Оповідання - Гринченко Борис Дмитриевич. Страница 25

І од­мов­ля­ють го­ло­ва­ми по­хи­ту­ючи, сиві діди, старі во­яки: - Не га­разд, кня­зю. Не доб­ра оз­на­ка! Щось по­га­не се нам віщує. По­хи­лив­ся буй­ною го­ло­вою хо­роб­рий Ігор і ду­має: Нев­же ж оце й по­вер­ну­ти­ся? І не про­же­не­мо бу­сур­менів, і не прид­баємо сла­ви во­яцької? Хо­че князь ба­чи­ти Дін ве­ли­кий, на не­бес­не зна­ме­но не зва­жає. І ка­же він військові: - Брат­тя милі! Що бу­де, те бу­де. А бу­де те, що Бог дасть. Сідай­мо ж, то­ва­рист­во, на свої доб­риї коні та ру­шай­мо до синього До­ну. Хо­чу зла­ма­ти спи­са мо­го на краю землі по­ло­вецької! Хо­чу або навіки по­ляг­ти в полі, або на­пи­ти­ся шо­ло­мом моїм во­ди з чис­то­го До­ну. Або до­бу­ти, або до­ма не бу­ти. Ру­шай­мо!

І ру­ши­ли далі. Дінець пе­рей­шли і ста­ли біля Ос­ко­лу - Все­во­ло­да жда­ти. Не дов­го жда­ли - ско­ро він поспіша­еться до лю­бо­го бра­та на поміч. Приїхав Все­во­лод, об­ня­лись, поцілу­ва­лись бра­ти. Та не га­ють во­ни ча­су - і ско­ро зно­ву вис­ту­па­ють, йдуть сте­пом ши­ро­ким. Не ве­се­ла їм до­ро­га бу­ла. Удень чорні хма­ри сон­це хо­ва­ють, а вночі бу­ря-гро­за за­ви­ває, птаст­во ди­ке ля­ка­ючи; звір виє та во­ро­жий пу­гач у тем­ряві пу­гає, сму­ток на­га­ня­ючи своїм кри­ком на хо­роб­реє військо. А військо йде та йде, ні пох­му­ро­го не­ба. ні страш­них оз­нак не ля­ка­ючись. Ось уже й рідну зем­лю військо по­за­ду ли­ши­ло, ус­ту­пи­ло в безк­раї по­ло­вецькі сте­пи, що ку­ди не гля­неш, як мо­ре прос­тяг­ли­ся, і не­ма їм кінця й краю. Он ор­ли сте­по­виї ши­ря­ють ви­со­ко; ви­со­ко вгорі над Іго­ре­вим військом, клек­чуть, не­мов звіра на кістки, на кри­ва­вий бен­кет кли­чуть; а по бал­ках та по яру­гах вов­ки-сіро­манці кви­лять, прок­ви­ля­ють, заз­да­легідь тем­ний по­хо­рон над по­би­тим військом хо­чуть одп­рав­ля­ти; та ще ли­сиці сте­по­виї, то там, то ин­де ви­зир­нув­ши од­да­ле­ки від сте­пу, бре­шуть на чер­воні щи­ти Іго­ре­во­го війська. А військо, ла­ва­ми вши­ку­вав­ши­ся, грізно й мовч­ки йде все далі й далі у безк­раїй степ, шу­ка­ючи собі чес­ти, а кня­зеві сла­ви. Пос­ла­ли довідчиків по­пе­ред війська у степ довіда­ти­ся, що по­ловці роб­лять. По­вер­ну­ли­ся довідчи­ки і ка­жуть кня­зям: -За­во­ру­ши­лись по­ловці, зня­ли­ся всі хма­рою і не­би­ти­ми шля­ха­ми йдуть, поспіша­ючись до Ве­ли­ко­го До­ну; во­зи їх рип­лять їду­чи, не­мов та­бун ле­бе­ди­ний, по сте­пу рос­по­ло­ха­ний. Зно­ву далі поїха­ли. Їха­ли день, і ніч їха­ли. Дов­го ніч тяг­ла­ся, не­без­печ­на ніч у без­люд­них сте­пах. А ось і ра­нок за­хо­де, ось за­ня­ла­ся зо­ря, за­ко­ли­хав­ся ту­ман по­над сте­пом. Чор­на га­лич про­ки­ну­лась і за­го­моніла, зак­рю­ка­ла. Зраділи наші; вдень усе ж би­ти­ся кра­ще. Прос­тяг­ло­ся військо че­рез степ, пе­ре­го­ро­ди­ло йо­го чер­во­ни­ми щи­та­ми, шу­ка­ючи собі чес­ти, а кня­зеві сла­ви. А ось і по­ловці! Радісно скрик­нув­ши, ки­ну­лись на їх наші і по­топ­та­ли, по­би­ли їх. Сип­ну­ли по­ловці на­зад, а наші за ни­ми навз­догін. За­во­ру­шивсь по­ло­вецький степ: поспіша­ючись, зби­ра­ють по­ловці свої шат­ра, же­нуть свій то­вар, тіка­ючи од на­ших. Та не втек­ли во­ни: розвіялись наші мов прудкі стріли по сте­пу, лов­лять бранців, бе­руть по­ло­вецьке зо­ло­то, пар­чу й ок­са­мит до­ро­гий. Ба­га­то наб­ра­ли вся­кої здо­бичі, а по­ло­ве­цьки­ми ко­жу­ха­ми, опан­ча­ми і вся­ки­ми узо­роч­ча­ми мос­ти мос­ти­ли по баг­нах та по бо­ло­тах. Уся здо­бич на військо пішла, тільки взяв собі хо­роб­рий Ігор Свя­тос­ла­во­вич чер­во­ний стяг та білу ко­рог­ву, та бун­чук чер­во­ний з срібним ра­ти­щем. Впа­ла ніч на зем­лю - за­хо­ва­ла в тем­ря­ву сте­пи ши­рокі. Дрімає в полі хо­роб­реє військо. Да­ле­ко, ой да­ле­ко во­но за­летіло! А тим ча­сом хан по­ло­вецький Гзак, як той сірий вовк, га­няє сте­пом, зби­ра­ючи звідусіль свої роз­по­ро­шені по­ловці; хан по­ло­вецький Кон­чак шлях йо­му вип­рав­ляє до Ве­ли­ко­го До­ну.

Другого дня вельми ра­но за­па­ла­ла кри­ва­ва зо­ря, звіща­ючи світан­ня. Вста­ють чорні хма­ри од мо­ря, а сині блис­кав­ки шар­па­ють і роз­ди­ра­ють ті хма­ри: ой бу­де ж то грім ве­ли­кий, бу­де ж то дощ із стріл над До­ном синім. Ба­га­то списів тут по­пе­ре­лом­люється, ба­га­то ша­бель по­пе­ре­рос­ко­люється об по­ло­вецькі шо­ло­ми на ріці Ка­ялі, край До­ну ве­ли­ко­го. Зас­тог­на­ла зем­ля, ріки сте­по­виї ска­ла­му­ти­ли­ся, ку­ря­ва вго­ру підня­ла­ся, за­ма­яли од­да­ле­ки во­ро­жиї стя­ги; то по­ловці йдуть і од мо­ря, і од До­ну, і з усіх боків, ля­ка­ючи степ ди­ким вит­тям. Ось во­ни ближ­че й ближ­че на­су­ва­ють, як чор­на хма­ра. Вид­ко вже об­лич­чя дикі, шап­ки гост­ро­верхі. А ви­ють, а кри­чать як! І ку­ди не по­зир­не Ігор, зві­дусіль об­ляг­ли во­ро­ги йо­го військо. Але мовч­ки стоїть во­но, при­го­ту­вав­ши­ся до бою і за­го­ро­див­шись чер­во­ни­ми щи­та­ми. І про­мо­вив Ігор до сво­го війська: - Брат­тя ко­ха­не! Нас­тав той час, що тре­ба нам за рідну зем­лю ста­ти. То ста­ньмо ж од­нос­тай­не і вда­ри­мо на во­ро­га. Кра­ще всі тут по­ля­же­мо, ніж бу­де­мо тіка­ти. До броні! І вий­няв тоді князь Ігор з ліхов свій меч важ­кий ши­ро­кий, і вда­рив на во­ро­га. І по­чав­ся бій. По­пе­ред усіх Буй-Тур Все­во­лод з своїми ку­ря­на­ми. Гус­то він сіє на по­ловців стріла­ми, гре­мить об їх шо­ло­ми ме­ча­ми ха­ра­луж­ни­ми. Ой ку­ди Тур пос­ко­чить, зо­ло­тим своїм шо­ло­мом посвічу­ючи, там па­да­ють ко­неві під ко­пи­та по­ло­вецькиї го­ло­ви, роз­би­ва­ються міцні шо­ло­ми по­ганськії. Нічо­го не боїться Буй-Тур, він усе те­пер за­був для сла­ви: і батьківський прес­то­лу Чернігові, і своє под­ру­ж­жя ко­ха­не, врод­ли­ву Глібівну. Тяж­ко по­ра­не­но в ру­ку кня­зя Іго­ря, та ще дер­житься він на коні, ще літає мов яс­ний сокіл проміждо війська, нап­ряв­ля­ючи йо­го на по­ло­в­ців. Од ран­ку й до ве­чо­ра, з ве­чо­ра до світу гус­то віють стрі­ли гар­то­вані, гром­лять шаблі по шо­ло­мах, тріщать спи­­си ха­ра­лужнш се­ред безк­рай­ого, невідо­мо­го по­ло­ве­ць­ко­го сте­пу. Счорнів він увесь, зби­тий кінськи­ми ко­пи­та­ми: біли­ми кістка­ми йо­го засіяно, кров'ю чер­во­ною по­ли­то йо­го… Ой, тяж­кою ту­гою зійде той засів по всій рідній землі! Сто­ми­ли­ся, зму­чи­ли­ся наші. Сма­га їх пе­че, а по­ловці не лус­ка­ють до річки Ка­яли. Дов­го би­ли­ся, по­ки про­тис­ли­ся ту­ди: по­ло­ви­на одсіч дає, по­ло­ви­на во­ду п'є. Та тяж­ко тут і вдер­жа­ти­ся ко­ло річки, міцно їх при­тис­ли з усіх боків аж до бе­ре­га по­ловці. І ба­га­то вже во­яків хо­роб­рих тру­пом по­ляг­ло. Та ще дер­жаться наші; ще жи­вий Ігор; як буй­ний тур літає ще Все­во­лод. По­гас­нув день. Тем­на ніч по­ви­ла сте­пи і зу­пи­ни­ла бій. Стих­ло тро­хи в сте­пу. Чи­га­ють по­ловці на на­ших, а наші на Їх. Завт­ра свя­та неділя і завт­ра або навіки всі во­ни по­ля­жуть, або, сла­ви за­лу­чив­ши, у рідну країну ло­вер­нуться. Ох, не­ве­селі дум­ки опа­ну­ва­ли всіх. За ти­ми дум­ка­ми не до­ба­чи­ли як і ніч ми­ну­ла. Та ще до світу не да­ли спо­кою їм по­ловці; ки­ну­лись зне­нацька на­наш­та­бор, і н;ідп лед­ве змог­ли від них од­бити­ся, І по­ча­ла­ся ба­талія. Зно­ву задз­веніли мечі, зас­вистіли стріли. Б'ю­ться зно­ву, та вже си­ли не­має: не всто­яли чернігівці та й сип­ну­ли навтіка­ча. Ки­ну­лись по­ловці у се­ре­ди­ну до на­ших - заміша­ло­ся, зак­ру­ги­ло­ся все. А Ігор князь од­бив­ся від своїх, да­ле­ко в по­ло­вецькі ла­ви вру­бав­ся; ко­ли озир­не­ть­ся, аж ізза­ду та­ке ли­хо скла­ло­ся. Ки­нувсь був він на­зад, та шко­да вже: пе­ре­пи­ни­ли йо­го по­ловці, ціла зграя ухо­пи­ла­ся за йо­го - не­си­ла кня­зеві й по­во­рух­ну­ти­ся. Стяг­ли йо­го з ко­­ня, зв'яза­ли, на по­га­не невільницьке сідло по­са­ди­ли і ве­­зуть геть. І ба­чить Ігор - б'ється ще брат йо­го, ко­ха­ний Буй-Тур Все­во­лод, та вже й йо­го об­ляг­ли по­ловці зо всіх боків. І по­чав Ігор бла­га­ти в Бо­га смер­ти, щоб не ба­чи­ти, як брат йо­го за­ги­не. Та вхо­пи­ли по­ловці і Все­во­ло­да, і мо­ло­до­го Іго­ре­во­го си­на, узя­ли й по­тяг­ли в степ. А з війська - ко­го по­ха­па­ли, ко­го по сте­пу розігна­ли, роз­по­ро­ши­ли. Ой роз­лу­чи­ли­ся два бра­ти на бе­резі бист­рої Ка­яли. Так закінчив­ся цей бен­кет кри­ва­вий. Не ста­ло у вас, хо­робрі во­яки, кри­ва­во­го ви­на: сватів по­на­пу­ва­ли, а са­ми по­ляг­ли за зем­лю рідную у землі по­ло­вецькій. Ник­не тра­ва з жа­лощів, гнеться де­ре­во з тяж­кої ту­ги до си­рої землі.