я хочу.

– Не бий більше! В’яжи руки і все! – він тримав руки за спиною, щоб мені зручно було в’язати.

– Падло, рипнешся, пристрелю! – я приставив пістолет йому до потилиці.

– Не рипнуся, не рипнуся! – запевнив він.

– Тепер зніми ремінь. Тільки лежачи!

Він зняв. Дебелий мужик, накачаний. Звісно, менший, аніж дикі, але серед людей так справжній амбал. Був без бронежилета, мабуть, встиг скинути, бо розумів, що з ним важко пливти.

– Поклади на землю. Лежи, руки за спиною.

Він робив все, що я казав. Зв’язав йому руки міцним ременем. Ось так краще. Ще раз подивився на ріку. Палаючий корабель затонув біля берега, вода вгамувала вогонь. Річкові чудовиська доїдали залишки тіл вбитих. Здається, жоден з бандитів не втік.

– Ходімо, – наказав я. Перезарядив про всяк випадок гвинтівку, бо там залишалося усього два набої. Полонений похапцем піднявся, і ми пішли стежкою.

– А що зі мною буде? – спитав невдовзі бандит.

– Допитають, а потім відпустять, – збрехав я, бо мені не потрібно було, щоб полонений зрозумів, що його пристрелять.

– Брешеш. Не відпустять же, – здогадався бандит.

– А звідки ви тут узялися? – спробував я змінити тему, палець тримав на гачку.

– Відпусти мене, мужик. На фіга я тобі? Скажеш, що всі потонули. Як перевірити?

– Та міг би і відпустити, але звідси ти нікуди не дінешся.

– Дінуся! Ти відпусти, а я вже дінуся!

– Ні. Зараз приведу тебе до мого начальника, а вона вже вирішить.

– Вона? Тобою що, баба керує? – з презирством спитав бандит і розлютив мене.

Я різко вдарив його в спину прикладом, він втратив рівновагу і гепнувся. Я почав бити його ногами. Ледь зупинився. Відійшов.

– Думай, що кажеш. Не баба, а пані Понамка! – крикнув йому. А сам подумав, що влада отруює людину. Ось зараз влада в мене, і як же я легко повалив людину, почав топтати ногами. Мені це навіть сподобалося. Чорт! Відчув огиду до себе. – Вставай!

Бандит важко підвівся, стогнав.

– Чому ви припливли сюди? – спитав я.

– Нас найняли. Сказали, що треба розгромити якихось селюків, що заважають бізнесу.

– Якому бізнесу?

– Я не знаю. Якомусь хорошому бізнесу. Бо нас найняли, купили нам зброю, той корабель, це ж все дорого.

– Хто ти і твої товариші?

– Та різні пацани. Дехто з Ростова, дехто з Кавказу, але більшість з Москви. Бійці з різних бригад.

– І хто вас зібрав?

– Дядя Алім.

– Хто це?

– Ну, одна авторитетна людина.

– Наскільки авторитетна?

– У Москві дуже авторитетна.

– І що він запропонував?

– Він нічого не пропонував, бо він дуже поважна людина, ми його і не бачили. З нами балакали його бригадири, які сказали, що десь на Україні якісь селюки підняли хвіст, прирізали кількох братків, треба поїхати і навести лад. Сказали, що прикриття від влади буде, то можемо місити, не озираючись.

– І який був план?

– Перестріляти місцевих і узяти фортецю.

– Для чого?

– Не знаю. Наказ був узяти фортецю і тримати.

– Хто вами керував у поході?

– Семен Лапа та Ахмед, він звірами керував.

– Що за звірі? – не зрозумів я.

– Та з Кавказу, здебільшого чеченці.

– Скільки вам заплатили?

– По три тисячі авансу, потім обіцяли платити по триста баксів за кожен день плюс по закінченні справи десяточка премії. Слухай, а що це за краї? Ми сюди пливли, навіть хутора не бачили жодного. Наче, мля, Сибір.

– Ваш один загін чи ще пливуть?

– Один начебто. Слухай, відпусти, а? Я ж все тобі розповів і…

– Мужик, ще раз скажеш «відпусти», пристрелю і піду далі, – перервав я його.

Ми були вже неподалік від пристані. У кущі з ним іти не хотів, то наказав лягти на пісок. Зрізав з нього сорочку, зв’язав нею ноги.

– Сіпнешся – пристрелю.

– Та куди мені сіпатися, братішка!

Я пішов у кущі. Там Понамка все поралася біля Непийпива.

– Де ти взяла бинти та йод? – здивувався я.

– У торбі одного з бандюків був санітарний пакет. Що у тебе?

– Корабель потопив. Всіх перестріляв, окрім одного. Його привів, можна буде допитати.

– Молодець.

– А що з ним? – я присів біля Непийпива.

– Дві кулі вийшло, а дві залишилося у тілі. Треба їх видалити, подивитися, що там з внутрішніми органами. Тут лікар потрібен. Щоб операцію зробити, – вона зітхнула.

– Слухай, Понамко… – дещо пригадав я.

– Що? – вона подивилася на мене. – Ну, кажи!

– Здається, лікар був серед полонених, яких ми вранці схопили.

– Що? – Понамка підхопилася.

– Треба його повернути. Звісно, може, він зубник чи психолог, але шанс є.

– Красю, ти впевнений?

– На сто відсотків ні, але, здається, чув, коли їх про фах опитували. Нехай всіх полонених повертають. Серед них цілком може бути лікар, і не один.

– Зараз же мчи до Застави і накажи все зробити!

– Понамко, мене не послухаються, я усього лише слуга. Тільки тебе послухають. Їдь, а я посторожу Непийпиво та полоненого.

– Я швидко, Красю!

Вони побігла.

– Спіймай собі коня, так швидше! – крикнув їй. Вона не відповіла. Я подивився на Непийпива. Одна рана на руці, нічого страшного, одна на плечі, теж можна не рахувати. А ось дві у тулубі. Когось іншого ці рани вбили б, але Непийпиво – міцний. Хрипко дихав, лежав непритомний, будь-що тримався за життя.

Хотів перетягти його з кущів, але подумав, що поранення важкі, краще дарма не тягати. Тихенько пішов до краю кущів. Мій полонений борсався у піску, намагався звільнити руки. Коли почув, що я іду, то застиг. Я присів біля нього. Озирнувся. Весь схил берега був у тілах. Здебільшого паничі та джури, зустрічалися і слуги. Спочатку перший загін, трохи далі другий, який примчав на допомогу з Застави. Он біля самої води кілька вбитих бандитів. Це ті, кого поклали Понамка з Непийпивом. У одного з нападників рука впала у воду. І ту руку почало смикати якесь чудовисько. Я вистрелив, і чудовисько зникло.

– Слухай, відпусти, га, – почав своє ниття бандит. Голомозий, товсторукий, схожий на ведмедя. Такого у бійці голіруч не зупиниш, бо він наче танк.

– Чим ти займався у Москві?

– Та по-різному. Відпусти, на фіг я тобі?

– Що значить по-різному?

– Ну, те і значить. У мене свої справи малися, пацанам допомагав, коли треба було.