Михайло Грушевський - Тагліна Юлія. Страница 17

Кафедра історії України завдала новаторський тон українознавчим дослідженням, бо зосередилася на вирішенні актуальних проблем. Це зумовило структурний поділ кафедри на секції: соціологічного обґрунтування історії та методології, соціально-економічної і політичної історії, історико-культурної з підрозділами матеріальної та духовної культури. Уперше в самостійну структуру були виокремлені питання теоретичного і методологічного характеру. Головним своїм завданням під час роботи на кафедрі Грушевський вважав підготовку нових кадрів українських істориків. Готуючи істориків, Михайло Сергійович направляв їх на пошук, систематизацію, опрацювання малодосліджених тем, популяризацію набутих знань серед українців та європейської громадськості.

В Україні в умовах політики українізації розгорнулися два паралельні процеси – насадження марксизму та розвиток українознавства як потужного засобу збереження національної свідомості українського народу. Провідником другого процесу став саме Михайло Сергійович Грушевський.

За часів українізації виходять багато його важливих, «знакових» творів. Зокрема ІХ том «Історії України-Руси», присвячений подіям козацької історії 1651—1657 років. Останній, десятий том, що висвітлював події 1657—1658 років (смерть Б. Хмельницького, Гадяцька угода), був опублікований вже після смерті Грушевського стараннями його доньки Катерини.

Ще один труд Грушевського, «Історія української літератури», створення якого було розпочате ще в еміграції, а перші томи з’явились у 1923—1927 роках, став даниною Михайла Сергійовича українській культурі. У цій праці він поєднав накопичені знання з багатьох наук: історії, археології, фольклористики, етнології, соціології, антропології, географії та інших. Історія української літератури була подана їм через такі особистості, як М. Максимович, П. Куліш, М. Костомаров, О. Лазаревський, В. Антонович, М. Драгоманов, І. Франко та інші.

В цей період на честь 60-річчя від дня народження та 40-ліття наукової праці Михайла Сергійовича Грушевського був виданий ювілейний збірник у 3 томах із бібліографією праць ученого за 1905—1928 роки.

Певні труднощі для створення довершеного наукового знання про Україну полягали у відсутності української наукової термінології. До революції 1917 року українська мова вважалася придатною лише хіба що для ліричної поезії, п’єс з народного побуту або популярних брошур. Грушевський доклав чимало зусиль, аби впровадити новий словник української мови, відшукати потрібні терміни та залучити їх до мови, щоб врешті-решт отримати таку українську мову, на якій можна було б писати наукові статті, висвітлюючи всі сторони життя.

Багато українців вважали, що комісія, яка була відповідальна за створення нової української мови, занадто захоплюється іноземними словами, частіше за все польськими та німецькими. Але згодом вийшли підручники, написані українською, і пройшло не більш десятиліття, як оновлена мова увійшла у всі сфери українського життя, і при цьому всі її розуміли і могли користуватися.

Під безпосереднім впливом ученого у 1926—1927 роках розпочинає свою діяльність Асоціація культурно-історичного досвіду при Київському інституті народної освіти. Грушевський читає тут курси «Сучасна соціологія. Примітивне мислення і його еволюція» та «Соціальні і культурні течії в Україні». Але невдовзі соціологія в СРСР надовго потрапляє під заборону.

М. С. Грушевський очолював і науково-дослідну кафедру історії України. Це був наче історичний університет, де кілька професорів проводили дослідження з історії України й загальної культури. Молоді дослідники-історики могли здобувати тут наукову освіту.

В ті часи Грушевський значну частину дня проводив у приміщенні історичної секції, недалеко від будинку Академії наук, де відбувалися наукові засідання всяких комісій. Він зібрав тут велику бібліотеку, помістив архів історичних матеріалів, прикрасив стіни портретами українських учених. Саме тут Грушевський проводив розмови з вченими, вислуховував студентів.

Зранку Грушевський працював над своїми дослідженнями, з полудня до пізнього вечора бував на засіданнях історичної секції, а ввечері та далеко опівніч – знову займався своєю роботою вдома. До того ж не треба забувати, що державницька робота в 1917—1918 роках тяжко відбилася на його здоров’ї. Але Грушевський не давав собі спочинку, працював і день і ніч і інших тягнув до праці. Він тішився тим, що не даремно повернувся до Києва, що знову міг прислужитися Україні.

З поверненням у 1924 році в Україну розпочала науково-дослідну роботу і Катерина Грушевська. Вона працювала у Історично-філологічному відділенні ВУАН науковим співробітником Культурно-історичної комісії та Комісії історичної пісенності науково-дослідної кафедри ВУАН, була керівником кабінету примітивної культури, незмінним редактором часопису «Первісне суспільство і його пережитки на Україні».

«Етнологічні праці К. Грушевської, – писав її батько, – ставили дуже серйозні поправки до існуючих в науці поглядів, а їх [українців] факти видають яскраве світло на мало досліджені питання соціяльної преісторії України».

Ще одним здобутком К. Грушевської як вченого був її внесок у дослідження українського героїчного епосу (дум) та її носіїв (кобзарів). Дочка Грушевського вважала думи неоціненним народним скарбом, що заслуговує всебічного вивчення, вимагає збереження, навіть рятування. Саме їй належить ідея видання багатотомного корпусу дум (побачили світ лише два томи – у 1927-му і 1931 році). І досьогодні це – найповніше, найґрунтовніше серед усіх видань українського епосу, з яким «не могло зрівнятися жодне наступне видання» (Ф. Колесса).

Та наступив період жорстокого переслідування українства тоталітарним режимом. У гуманітарній галузі запроваджувалася марксистсько-ленінська методологія, відбувалися тотальні чистки в українознавчих установах ВУАН, які згодом зовсім ліквідували, нищились видання, закривалися часописи. Така доля судилася і тим кафедрам, де працювала Катерина. Почалися цькування й арешти українських учених, нависла небезпека і над самим Грушевським як «українським буржуазним істориком», над Катериною Грушевською як «представницею української буржуазної етнології та фольклористики».

Нелегко було працювати Михайлу Грушевському, мало того, що деякі тодішні партійні та державні керівники, наприклад, В. Чубар, П. Любченко, В. Затонський, не симпатизували вченому, до нього в опозиції були і такі визначні вчені, як А. Кримський, С. Єфремов, не згадуючи вже ортодоксальних істориків-марксистів. Незважаючи на це, Грушевський не припиняв наукової праці. В 1929 році його було обрано академіком АН СРСР, але це мало йому допомогло. Почалися горезвісні репресії, яких не уникнув і Михайло Сергійович. М. Скрипник наполягав, щоб зробити Грушевського президентом Української академії наук, але з початком сталінського наступу на українську культуру це вже було неможливо.

Радянська влада почала фабрикувати справи щодо представників української науки. Першою у цьому списку була справа «Спілки визволення України». Почалися переслідування українських діячів, людей науки й письменства. Грушевського намагалися примусити свідчити проти деяких звинувачених, та він не погодився, тому Михайлу Сергійовичу наказали покинути Україну.

Так Грушевський опинився у Москві, де він продовжував справу свого життя – історичні досліди української історії. Вчений працював в московських архівах, продовжував писати історію української літератури. В цьому йому дуже допомагала донька Катерина, яка була батькові «другими очима» – здоров’я вченого вже було дуже слабким, він втрачав зір.

Не маючи змоги жити у нормальному приміщенні, Грушевський з родиною був вимушений юрмитися в малому, вогкому помешканні. Від таких умов, без належного харчування та при постійній напрузі Михайло Сергійович почав сліпнути. Катерина читала батькові, писала під його диктовку, вишукувала наукові джерела, старалася, щоб справа його життя не припинилася і він не занепав духом.