Оленіада - Роздобудько Ирэн Виталиевна. Страница 12

А з різних боків до центрального майдану з’їжджалися колони різнобарвних упряжів.

Попереду дужі молодики несли транспаранти й лозунги. По них громадяни могли швидко зорієнтуватися, до якої з колон приєднатись. «Оленям — стайні! Ягелю — лани!», «Олень не захоче — гегемон не вскоче!», «Приватне оленярство — майбутнє країни!», «За батіг — з чистими руками!».

«Шкідливим оленям — сала за комір!», «Перетворимо роги на корисний цигапам для народу!», «Лапландській тварюці — ні!».

Обидві колони швидко розросталися і розходилися на два боки майдану до цистерн «польових кухонь», де кухарі розливали гарячий суп та роздавали оберемки сіна та ягелю.

В обох таборах немов гриби виростали містечка. В одному — швидко зводилися чуми та юрти, на протилежному боці, взявшись за лопати та відбійні молотки, демонстранти рили землянки.

В обох таборах ревіли і буцалися олені, в яких, за невтішним прогнозом зоологів, якраз починався шлюбний період.

Облаштування тривало до глибокої ночі. Люди похилого віку, жінки й несвідомі громадяни спостерігали за всім цим з тротуарів.

— Так колись мій батько будував вузькоколійку!.. — замріяно милуючись працею «Гегемонів», говорив один старий.

— А мій, — єхидно звертався до нього другий, — рив Біломорканал!

І, зиркнувши один на одного з-під чола, приєдналися до роздачі супів у протилежних таборах.

— Кажуть, що увечері тут буде виступати сама Патрісія Поваляй! — казали в натовпі.

— І Патрісія Поваляй, і Пані Корок, і «Імодіум», і «Жива курка», і «Сміх Віри Мії», і «Очерет Клари Цеткін» — перераховувала зірок шоу-бізнесу молодь.

Серед юрби снували дівчата в кольорових капелюшках з пір’я — розповсюджувачі програмок дійства:

— Не пущу! — затулила бюстом вхідні двері Людмила Вікентіївна Ройтберг.

Валентин Самсонович стояв у передпокої одягнутий, із батогом у руці та ключами від стайні.

— Не пущу! — рішуче повторила дружина, наступаючи на нього і відтискаючи до спальні. З кишені її фартуха виглядав клубок зі встромленими в нього спицями. — Досить! Наїздився! Тепер ходитимеш пішки, зраднику!

— Та ти що? — здивувався Ройтберг, котрий спершу подумав, що рідна дружина піклується про його, Ройтбергове, життя.

— Наїздився, кажу! — гнівно повторила дружина і несподівано додала: — Кастрація неминуча!

Ройтберг розгубився ще більше. Такого удару в спину він не очікував.

— Це ж хто тебе зазомбував? На роботі? — запитав він.

— На роботі! — сміливо і нахабно відгукнулася Людмила Вікентіївна. — І не зазомбували, а навчили уму-розуму. Ми тепер там усіх каструємо. Усіх! Котів, собак, папуг і навіть акваріумних рибок! Курси проходимо. Тренуємося. Приносить якась дурепа свого котика із запаленням легенів, а ми його — чік!!!

Вона зробила в повітрі характерний жест, і Ройтберг помітив, що очі дружини дивно зблиснули.

— Люльок, — миролюбно промовив він, поглядаючи на двері, — Люльок, ти ж ніколи не цікавилася політикою... Що це з тобою? Ти перевтомилася?..

— Помиляєшся, любий, — продовжувала насуватися дружина. — Поки ти «їздив», я прозріла! Шкідливому коту... тобто... оленю — сала за комір!!! Не пущу! Лапландській тварюці — ні! Я, до речі, тепер у партії Меланії Вітерміняйло.

— І посвідчення маєш? Покажи!

З боку чоловіка це був стратегічний хід. Пані Ройтберг послабила натиск і гордо зашарілася:

— Звісно, що маю. Я бригадир районного осередку! І Богданчик наш там. І мама моя. Усіх записала! І тебе, до речі, також... Так що сиди і не рипайся!

— Не вірю...

— Зараз покажу.

Ройтберг зробив вигляд, що знімає дублянку. Людмила Вікентіївна, втративши пильність, повернулася до трельяжу в передпокої, почала ритись у шухляді. Ройтберг, щільно притиснувшись до стіни, почав просуватися до дверей. Оминувши об’ємний зад дружини, рвонув двері й вискочив на сходи.

Ліфт викликати не став, а стрімко побіг униз. Згори лунав крик обдуреної дружини. Вона ще довго репетувала в прочинене вікно, аж доки упряж не виїхала в круглу арку. Валентин Самсонович вправно працював батогом, Сем весело і стрімко летів по снігу, звільнений від тягаря своїх рогів. Решта оленів ледь устигали за своїм вожаком.

...Семен Василенко вів сходами загнузданого Пантелеймона. За ним урочисто несли невеликі ґринджоли всі члени родини: тесть, теща, дружина та Павлик, мала Оксанка тримала в руках похідний казанок, у якому лежало все необхідне: зубна паста зі щіткою, бритва, мило та брошурка з програмою партії «Гегемонів».

Теща голосила, тесть інструктував, як діяти у випадках газової атаки, Ілона Павлівна мовчала і розмірковувала про те, що вона буде робити, якщо Василенко не повернеться: «Перш за все викличу сантехніка... Нехай ставить новий бачок. Прости Господи... Батьків згодом треба відселити: з ними особистого життя до смерті не влаштуєш... Запишусь на томологічні курси, це нині модно...» Пантелеймон злизував вапно зі стіни разом із гаслами, котрі вже встигли з’явитися в під’їзді.

Родина вийшла на подвір’я. Семен по черзі поцілував дітей, сів у санчата, змахнув батогом: «Цоб-цабе!». Пантелеймон зрушив з місця. Теща послала навздогін хресне знамення, тесть відкозиряв, приклавши руку до кролячої шапки, дружина зітхнула і остаточно вирішила, що все ж таки в першу чергу купить пароварку.

Зоя Павлівна, підперши рукою щоку, в глибокій задумі застигла у ванній кімнаті перед кавалками свого дорогоцінного скарбу. Цілий статок лежав біля її ніг мертвим вантажем! Кому пропонувати? Де той «чорний ринок», про який увесь час розповідають по телебаченню в програмі «Кримінал»? І як туди потрапити? А як перти ріг через усе місто?

«Або пан — або пропав...» — нарешті скинула з себе заціпеніння Зоя.

Розстелила на дивані плед, на ньому — чисте простирадло, зверху розіклала трикутником мережану хустку. Обрала найбільшу частину рогу і вправно сповила його. Розправила мереживо, прикрила ним трикутничок отвору. Виглянула на двір: нікого, упряжі вже пороз’їжджалися.

Зоя замотала голову білою пуховою хусткою, насунувши якомога нижче на чоло, вдягла куртку, перехрестилася, дивлячись в люстро.

Через хвилину з будинку спального району великого міста вийшла жінка із немовлям на руках.

Вона йшла крізь хурделицю.

І громадяни, побачивши її, витирали з облич скупі сльози.

Дійшовши до міста за пару годин, Зоя розгубилася. На вулицях відбувалося щось неймовірне. Величезний натовп коливався, як море, скупчувався біля трибун і великих екранів, по яких ішли прямі трансляції для тих, хто не зміг пробитися в перші ряди. Скрізь стояли чумові та підземні містечка, палали вогнища, працювали польові кухні...

Зоя, механічним рухом погойдуючи ріг, зупинилася біля екрану.

На лівій сцені відбувався концерт.

«Мабуть, Євробачення...» — подумала Зоя.

На сцену вискочив ведучий, вхопив мікрофон і вигукнув: «Оленям — стайні! Ягелю — лани!!!» Натовп довкола Зої почав в унісон вигукувати те ж саме.