Пролісок - Грабовський Павло Арсенович. Страница 13

ДО ВЕЛИКОРУСЬКОГО ПОЕТА РАМШЕВА

«Хай мирно сплять собі мерці;

Нам піклуватися живими!» -

Так ти казав, та речі ці

Остались краще б хвильовими!

Безрадність людського життя

В нас одбере до краю сили,

І от з душі спливе чуття -

В сльозах припасти до могили.

Бо на гробах людей святих,

Що твердо гинули від ката,

Шукає кожен з нас утіх,

Любові учиться до брата.

Що наша дійсність? Ревіт гріз,

Невтихомирне пекло смаги...

Багацько ллється в світі сліз.

Та дуже мало щось розваги!

Одну відраду нам дають

Гіркі конання рабських станів:

Зародком ліпшого стають

Ті скорби горя та кайданів.

Насунуть дні: все згине, все

Приглухне в лоні, крім розпуки...

Що ж наші сили піднесе,

Запинить нам дошкульні муки?

То - світла думка про мерців,

Про те, як гибли певні браття...

Вона знов викличе борців,

До бою знов натхне завзяття!

Шануймо ж пам’ятки оті;

Хай про минуле грають струни!

Немає величі в житті,

Так є зате величні труни!

З ЕЛЕГІЙ

Процвітала рожа

Супроти вікна,

Запашна та гожа,

Пишна та рясна!

Але ось ударив

Лютий студенець,

Листячко ошпарив,

Погубив вкінець.

Так тьма непроглядна

Забива стежки,

Північ безвідрадна

Мотлошить думки!

Я не промовлю, збувшись волі:

Коли б знаття!..

Бо добре знав, якої долі

Ждать від життя.

Давно вбачав, що муки люті -

То жереб мій;

Що вік мине в пекучій скруті,

В нудьзі німій.

Та не візьму я благ покою

За муки ті,

Спітканий долею тяжкою

Узаперті.

Бувають дні, як саме нині,

Що кращ страждать,

Аніж розкош живій трунині

Себе віддать!

ІІІ

Я стояв край вікна та дивився надвір:

Насувала кругом завірюха;

Зворушилась тайга і завила, мов звір,

Дикий завід доносився уха.

І почувся мені в завиванні тому

Звук кайданів, проклять та погрози,

Страшний свист батогів, окривавший тюрму,

І зітхання, і стогін, і сльози.

А із пекла того один образ сумний,

Милий образ святої людини,

У крові, подавав: «Час минеться страмний!

Жди нехибно ясної години!»

Прокидалось усе та цвіло навкруги;

Синій пролісок вився з-під снігу;

Розлилася вода, пойняла береги,

З гуком шумним проносило кригу.

Із далеких країн повернулись пташки,

Задзвеніли в пахучому гаю;

Скоро в зелень рясну уберуться садки,-

Не пізнати розкішного краю.

Тільки серце моє крила туга німа,

Не втішала квітуча природа;

Тільки в серці, як перш, панувала зима,

Не проходила хмура негода.

Нерозважна журба по утраті весни

Ясно глянуть мені не давала...

А з північних снігів, з гуртової труни

Закатована тінь уставала.

Життя стає щодалі гірше

В тяжких кайданах чужини;

Мені не бачити вас більше,

Украйни милої лани!

Не подихнуть повітрям рідним,

Докупи з людом не брести,

Не поділити з краєм бідним

Змагань до певної мети.

Не працювать під спільним стягом

Там на братерньому шляху...

Моїх вражінь справжнім обсягом

Тайгу призначено глуху!

Скрізь повіяло весною,

Все новим життям цвіте...

Що ж я долею земною

Не вдоволений, проте?

Бо вбачаю я докупи

Слід мертвоти навкруги:

Між живучим людом - трупи,

Між друзями - вороги.

Цвіту моренько пахуче

Відусюди обійма;

Але горе невсипуче,

Як і перш, не йде з ума.

ДО М. О-В А

Прощай, мій щирий друже-брате!

Бог зна, чи стрінемося ми...

Нехай свій пал живий потрате

Душа під тяжею тюрми,

Все перениє у незгоді,

До всього стане байдуже...

Дарма... нехай... на самім споді

Твій образ світлий збереже;

Любов’ю буде пам’ятати

З мого далекого кутка

І сумно думкою витати

В безодні темній рудника!