Химери дикого поля - Івченко Владислав Валерійович. Страница 53

– Закрий рота, – сказав йому, бо не хотів говорити.

– Дарма ти так зі мною, я…

Підняв кулак, і бандит вмить замовк. Я прислухався. З-за стін було чутно, що хтось гучно говорив на зібранні паничів, але слів не розібрати. Можливо, там вирішувалася моя доля, я мусив хвилюватися, про що ж там балакають, але навіть не намагався дослухатися. Будь що буде. Я відчув втому. Господи, я – тихий офісний щур – потрапив у такі ось бувальці, де міг вже купу разів померти, виживав лише дивом, отримував рани та травми, а тепер заморився. Збайдужів. Таке буває. Я бачив у колонії людей, які байдужіли. Вони швидко опускалися на дно, а далі гинули. Бо є такі прокляті місця, де навіть щоб залишатися на поверхні, треба відчайдушно гребти. Так було у колонії, так було тут, на Січі.

Допив чай і пішов у туалет для слуг. Звичайна будка над вигрібною ямою. Цікаво, чи паничі теж ходять у такі, чи для себе зробили щось схоже на каналізацію? З будки почув розмову. Не по-тутешньому, а по-чужинськи, тобто по-нашому. Визирнув, побачив трьох чоловіків у синцях. Сиділи на землі, скуті кайданами. Раби. Що тут роблять раби? А, здається, це лікарі, які оперували Непийпива. Говорили між собою, що, може, і виживе, але шансів небагато.

Я б заговорив з ними, але по мене прибігли двоє джур. Були серйозні і схвильовані. Забрали кинджал і повели. Через браму за Заставу, потім у коло паничів. Вони строго дивилися на мене. Всі ці сотні паничів. Я шукав поглядом Понамку. Он вона. Стояла при шаблі, дивилася грізно. Жива. Потім побачив Яроша, панича з прикордонних башт, який був проти опаничення Понамки. Тепер он стояв роздратований. Між Ярошем та Понамкою стояв Манжела з фортеці Поганих земель.

Я зрозумів, що зараз мене будуть допитувати. Ми не домовлялися з Понамкою, що говорити. То коли спитають, буду говорити правду. Все, як було. Джури поставили мене на коліна. Я присів на п’яти.

– Якщо будеш кламати, будеш вабоєний, – звернувся до мене Манжела. Я схилив голову. – Виповідай, що зранку було?

Я розповів. Все від початку до кінця. Збрехав тільки в одному місці: сказав, що узяти зброю мені наказав Непийпиво. Понамка слухала мене і кивала. Здається, поки говорив все правильно.

– То ти хочеш сказати, що се ти вабоїв усіх цих чужинців? – гнівно спитав Ярош, коли я закінчив. – Десятки братів наших загинули і не змогли вабоїти жодного з чужинців, а якийсь мерзенний слуга самотужки здолав їх! Се кажеш?

– Кажу, що лише слуга я, пане. Пан Непийпиво розсказав мені узяти мушкет, і я узяв. Непийпиво розсказав мені залягти і стріляти, якщо чужинці спробують атакувати фортецю. Я виконав все, що він наказав.

– Чому Непийпиво дуфав тобі мушкет, а не стріляв сам?

– Хіба я можу осягнути задум панича? Моя справа – виконувати, я ж слуга!

– Кламаєш ти, песе брудний!

– Не можу казати супроти панича, – смиренно схилив голову.

– Це не слуга, а змій окрутний! – Ярош вихопив шаблю і кинувся до мене. Я підняв голову і дивився на панича у дивному стані. Наче закляк. Бачив його рухи, Ярош здолав відстань між нами за кілька стрибків, ось вже заніс шаблю.

– Яроше! – гримнув Манжела. – Се слуга брата Набоки.

– Він нам не брат! – заверещав панич.

Понамка вихопила шаблю.

– Образа честі! – закричала моя добра панна у такому гніві, що стала схожа на богиню смерті.

– Се все вона! Вона! Ізрадила Січ чужинцям, ронила братів наших! – відповів Ярош.

– Образа честі! – повторила Понамка і пішла на Яроша. Той повернувся до неї.

– Загамуйтеся! Зараз суд, на суді не можна валчити, – сказав Манжела, але йому довелося ще крикнути. – Загамуйтеся!

Тоді тільки супротивники зупинилися.

– Вона – враз Січі! Потребно розпаничити її і шаблі лишити! – закричав Ярош.

– Цю шаблю мені дав Набока, і я присягнулася не зганьбити його! Хочеш мою шаблю, спробуй забрати! – відповіла Понамка. Ярош несподівано кинувся на неї. Блискавичні удари, вона відбила напад і атакувала сама.

– Переставайте! – крикнув Манжела і став між ними. Шаблі не вихоплював. Але ніхто не наважився рубонути січового суддю. – Той, хто зараз не опустить шаблю, буде вразом Січі!

Подивився на Понамку та Яроша. Важко і розгнівано. Вони опустили шаблі і позадкували, не поверталися один до одного спиною.

– Брате Яроше, твої замьоти зєло нужні. Чи маєш, що приточити? – спитав Манжела, коли побачив, що бійку припинено.

Ярош вийшов у середину кола паничів. Жилавий, сильний, схожий на отруйну змію, що в будь-яку мить здатна завдати смертельного удару.

– Вона – чужинка! Вона прибула сюди на залізній птасі! Що їй тут справувати? Для чого вона стала паничем? Причепилася до брата Непийпива, вандрувала Січчю, жеби вивідати все! А ще слуга сей при ній! – він кивнув у мій бік. – А потім вони приспєлі на Заставу. Вона сповістила чужинців, і ті валчили, вабоївши багатьох братів наших! Опісля сього не угонзнула вона, а залишилася, жеби згладити Січ! Як так могло статися, що загинули всі паничі, опроч неї? Ще є Непийпиво, який язвен барзо. Жодного послуху не залишила! Нужня вона, дуже нужня! Мусимо потребити її, доколя вона не потребить нас!

Ярош повернувся у коло.

– Чи є тобі, що тушити, брате Набоко, – спитав Манжела.

Понамка вийшла на середину кола.

– На брехню важко відповідати, але ще важче відповідати на зухвалу брехню. Те, що сказав він, – Понамка кивнула у бік Яроша, – маячня. І я нічого не буду відповідати на неї, бо слова вони однакові, хоч брехливі, хоч правдиві, вони звучать однаково і вимовляються однаково. То я казатиму не про слова, а про справи. Дехто з вас бачив, як я заслужила право стати паничем на прикордонних баштах. Я чесно вбила чудовиськ. Багато з вас бачили мене під час битви з дикими. Я розповіла вам про те, що відбувалося тут, ви на власні очі бачили наслідки. А тепер кожен з вас зможе зрозуміти, чи є у звинуваченнях Яроша хоч дещиця правди, чи це нахабна брехня слабака.

Понамка повернулася у коло. Манжела озирнувся.

– Що ж, браття. Чи бажає хтось ферувати?

– Я бажаю, – підняв руку один з паничів. Здається, його звали Зубатий, він був теж з прикордонних башт. Вийшов, утер свої розкішні вуса. – Давно вєдаю брата Яроша і трохи брата Набоку. Але серце моє крається, бо після того, що тут пролунало, не бути їм вже братами. Хтось померти має. Але я не знаю, хто. Я вірю словам брата Яроша. Але я бачив, як брат Набока заслужив опаничення. І я бачив, як валчив він з дикими. Якщо він прийшов, жеби згладити Січ, тоді для чого він рятував коругви наші у брані з дикими?

– Він нікого не рятував! Нас рятували наше менство і сила! – закричав Ярош.

– Я був там і я бачив се. Якби Набока не перевидав Непийпиву підпалити степ, не вєдаю, який бі фініс мали! Але вєдаю, що братів наших загинуло б венцей. А Набока потім валчив поруч з Непийпивом, звитяжив файно, вабоїв багатьох диких. Чи може ворог Січі так валчити за Січ? Звонплю я, не вєдаю. Потім Застава. Набока міг легко згонзити альбо добити Непийпива, жеби дійсно не залишити послухів. Але не згонзив, а рятував Непийпиво. Ніхто ж не звонпить у браті Непийпиві?

Зубатий подивився на паничів, ті дружньо закрутили головами. У Непийпиві ніхто не сумнівався.

– Ти щось залецаєш? – спитав Манжела.

– Тако залецаю. Треба зачекати. Коли брат Непийпиво живиться, то ми від нього вєдати будемо, яко тут все було, і тоді вже ферувати почнемо, як бути. Коли ж помре наш брат, тоді нехай шабля ферує, хто правий: чи брат Набока, чи брат Ярош. Шабля ніколи не гулить, бо шаблею водить Ісус Кривавий, Господь наш! Слава Ісусу Кривавому!

– Слава! – крикнули паничі і по-своєму перехрестилися.

– Рацію кажеш, брате Зубатий, – закивав Манжела. – Що скажете, браття?

Він несподівано вихопив шаблю. Інші паничі теж. Окрім Яроша та Понамки. Потім шаблі повернулися у піхви.

– Чи є хтось проти? – спитав Манжела.

Жодної шаблі.

– То нехай буде так. Ми почекаємо у сподіванні, що брат Непийпиво живиться. Нехай ті раби, що рятували його, прислужують йому. У цей час брат Набока буде в самотній вежі у курені Соломахи, а брат Ярош в самотній вежі куреня Деркача. Коли брат Непийпиво зможе говорити, тоді і буде суд. А як не живиться брат Непийпиво, то нехай буде шабельний суд.