Багряні жнива Української революції - Коваль Роман Миколайович. Страница 19

— Руки вгору!!!

Постаті від несподіванки здригнулись. У ніч полетіли зойки.

Більшовики задерев’яніли…

Окіс почав приглядатися до полонених. Він страшенно здивувався, коли побачив, що це були звичайнісінькі подільські дядьки і дівчата. Безборонні й залякані. Вони наполохано дивилися на «австріяків», дивилися як на розбишак. «За що і нащо ви страхаєте невинних людей поночі?» — таке питання, здавалося, висіло в повітрі.

Соромно стало старшині австро-угорської армії, галичанинові Василеві Окісу, що налякав селян.

І став він вибачатися. Казав, що це помилка, що він схибив, прийнявши їх за більшовиків.

Раптом із-за спин жовнірів вискочив панський слуга, який і вів до саду каральний загін, і почав схвильовано пояснювати, що це і є ті більшовики, бо саме вони завели в панський сад коні й пасуть їх, «а се їм невільно».

— Експедиція вислана саме на них, а не на інших, — казав слуга.

Окіс розгубився — не знав, що й робити. Нарешті запитав дядьків, чи справді вони більшовики.

Один із затриманих пояснив, що у місцевих селян своєї паші немає, а в панському саду — трава велика.

— Та й сад цей колись і так був наш, — казав селянин. — Але прийшли ляхи — забрали землю, а тепер дав нам Бог свободу, то чому ж ми не можемо бодай попасти ось ту наших коней, коли вже землі нам не дають? — І додав тихо: — Чи варто карати за те, що ми свого не маємо?

У голові Василя Окіса все враз прояснилося. Він твердо вирішив не виконувати наказу свого начальника — командира 35-го пішого полку австро-угорської армії — й не карати селян. Хоч «для порядку» звелів їм вивести коней із саду…

За тиждень Василь Окіс вже їхав «у закритому вагоні» на австрійський фронт, адже дуже швидко довів свою «неблагонадійність» на «фронті» українському.

20. Вбивча логіка

Студент Української господарської академії в Подєбрадах Данило Усенко, як і інші, отримав завдання з української мови — написати про якусь яскраву подію з часів Визвольної боротьби. 3 лютого 1923 року він взявся за перо. «Події у с. Слідах були лише малою, але виразною часткою того руху, що відбувався у широкому селянському морі Великої України», — так почав він свій спогад…

Земська школа інструкторів сільського господарства існувала в маєтку Подільського губернського земства з 1916 року. Її проблеми виникли відтоді, як у 1917-му зачалася стихійна демобілізація на фронтах Першої світової. Хто тільки не проходив через Сліди… Ці люди й принесли вістку про скинення царя, про Центральну Раду, про те, що земля тепер належатиме тому, хто її обробить.

Міцної влади в селі не існувало — все ж таки до Могилева 20 верст, а до станції Вендичани — 12. І почали селяни піднімати голови. Недовго вони роздивлялися. Пощо довго думати? Коли й так все ясно. Пани втекли, а земля їхня лишилася. 520 десятин було тільки в маєтку сільськогосподарської школи в Слідах… Для початку кинули в приміщення школи гранату. Це подіяло: за кілька днів персонал терміново виїхав, залишивши маєток і школу безборонними.

На Поділлі разом із фільварками і палацами селяни нищили культурні й наукові установи, що існували в помістях передових дідичів. Так розгромили метеорологічну обсерваторію графа Моркова в Ольчедаєві Могилівського повіту, розруйнували Плотянську сільськогосподарську школу князя Трубецького в Балтському повіті…

Селяни не тільки ділили землю і забирали худобу, а й руйнували панські будинки, палили будівлі, трощили музикальні інструменти, — хоч все це можна було використати для власних потреб.

Вандалізм можна було списати на «темноту» селян. Але все ж вони свою логіку мали. Як маєтки залишити в цілості, то пани можуть повернутися, а от на згарища — навряд. Палац — своєрідна панська фортеця. Отож, хто ненавидить пана й не хоче його повернення, — руйнуй все, щоб паном більше в околиці не тхнуло! А різні «метеорологічні обсерваторії» — це «від диявола», а отже, палить їх треба в першу чергу.

Логіка у кожного своя. І однаково незламна, переконлива…

«Чи могла уціліти Слідянська земська сільськогосподарська школа з маєтком у 520 десятин у глухому селі, посеред моря розбурханого селянства?» — запитував себе автор спогаду Данило Усенко. Відповідь була очевидною… Та все ж якщо є влада, то не схилятися ж їй «перед темними проявами селян».

І ось прийшла вістка: всі, хто засіяв панські землі, повинен віддати третину врожаю. Та хто ж добровільно віддасть?! Тільки відчуття неминучості покарання могло змусити селянина віддати частину свого дорібку… Хто відчув небезпеку, вирішив за краще знести до фільварку те, що могли в нього знайти. Мусив погодитися віддати з урожаю частину зерна.

Зрозуміло, селянам радості це не додавало… Отож гетьманська влада, завдяки якій колишні землевласники поверталися на свої угіддя і відшкодували втрачене, селянами трактувалась як ворожа… А тут ще чутки про жорстокі каральні експедиції в інших селах…

Прийшла каральна експедиція і до їхнього села. Перед тим як увійти в Сліди, жовніри зчинили страшенну стрілянину. «Од несподіванки й страху люде втратили тяму». Хто тікав у жита, хто плакав, хто голосив…

Відділ складався з галицьких поляків, які розуміли українську та й вміли нею спілкуватися. Якщо можна назвати спілкуванням суцільну лайку.

Людей били страшно. Лупцювали всіх: і того, хто зізнався, що взяв участь у грабунку маєтку, і того, хто не зізнавався. «Били (тих), хто мовчав, били — хто відповідав». Дісталося всім — і винним, і невинним… «Після цих сумних днів селяне поробились мов шовкові». Й почали звозити возами награбовані речі.

Хто продав уже панську худобу, вертав грошима — і, слід сказати, за досить низькими цінами… Одному бідакові не поталанило. Під час розгрому маєтку і слідянської школи він трохи забарився, а проворніші все розтягли. Залишилося дві шкапи. Він їх брати не хотів, але сусіди таки спокусили його. Невдовзі шкапи подохли, ніякого доходу до бідного господарства не додавши. І от тепер за них треба платити. А з чого? Хоч, може, і невеликі гроші мали стягти з нього як компенсацію, але де їх взяти? Отак став він боржником… І сам над собою сміявся…

15 серпня до села знову підійшло військо… Йшло воно по Вендичанській дорозі. Тепер це були повстанці. Розгромивши кілька фільварків, вони прийшли і у Сліди.

Одразу почалися самосуди. Розстріляли управителя сусідньої економії, досить привітного чоловіка, який жив із селянами в мирі та злагоді. Розстріляли кількох його помічників… Вбили й учня сільськогосподарської школи Василя із Лозової. Кількох арештували, серед них і Данила — як представника «панської верстви», бо ж був він уповноважений відновити школу та приймав від селян пограбоване майно… Затримали й кількох «жидів».

Повстання вибухнуло ще 13 серпня — за 20 верст від Слідів, у районі Ольчедаєва, Ломазова та Вакліївки. Почалося все з невеликого гуртка в 30–40 чоловік. Але чутка, що на 15 серпня призначене повстання по всій Україні, додавала хоробрості й ентузіазму. Отож наступного дня повстанців уже було дві сотні. А 15 серпня зібралося понад тисячу гайдамаків. Багато приєдналося і слідничан. Тим більше що завдання повстанського відділу не виглядало надто важким — треба було лише захопити повітове місто Могилів з усіма його складами…

Повстання охопило район у 25 верст у довжину і 15 у ширину.

Населення скрізь співчувало повстанцям…

Євреїв відпустили: «Вони своє діло мають, то і хай собі йдуть». Хотіли відпустили й учнів сільськогосподарської школи, та була інша думка: «Нащо їх пускати? Попались панки, то й перестріляти. Побачимо хоч, як будуть ногами дриґать».

Вирішили все ж із самосудами покінчити і передати їхню долю на волю громади…

Надвечір 15 серпня почалась «розбивка» повстанців.

«За короткий час виладувались сотні зо всіма старшинами, писарями та хвершалами. Словом — із хаосу виросло муштрове військо».

Почався суд над заарештованими. Данила та ще кількох учнів звільнили, а одного, який допомагав австрійським полякам у пошуках панського добра та ще й місцеву селянку загнав своїми приставаннями на слизьке, скарали на горло.