Енциклопедія російської душі - Ерофеев Виктор Владимирович. Страница 4

Із кошика посипалися Петрушки, Васьки, Нінки, Костики, Мишутки та всілякі дрібні Павлики, випадково знайшлися Толян і похмурий Серафим, потім пішли добірні Івани, круглолиці Ольги, звідтіль же випав повішений залізничник із зарозумілим лицем, далі об’явилися Миколи Миколайовичі, Фроли Тимофійовичі. У росіян усе сире, недосмажене, не наперчене. І людські обличчя, і душа, і мати-земля.

Ліси — сирі. Ми всі — сироїжки.

Їду в метро і відчуваю, що мені огидна ця пітна сволота. Інертна, покірна, прищава наволоч.

Чи хочу я, щоб Росія розпалася на шматки?

Щоб Татарія відділилася від Мордовії?

Щоб Волга висохла?

Щоб судома пройшла по Сибіру?

Щоб скінчився балаган?

Хочу!

Хочу!

Треба оспівати російську свиню. Народ — нерозмитнене поняття. Нерозгальмоване. Близько 75 відсотків населення Росії становить народ. Народ має свої особливі засоби оповіщення. Він чіпляється між собою колючками й корінням. У нього електричний лічильник дзижчить біля дверей. Він готує їжу на двох газових плитах. Він харчується уявленням кошмарів. У всьому йому бачиться змова. Проти себе. Народ іноді ставить запитання. Чує те, що хоче почути.

Можна вийти з народу. По кісточки. По коліна. По пояс.

Прислів’я не впоруються. Частівками не відкупишся. Подразників багато. Народ сам по собі не виживе. Народ має потребу в поводирі. Царат і комунізм об’єдналися в тяжінні до народного елементу. Одні ходили в народ, інші з нього виходили. У народ ходили як по гриби. Народність — це така грибниця.

Наш народ, на відміну від французького, не рознародився. Але є, наприклад, мексиканський. Російський народ у чомусь вразливо неунікальний. Він схожий на інші архаїчні народи Азії, Латинської Америки, Африки своєю близькістю до тваринного світу.

Тітка Нюра проспала падіння Імперії. Вона роками працювала в газеті «Правда» прибиральницею. Це те саме, що працювати прибиральницею у Кафки в замку. Замку не стало. Від СРСР, як колеса, відкотилися республіки. Тітка Нюра прилаштувалася до ювелірів. Іноді, вимітаючи порох з-під ліжка, вона підбирала дрібні камінчики. Деякі з них були діамантами. Хазяїн, приходячи п’яним із казино, часом давав тітці Нюрі зелені гроші. Вона довго не могла розібратися в зелених грошах, а коли трохи розібралася, почала про всяк випадок заощаджувати.

Вона приходила до мене з розпитуваннями, але я не міг підібрати слів, щоб пояснити. Не вистачало загального понятійного апарату. Я терпляче, дохідливо пробував так і сяк. Вона дивувалася, як це можна, хто дозволив закрити «Правду». Вона вірила мені, але не вірила моїм словам.

Тітка Нюра пам’ятала колективізацію і начебто її не любила. Але вона терпляче ставилася до голоду як до стихії. За часів Хрущова вона прибирала в якихось італійців, видно з усього, в родині комуністичного кореспондента, і захоплювалася чистотою квартири, але що це були за італійці, вона не розібралася.

Тітка Нюра гуде пилососом і говорить безперестанку. Нічого не чутно. Потік підсвідомості, якщо вимкнути пилосос, наповнений неперетравленими шматками молодості, сценами грубого життя, недостачею чобіт, плітками про інших господарів, про сусіду-татарина, що показав їй грішне тіло, підпалив балкон, смерділо гумою від шин: татарин потрапив у дурку. Вона не озлоблена, вона — трудяга. Син — п’яниця, недавно опух і вмер, зате путящий племінник якось урізав мені замок. Тітка Нюра взяла до себе жити бабусю-погорільцю зі свого села, виходить, добра. Її мрія мати окрему квартиру не справдилася.

Вона мені симпатична. Коли вип’є чарку-другу, розійдеться, співає частівки й говорить непристойності. Я намагаюся її зрозуміти. Вона — чесна, хвилюється за мого сина. Але закладає мені його щоразу, коли трапляється можливість. Чи вважаю я її за людину? Складне запитання. Вона, як жук, перекинутий на спину, не розуміє, що з нею відбувається.

Якщо змоделювати реальність, у якій вона живе, вийде казка випробувань. Їх подолання — сплав зусиль і чуда. Західна людина бачить реальність як поле діяльності. Росіянин — як казковий простір. Він заселений істотами, що володіють магічною силою. Іноді ця сила дорівнює нулю, іноді перевертає світ. Казковість внутрішнього поля Росії — у його принциповій нерозшифрованості. Вороги організовуються як нечисть. Причини та наслідки міняються місцями. Зав’язуються задзеркальні зв’язки. Казка конспіративна. Чорних кішок прирівняно до підступів Провидіння. Росіянин упускає в себе казкове мислення й зависає на порозі двох світів, не знаходячи спокою ні в життєтворчості, ні в спогляданні. Самобутність російського світу — у самопоглинанні. Магічний світ вабить мене чарівними фантазмами й напружує нездатністю впоратися із чаклунством. Росія інтровертна у своїх можливостях і екстравертна у своїй безпорадності.

Герой насичується за рахунок випробувань. Якщо я проти них, я виламуюся з казки в неіснуючий простір. Агенти казки, посіпаки й шкідники: піп, солдат, депутат, цар, купець, розбійник, міліціонер, німець, московський мер, баба-яга, змій-горинич, податкова служба, дівка, дружина, начальник, хохол — перебувають на своїх місцях до мене й після мене.

Я входжу у світ із заздалегідь загостреними символами. Я вдаю, що можу змінити ілюзорний світ ілюзорною дією. Тим самим я виконую свою казкову місію, і це по-справжньому російське індивідуальне існування, якого ніхто за мене не зв’яже. Я перетворююся або на героя, або на антигероя, або просто на казкового перехожого. Від героя до жертви — крок, і ноги вже роз’їхалися.

Випробування долаються різними способами, інакше не вижити: хитрістю, обманом, спритністю, сміливістю, довготерпінням. Знадобляться тут і протилежні якості, сплетіння яких і становить російський моральний світ, ні на що не схожий. Маючи такий кодекс честі, важко скласти карту досконалого поводження. Єдиним віддаленням від казки може бути жорстка аскеза.

Насильницька смерть включена до сценарію не трагедією, а як неминучість, і баба-яга ніколи не замислюється над своєю життєвою роллю, інакше вона перестане бути бабою-ягою. Є рівновага зачарування. На цій землі казкові поняття збіглися з історичними вимогами. На суку — мачула. Історія Росії — не вихід із казки (як у людей), а її бурхливий розвиток. Новітні реалії, як і раніше, упаковуються в казковий лексикон. Дивно після літератури дев’ятнадцятого сторіччя говорити про нездатність росіян до самоаналізу, але це так. Тіткою Нюрою засіяна Росія.

Все так занедбано, що довкола благодать і тиша. Більшовики зовсім не були марксистськими ідіотами, якими їх малює ліберальна думка. Якщо народу більше, ніж іншого населення, то повинна бути народна влада. Більшовики хотіли зрозуміти коріння народовладдя, створити відповідну державу. Червона казка кривава, але дуже гарна. Однак казка слабшає у ворожому неказковому оточенні. Нові технології зрубали казку. Росію доводиться розчакловувати винятково для того, щоб вона не загинула. Розвиток реформ означає знищення народу в тому вигляді, у якому він перебуває. Отже, мужики та баби проваляться в тартарари.

Як тяжкохворому, росіянинові бояться сказати всю правду. Іноді бовкнуть що-небудь, причому не вороги, а найближчі, ті, хто життя за нього поклав, хто з ним найбільше возиться, судна з-під нього виносить, від роздратування бовкнуть, від того, що замучив уже своїми викрутасами, схильністю до втечі через вікно, до їзди на санчатах, але потім знов усе припудрюють, пригладжують, а росіянин швидко все забуває.

А росіянин собі думає:

— Допомагайте мені, допомагайте. Не будете допомагати, вам же дорожче обійдеться.

Але, швидше за все, він і цього не думає. Лежить на ліжку, яйцями теліпає.

Безчестя нагадує одеколон «Свіжість». Тому, хто не полюбив його запах замолоду, нема чого робити в цій країні.