З півночі - Грабовський Павло Арсенович. Страница 2

ДО...

Ярмо важуче -

То твій вінець,

Життя замуче

Тебе вкінець.

Всю сум обійме...

З чола ж твого

Сам кат не здійме

Вінця того.

Він сяти буде

Зі споду тьми,

Любов розбуде

Межи людьми!

СИРОТИ

Дітки маленькі кликали маму:

«Вставай, голубко, нене кохана,

Прокинься швидше та кидай яму,

Бо ми не їли з самого рана!»

Даремно ждати; побігли в клуню:

«Чом не йде мама? - скажи, татуню!»

«Пождіть, не плачте, дітоньки милі,

Не видно - прийде ваша матуся,

Зварить кулешик, дасть льолі білі,

А я ще трохи помолочуся».

Не ждеться діткам, побігли в клуню:

«Де ж наша мама? - скажи, татуню!»

Голову сумно тато понурив,

Обійняв діти, та що казати?

Трьома струмцями піт з його дзюрив;

Лишив роботу, побрів до хати,

Злагодив їсти і знов у клуню.

А діти вголос: «Куди, татуню?»

Зіб’ються нишком собі в куточок,

Глянуть в віконце, заплачуть гірко;

На столі часом хоча б шматочок,

А їх до того цілих п’ятірко...

Вони б хотіли побігти в клуню,

Так до розправи взяли татуню.

Зростають дітки і голі й босі,

Вже не питають, бо зрозуміли,

Чом не приходить матуся й досі.

Нелюдські злидні кругом обсіли,

Опорожнили комору й клуню,

По заробітках женуть татуню.

Надворі люто тріщать морози,

А він працює і дні і ночі;

Краялось серце, змерзали сльози,

Поки не сплющив навіки очі.

Побіжать дітки із хати в клуню:

«На кого кинув ти нас, татуню?»

ЖУРБА

Засмутилась, похилилась

Молода верба...

Прилучилась, одружилась

З козаком журба.

Обсипає верба віти,

Станом поника...

Де незгодоньку подіти?

Давить козака.

Пада листя в бистру воду,

Швидко уплива...

Сиротина ясну вроду

Слізьми облива.

Прийде весна, прийде друга -

Зацвітуть гілля...

Не раз суму зникне смуга;

Усміх загуля.

Та середина давненько

Всушена вербі...

Не дасть вражене серденько

Радоньки собі.

Вмира верба, посихає,

Віджива на мить...

Так серденько: то стихає,

То ще гірш щемить..

Не згинайсь, угамуй своє горе...

Не згинайсь, угамуй своє горе;

Знай - надії твої чарівні

Згоять разом зневірення хворе,

Розцвітуть, мов квітки запашні.

Не довіку конатимеш в горі;

Потривай лиш: розтануть сніги,

Запестріються луки просторі,

Закрасують поля навкруги.

Зникне швидко пануюче горе;

Обновить твою душу весна;

За водою спливе в синє море

Все, чим дійсність гірка та сумна.

Як безплодно носитися з горем,

В піснях виспівай краще йбго,

Певно, й ми своє серце поборем

І притулим хоч раз до твого.

Подивись: пронеслось твоє горе,

Як проносяться хмари густі...

Ти заблисла, сподівана зоре;

Знов воскресли ви, сни золоті!

Не сумуй, що врода...

Не сумуй, що врода

Опадає з личка;

Не сумуй: то шкода

Дуже невеличка.

А журись, що марно

Гине сила краща,

Що минає хмарно

Молодість пропаща.

Що твоя відвага

Не палає гнівно;

Що світові блага

Не всім служать рівно.

Хай важка дорога,

Хай похмурі днини,-

Все зроби, що мога,

На користь країни!

В ланцюгах неволі

Гинучи заранку,

Жваво проти долі

Бийся до останку!

ПЛОВЕЦЬ

Пам’ятаєш мудру раду -

Не пускатись в згубний мир?

Ти ж подався без огляду

І налучив просто в вир.

Закрутили в своїй пащі

Тебе піняві вали;

Поривання твої кращі

Тебе в прірву затягли.

Але й гинучи зарані

В борвах виючих отих,

У добра та зла пізнанні

Ти вишукував утіх.

Собаки брешуть; я прочнувся...

Собаки брешуть; я прочнувся:

Знадвору шемріт доліта...

Хотів озватись, та й запнувся...

Оце, крий господи, слята! [3]

У хату сунеться добродій,

Синемундирний, [4] як мара,

А ціла низка «благородій»

За ним у двері напира.

Чи не лиха ж мені година:

Яке недобре їх несе?

Ну, чим завадила людина?

Перепаскудять зараз все...

вернуться

- Слята - напасть.

вернуться

- Синемундирний добродій - жандарм.