З півночі - Грабовський Павло Арсенович. Страница 3

СТОМА

Тихо, наче у могилі;

Замира душа...

Мої думоньки безсилі

Стома заглуша.

Тільки стука дощ у кришу;

Вітер загува,

Зворушає сумну тишу,

Серце надрива.

Чи ви живі, чи повмирали...

Чи ви живі, чи повмирали;

Чи я діждусь коли, чи ні,

Щоб клаптик часом переслали

Паперу братнього мені?

Прохав, молив... Що більше вдію?

Хоча б хто на сміх написав...

То все б кохав дурну надію,

Все б долі привид не згасав.

В ХОРОБІ

До свого горя зачини дверці,

Бо, коли сльози поллються в тебе,

Защемлять рани на хворім серці,

Кожен згадає тільки про себе.

Не шукай в світі ніде розваги,

Бо хто простягне на поміч руку?

Не жди, не думай: дурні забаги...

Усяке втопить тебе в багнюку.

Життя нелюдське, життя жорстоке

Панує вколо, панує всюди...

Кругом болото - грузьке, широке,

Труйне повітря вдихають груди.

Великий світ наш... нема ж до кого

Ні пригорнутись, ні забалакать...

Самотнє серце з болю тяжкого

Не перестане довіку плакать.

Та вже недовго; вже дочуваю -

Надходить сумно кінець довчасний...

Прощай, мій любий, коханий краю,

Як я - забутий, як я - нещасний!

Броджу, тиняюсь, мов потороча,

Тужу день божий - ввечері, вранці...

Чи ж приголубить душа жіноча

Хоч на хвилинку, хоч наостанці?

Стою, питаю... нема ні гуку...

Мутиться розум, слабіють сили;

Я тільки чую пекельну муку,

Я тільки прагну швидше могили...

А колись... боже... Невже минуло?

Бажав покласти за других душу...

Те почування ще не заснуло,

З тим почуванням спочити мушу.

Зберіг я свято юнацькі мари,

Не відступлюся від них ніколи...

А тільки шлях мій окрили хмари,

Крихітки навіть не знав я долі.

Та вже недовго; вже дочуваю -

Надходить сумно кінець довчасний..

Прощай, мій любий, коханий краю,

Як я - забутий, як я – нещасний!

Тяжко дихати... В голові нема ані одної думи ясної...

Тяжко дихати... В голові нема

Ані одної думи ясної...

Навкруги, куди б не поглянув, тьма

Я блукаю сам... Ти не йдеш з ума;

Мру без тебе я, зорі красної!

Я конав, ридав; глух за гуком гук;

Я шукав, молив душі рідної;

Так нема її... Я упав від мук;

Захитався стяг в слабім стиску рук

Серед темряви непрохідної.

Сумно; радоньки не знайду ніяк...

Доки ж доля та буде мариться?

Проти власних мрій я лихий бояк...

Доки ж вештатись мертвяком і як,

Доки сонечко буде хмариться?

Вічно терпіти... Та всьому є край;

Бо хоча б яка мета малася...

Не дігнати літ, як пташиних зграй;

Не вернуть надій, хоч кладись - вмирай...

Нитка прядена увірвалася.

Небагацько ждав від людей собі,

Але й те мале не справдилося...

Легше б згинути враз було в борбі,

Аніж тратити день за днем в журбі...

Де завзяття те, де поділося?

Не мені цвіли запашні квітки,

Мій садок проріс скрізь бугилою...

Нічий милий зір не запав утямки,

Не простяг ніхто за весь вік руки...

В самоті стою над могилою.

Не судіть мене, не ганьбіть мене...

Де людина та загартована,

Що поборе вмить все гірке, сумне

Або каменем без жалю шпурне,

Чужим стогоном роздратована?

Тяжко дихати... В голові нема

Ані одної думки ясної...

Навкруги, куди б не поглянув, тьма...

Я блукаю сам.... Ти не йдеш з ума;

Мру без тебе я, зорі красної!

Весна, весна... Надворі май...

Весна, весна... Надворі май;

А в нас лежать сніги;

Панує стужа навкруги...

Весна, весна... а в нас - гай-гай!

Дріма похмуро чорний гай

Та додає нудьги.

Весна, весна... Надворі май;

А в серці жаль та сум;

Справляє небо якийсь глум...

Весна, весна, а в нас - гай-гай!

Хоча б малесенький розмай

Для нерозважних дум!

Весна, весна... Надворі май;

А в нас, замісто чар,

Густий серпанок темних хмар...

Весна, весна, а в нас - гай-гай!

Далеко зором не сягай,

Згаси остаток мар.

Весна, весна... Надворі май;

А в нас - ні круть ні верть:

Якась німа, нелюдська смерть.

Весна, весна, а в нас - гай-гай!

Все кличе: до труни лягай,

Бо чаша повна вщерть!