З півночі - Грабовський Павло Арсенович. Страница 8

Душею я вчора віджив...

Душею я вчора віджив,

Прокинувсь від мук, а сьогодні?

Як швидко я все пережив,

Як швидко я знов затужив;

Розпучно стою край безодні.

Я мріями вчора літав

Далеко відціль, а сьогодні?

Як швидко нудитись я став,

Як швидко я крильми пристав,

Спинилися змаги безплодні.

До праці я вчора зривавсь,

Пив солод надій, а сьогодні?

Куди він, мій порив, дівавсь?

А чуюсь, як перш відчувавсь,

Розпучно стою край безодні!

Моє серце знов тяжко щемить...

Моє серце знов тяжко щемить,

Бо нема чого вбогому ждати.

Не прийду я до тебе в цю мить,

Не примушу докупи страждати.

Я замкнусь собі сам у тиші,

Засумую від рана до рана,

Доки мука не зникне з душі,

Не загоїться нищечком рана.

А до тебе в цю мить не прийду.

Заховаю подальш свої болі...

На твоєму, голубко, виду

Сліз пекучих без того доволі.

Розійдіться, журні мислі...

Розійдіться, журні мислі;

Не туманьте мого чола!

Нащо душу мені стисли,

Нащо густо так ви звисли,

Все охмарили довкола?

Сором гнити, сором мерти,

Сором терпіть рабські смуги;

Проти долі буду перти,

Хочу битись, хочу стерти

Слід ворожої наруги.

Розійдіться ж, мислі-муки,

Не гасіть у грудях жару,

Дайте зняти слабі руки,

З тихих струн добути звуки

Всім гнобителям на кару!

Сяду за діло - нічого не робиться...

Сяду за діло - нічого не робиться,

Стану гадати - чомусь не гадається,

Все щось безрадісно, все щось хоробиться,

Все мені образ твій любий ввижається.

Де ж ти, голубонько? Де? На хвилиночку

Глянь з отим усміхом милим, чаруючим,

Втіхи, надій принеси хоть краплиночку,

Виклич життя нове в серці сумуючім!

Не лякаймось, брати мої, моря...

Не лякаймось, брати мої, моря,

Будем сміливо вкупі пливти;

Хоча б, опріч розпуки та горя,

Не судилось нічого знайти!

Годі ждати за труд свій подяки

Чи шукати блискучих вінків.

Жваво, жваво насупроти мряки!

Згуба - жереб справжніх вояків.

СПОВІДЬ

Я пав духом на час, я заслаб в самоті,

Весь погнувся під горя вагою;

Враз померхли були ідеали святі,

Я не бачив зорі за нудьгою.

Стежку стратила десь журна думка моя,

Подалась на сумне кладовище,

Зворушилось дрібне, роздратоване «я»,

Від усього зробилось найвище.

Я ридати почав, проклинати людей,

Я почав на весь світ нарікати,

Перестав одрізнять блескіт світлих ідей,

Забув звагу - братів рятувати.

Власні болі самі в моїм серці жили,

Я знікчемнів у власних недугах;

А що ближніх моїх муки гірш опрягли,

То яке мені діло до других?

Тяжко сльози лились, що у мене нема

Та й довіку не буде вже друга;

Остогидла мені до загину тюрма,

З виду темна не сходила смуга.

І що далі, то більш падав я на шляху,

Був німішим на погуки світа,

Тільки нишком співав про недолю лиху

Та про марно потрачені літа.

Гей, куди ж подівались так швидко вони,

Палкі пориви, мрії юнацькі,

Найпевніші, либонь, вільних днів звістуни?

Що приборкало крила козацькі?

О, простіть мене ви, непохитні борці,

Та погляньте знов приязним зором!

Про знемогу мою, про хвилини оці

Мені навіть і згадувать сором.

В грудях жвавість росте; думка кличе вперед;

Відживають колишні заміри;

Перейшов по душі дошкульний уверед;

Знов я повен надії та віри.

Обійняв би весь мир, словом всіх повітав,

З побажанням удавсь голубливим...

І здається мені, що надовго б я став

Після того міцним та щасливим.

Хай ніколи, ніде не збувається все,

Що у снах зачарованих сниться,

Хай у прірву мене життя вихром знесе,

Знаю: сонце на хвильку міниться.

Хочу жити я знов, працювать без кінця,

Власні жалі порвати з докором.

Згиньте ж, туги мої! Ви не гідні слівця,

Про вас навіть і згадувать сором!

Оце читав я про світи...

Оце читав я про світи,

Про всякі землі та країни;

Бажав хоч стрічечку знайти

Про долю нені України.

Вона знайшлась - перечитав;

Не зрозумів, проте, ні коми...

В умі болючий запит став:

Мій рідний краю, де ми, що ми?

Чи ти зірнеш коли ясніш,

Чи мовчки в темряві загаснеш?

Чи є над тебе де сумніш,

Чи є над тебе де нещасніш?