Химери дикого поля - Івченко Владислав Валерійович. Страница 60

– Вони якісь забиті. Дрібні, худі.

– Ну, це ж цілеспрямована політика паничів. Тримати рабів у чорному тілі. Залякувати, погано годувати і виснажувати на роботі. І так з покоління у покоління. Мова рабів в умовах постійного перебування на межі виживання дуже спростилася. Вона примітивна, у ній, наприклад, зник майбутній час.

– Як зник? – не повірив я.

– А так, його немає. Залишки минулого часу є, але головний час – теперішній. Майбутнього ж зовсім немає. Думаю, через те, що рабам нічого не треба планувати, та вони і змоги такої не мають. Кожен день вони виконують те, що їм наказують. У такій ситуації для чого потрібен майбутній час? У них же немає майбутнього. Для них головне вижити тут і зараз. Буття дуже впливає на мову. Через те, що життя рабів дуже неповноцінне, і мова їх виглядає вкрай примітивним діалектом. Бо для дуже багатьох речей та понять у рабів просто немає слів. Вони їх не помічають.

– А чого вони такі дрібні?

– А яким ти будеш, коли з дитинства голодуєш і важко працюєш? Природний відбір багато поколінь заточував рабів виживати в екстремальних умовах. При мінімумі харчів і максимумі роботи. Найбільш пристосованими для цього виявилися невеличкі та худі особи. Думаю, антропологам було б цікаво дослідити зміну фенотипу рабів. Зменшення середньої ваги та зросту, можливо, воно триває і досі. А можливо, зупинилося, бо ж паничі вбивають занадто дрібних, не здатних для важкої роботи, рабів.

– У них навіть родин немає, – вжахнувся я, хоча в мене теж не було сім’ї.

– Інститут родини цілком зруйнований на Січі, то це суспільство можна розглядати як дуже цікавий експеримент. Родин же немає не тільки у рабів, але й у слуг та паничів. І це принципова настанова. Вважається, що для правлячих класів єдина родина то Січ, в якій всі паничі брати один одному. Ось чому там зруйнований інститут батьківства. Щоб не залишилося жодних вертикальних зв’язків, лише горизонтальні. Брат і брат, суцільне братство. Тому паничі не заводять родин, злягаються з жінками, щоб їх запліднити, але не створюють якихось тривалих стосунків. Щоб ті стосунки не заважали Січі. Бо вона – головне. Тому і розподіл на курені носить умовний характер. Панич може за життя змінити кілька куренів. І він ніколи не поставить курінь вище Січі, яка, по суті, є ортодоксальним комуністичним експериментом. Бо ж сам подивися, у паничів немає майна. Ну, окрім зброї та якось особистого дріб’язку. Немає родини та дітей, для яких варто те майно накопичувати. Все майно – загальне, всі жінки – теж. Немає багатих та бідних.

– Комунізм, зазвичай, не може існувати довго. Навернеться, – нагадав я.

– У звичайних умовах – так. Але ж паничі створили умови постійного напруження, мобілізації, перебування на передньому краї війни. Вони знають, що варто тільки розслабитися, як раби повстануть та знищать їх. Паничі відчувають себе, наче у фортеці, оточеній ворогами, вони мусять постійно битися, і це надає сили їх системі.

– А для чого вони бавляться з шаблями та списами? У них є вогнепальна зброя, якою вони можуть здолати будь-якого ворога, хоч рабів, хоч чудовиськ, хоч диких. Але вони обирають шаблі. Що за дурня?

– Ну, дурня б була, якби вони обирали лише шаблі. Але ні, паничі мають запаси і вогнепальної зброї. На випадок вторгнення ззовні. А внутрішні проблеми вони вирішують шаблями, забезпечуючи собі таким чином надійний відбір.

– Який відбір?

– Природний відбір, що вибраковує слабких та боягузів із лав паничів. Жоден з такими вадами не вийде з джур, загине ще задовго до опаничення. Паничами стають, і таким чином отримують доступ до жінок, лише найкращі. У популяції закріплюється саме такий генотип. Ти ж бачив паничів. Вони всі виглядають, як атлети, вони сильні і витривалі, вони нічого не бояться, померти теж. Найкращі воїни, справжні машини для вбивства! А ще вони розумні. Бо стати паничем неможливо без гострого розуму, без того, щоб застосувати хитрість у бою. Також треба вміти писати та рахувати. Це теж відбір, який закріплює ці якості з покоління у покоління. В середньому паничі не тільки значно сильніші від своїх рабів, але й значно розумніші за них. Бо природний відбір у рабів спрямований на виживання при мінімумі їжі і максимумі роботи, тоді як серед паничів відбирають найсміливіших і найрозумніших.

– А як їх відбирають по розуму? – спитав я, хоч вже дещо чув про це.

– Паничем неможливо стати без грамоти. Кожен панич вміє читати, писати та рахувати. Ще з джур їх вчать бути самостійними й приймати рішення. Причому вітається хитрість, але хитрість лише стосовно ворогів. Джур не вчать кидатися голіруч на чудовиськ, ні, їх вчать усе обмірковувати і нападати так, щоб перемогти. Тупий не вийде з джур, тільки сильний та розумний стане паничем.

– Але при всіх цих здібностях вони зазнають величезних втрат!

– Для Січі це непогано. Примітивні технології обробітку землі не дозволяють прогодувати багато паничів, то їхня кількість мусить бути сталою. Жінки ж народжують регулярно, якби не висока смертність, за десять-двадцять років паничів би стало забагато і тоді їм би довелося воювати між собою за ресурси. Паничі ж воліють воювати лише з ворогами і таким чином контролюють свою чисельність.

– Під час битви з дикими вони ледь не програли і втратили дуже багатьох своїх товаришів, – засумнівався я.

– За кілька років нові покоління джур легко замінять тих, хто загинув. Слухай, а ти сам брав участь у битві з дикими?

– Брав, навіть убив кількох.

– Не бреши! – Бар-Кончалаба аж підхопився. – Паничу важко вбити дикого, а ти слабкий та дрібний, якийсь слуга!

– Головне не підпускати диких впритул. Я кидав здалеку списи. Дикі дуже сильні, але вони заважкі. Не вміють швидко бігати і ухилятися. Я кидав списи, вичікував, поки чудовисько заслабне, а потім стрибав і добивав кинджалом у горло. Головне було не потрапити під їх кам’яні сокири та палиці, якими вони трощили навіть щити паничів.

Бар-Кончалаба подивився на мене.

– То ти дійсно брав участь у битві з дикими?

– Моя панна Понамка билася попереду, хіба я міг бути осторонь?

– О, ану почекай, я зараз!

Бар-Кончалаба побіг кудись, гукав: «Славку! Славку!» Я підвівся. Був слабкий, ноги ледь тримали, підошви пекло, наче вогнем. Ледь дотеліпав до огорожі, ланцюга з ошийника якраз вистачило. Визирнув у щілину на вулицю. Там вирувало Торжище. Я навіть на Барабашово був, то думав, що торжищем мене вже не здивуєш, але тут… У мене аж щелепа відпала. Бо вулицею, яка була від мене відгороджена тонким парканом, плив натовп покупців. І натовп цей складався з різноманітних чудовиськ. Тільки поодинокі люди, а то все чудовиська, чудовиська, чудовиська. Деяких я бачив під час полювання з Понамкою, але більшість зустрічав вперше. Літаючі, повзаючі, навіть такі, що котилися. Сотні чудовиськ, які пересувалися собі у справах, спілкувалися між собою, підтримуючи рівний та густий шум. Поміж чудовиськ їздили воїни у блискучих обладунках. Вони сиділи верхи на величезних птахах, схожих на страусів, тільки значно більших. Ще воїни мали шість рук, в яких тримали купу зброї. Шестируких воїнів дуже поважали, вступали дорогу, мабуть, ці чудовиська відповідали на Торжищі за порядок.

– Красю, знайомся, це Славко, – почув я голос Бар-Кончалаби. Відірвався від щілини у паркані і побачив поруч з письменником дебелого дикого. Нехай він був у людському одязі, але оце грубе обличчя, надбрівні дуги, товстезні руки, міцний, схожий на діжку тулуб. Я злякався, бо згадав, які вони страшні, ці чудовиська. А дикий, наче у підтвердження мого переляку, зненацька з ненавистю подивився на мене і кинувся вбивати. Що саме вбивати, у мене не було жодного сумніву. І він би убив, був дуже сильний, але я схитрував. Кинувся на землю. Схопив жменю піску, потім кинувся вбік, а сам поцілив піском прямо в очі. Цей прийом підгледів у Понамки. Дикий заревів, я хотів прослизнути повз нього, але в чудовиська був занадто добрий нюх. Наосліп він схопив мене і повалив, щоб таки вбити.