Енциклопедія російської душі - Ерофеев Виктор Владимирович. Страница 3

Це було десятиліття російського тіла. Втрата матеріалізму привела до виявлення матеріальності. Дівчатка стали хлопчиками і — навпаки. Бажання змастилися маззю унісексуальності. Сашко випадково виявив у собі мусульманство, завів п’ять саун і гарем, увійшов у вуду, рвонув на Кариби, звідти — в Нігерію, дивом залишився живий у Лагосі, повернувся, покаявся у Данилівському монастирі, став референтом. Він працював в органах безпеки і навіть насмілювався переді мною захоплюватися подвигами радянських гебістів, любив Америку, ненавидів Америку, сумував за минулим, у минуле не хотів. Сашкові недавно виповнилося тридцять. Він продовжував експерименти зі здоровим способом життя, сексом, кіном, комп’ютерами, рекламою. Сашко визнав, що ситуація — хрінова.

— Сука буду, якщо ми його не знайдемо, — додав він.

Я — мішень. Живий теплий клубок, пригнувшись, біжить полем. У мене стріляють кому не ліньки. У мене брудне, спітніле обличчя, брудний одяг, дране взуття, кров під нігтями. Напевно, божевільний вигляд. Немає ні часу, ні сил думати про себе. Я біжу. Без будь-якої надії на успіх.

Розглядаючи якось дореволюційні фотографії в гарному англійському альбомі, я зловив себе на нехитрій думці, що кожний зображений на них ось-ось стане мішенню нещастя, яке кожного розтопче.

Волзькі бородані з виряченими очима, пишно виряджені купчихи із чорнявим блюдолизом-прикажчиком під пеленою, імператор на пеньку, батько Набокова зі сторопілим, як у всіх лібералів, чолом, чотири тенісистки з яйцеподібними ракетками у своєму харківському маєтку, офіцери, які обговорюють на дозвіллі «Російське слово», сільські відморозки, що косують в об’єктив, — усі вчасно зібрані для страждання, і, незважаючи на їхню безтурботність, страждання вже прочитується на обличчях. Більше того, готовність до страждання. Не відсіч, а піонерський салют. Готовність до принижень. До мученицької смерті.

Я відчув дивне занепокоєння. Таке прочитання фотографій було б зрозумілим, якщо мати на увазі знання про майбутнє, але я не міг відмовитись од думки, що майбутнє страждання присутнє у співвітчизниках об’єктивно, ким би вони не були, незалежно від злості, любові та поглядів, незалежно від мене.

На обличчя лягла тінь жертви, набагато сильніша за тінь смерті, природна для будь-якої фотографії. Я подумав: завіса відкривається. У Росії існує особлива добавка до звичайної смертності, і навіть у простенькому альбомі російські обличчя прекрасні тією виразністю, яку забезпечує лише насильницький вихід із життя. їхня прозорість, блідість як відсвіт посмертної маски, смиренного перебування в домовині з розстріляним лицем красиво контрастують із самовпевненістю заїжджих фізіономій. А в кращих російських співчутливих портретах, як от у Крамського, є замилування нещастям.

Майбутнє було закладене, розгадане й представлене, і тільки вимагалося, щоб воно настало. Та саме через те, що прийдешнє в росіянах було присутнє, воно й уможливилось. Усе збіглося.

Осиковий вітер. Бути росіянином — означає бути мішенню. Жертовність жертв — теж функція в цьому світі, де ми звільнені від інших зобов’язань, які, в кращому разі, виконуємо абияк, поспіхом, між іншим. Бувають рідкісні періоди, коли росіяни забувають про свою страждальну заставу й починають наслідувати інші народи у їхньому творчому началі, щось будувати, до чогось прагнути. Щоразу це обривається плачевно. Російське життя покликане відволікати людей від життя. Опір російській закостенілій матері тільки підкреслює значущість цієї матері. Росія повинна бути собою точнісінько так само, як Екклезіяст — Екклезіястом, тобто однією складовою біблійних частин.

Інша річ, що свій чистий досвід, християнський за своїми зовнішніми формами, Росія хотіла передати іншим країнам, з іншим призначенням, і тому довго й марно мучила їх.

У сучасних умовах Росія видається втраченою, програшною щодо іншого світу, де активне начало заявлено органічно. Однак Росія створена для молитов, туги й нещастя. Росія — це вид країни, що виробляє людське нещастя. Історично існують всі умови, щоб країна безнастанно була нещасною. Російська влада тут безпомилково справляється зі своїми завданнями, хоч якої орієнтації вона б не дотримувалася. Росія гарна у виробленні утопічних конструкцій, які нездійсненні в принципі і розвиток яких вимагає багато жертв. Чогось більшого було б дивним очікувати навіть від такої величезної країни.

І, як кожну країну, Росію треба судити за її внутрішніми ресурсами і фінальним результатом. Нехай результат, з погляду Заходу, негативний. Нехай він з боку Сходу теж видається дивним. Але в Росії є позитивна нездатність до так званого нормального життя. На кожного царя є свій Распутін. Росія продемонструвала крайнощі людської натури, зруйнувала уявлення про золоту середину. Вона показала даремність людської волі. Її не можна не поважати за вірність самій собі.

Основним стилем письменників, що писали й пишуть про Росію, залишається співчутлива сльозливість. Помилка і західників, і слов’янофілів у тому, що вони бажають Росії щастя. Славні діячі з часів Чаадаєва, мабуть, помиляються у своєму корінному занепокоєнні щодо безутішного становища рідної держави. Страх перед страхом, побоювання насолодитися його глибиною притаманні більшості російської інтелігенції. Вічна й безпорадна ідея витягти Росію за чуба всупереч її волі мандрує із книги в книгу й стає, щонайменше, надокучливою.

їм усім подавай щасливу Росію з короваями, калачами та баликом. їх не влаштовує кілька в томаті. Принаймні, кілька — не їхній ідеал.

Росія, безумовно, небезпечна країна. Але тут варто погодитися з Ніцше, який закликає «жити небезпечно». Проблиск визначальної національної свідомості, суміші батога й солодкавого святенництва мені бачиться в пізньому Гоголі, але навіть у нього не вистачило сил провести думку до кінця. Зрадники й деякі іноземці щиро намагалися представити Росію як країну зла й нещастя, але робили це тільки заради політичного або туристичного інтересу і тому залишалися недостатньо послідовними. Ми щораз сахає-мося від нових доказів того, що тут кожен — мішень. Однак надходить час, коли країна мішеней, що бігають, виявляється неконкурентоздатною, і спільна праця, заснована на страхові й жертовності, не витримує, зрештою, комп’ютерних перевантажень.

Продовжуючи в такому ж дусі, «легоподібна» Росія, швидше за все, зникне з лиця Землі. Як давня Еллада, де грецькі боги перетворилися на повчальні іграшки. У нас із Грецією є навіть симетрія не надто святого духу. Греція згоріла від релігійного формалізму, Росія горить від формальної релігійності.

В економії людського духу втрата Росії буде непоправною, не менше, проте й не більше за те.

Якщо вірити матрьошці, то життя — перекидання в утробу. Центром російського світу проголошено ембріон. Все інше — обкладинка, покривало. Якими б миловидними тітками не були великі матрьошки, вони поверхові, самовдоволені. У них — статичне марнославство життя.

Узявши матрьошку в руки, мимоволі намагаєшся її розібрати, розгвинтити. Хочеться докопатися до правди. Матрьошка побудована на первинній грі, яка знайома кожній дитині, на ній же тримається основний сексуальний ефект одягу — гра в піжмурки. Правду поховано в таємниці. Правда вимагає жертв. Більші матрьошки вагітні маленькими, як своєю багаторазовою смертю. Скриплять, летять голови заради забавки. Що далі всередину, то бідніші барви, менше дива, втома художника. Матрьошка — сигнал хронічної перевтоми, світлобоязнь. У найменшої людинки, погано намальованого за браком місця бовванчика-ембріончика, передбачається зворушливість «дитинки». Спалах розчулення. Туга за батьками. На обличчі не зморшки, а якась павутина. Руки, як тертушка. Незрозуміло, чоловік, жінка? Шорсткі материнські руки хочеться поцілувати, батьківські зморшки — розгладити. Але російська цілісність занадто дрібна для емоцій, інтегральність безпомічна, все це — лише фантазії, і найменшенька лялька завжди закочується під стіл.