Степан Бандера - Частій Р. В.. Страница 5

Панахиди, маніфестації під час споруди символічних могил борцям за свободу України, надання почестей полеглим героям громадянської війни в дні національних свят і т. д., антимонопольна і шкільна акції інтенсифікували національно-визвольну боротьбу в Західній Україні. Ініціатором цих акцій був новопризначений крайовий провідник Степан Бандера.

Найперше серед масових акцій слід назвати (так званий) «культ стрілецьких могил». Щоб сучасний читач міг повною мірою зрозуміти, ким були для галичан того часу полеглі січові стрільці, слід було б написати окрему книгу. На щастя, такі видання вже існують. А ми тільки відзначимо, що для жителів населених пунктів у Західній Україні могили січових стрільців нагадували про їхніх чоловіків, батьків, синів, братів, які загинули за незалежну Україну. Оці стрілецькі могили й почали упорядковувати: ставили на них пам’ятники або хрести, обсаджували квітами, відправляли поминальні служби. У селах, де таких могил не було, насипали символічну могилу і встановлювали на ній хрест.

Польська влада швидко зорієнтувалась, чим це їй загрожує, і повела боротьбу у відповідь: поліція і члени польських націоналістичних організацій знищували могили, валили пам’ятники, зрубували хрести. Отже, створенню символічних могил січових стрільців польська влада активно протидіяла. Подібна заборона і запроваджені широкомасштабні репресії були ще одним свідченням національного поневолення України і дуже впливали на свідомість простих українців. Народ чинив посильний опір, приєднуючись таким чином до активної боротьби.

Згадувана вище антимонопольна акція була відмовою українців купувати горілку й тютюн, на виробництво яких існувала монополія держави. ОУН закликала: «Геть з українських сіл і міст горілку й тютюн, тому що кожна копійка, витрачена на них, збільшує фонди польських окупантів, які використовують їх проти українського народу». На думку багатьох дослідників, ця акція істотно вплинула на добробут українського села.

Шкільна акція, яку Бандера починав готувати ще будучи референтом крайової екзекутиви ОУН, була проведена в 1933 році. Акція пройшла по всій Західній Україні, в один день, під гаслом «Вимагаємо українських шкіл! Геть польських учителів!» і полягала в тому, що учні викидали з шкільних приміщень польські державні герби, рвали й топтали польські прапори, відмовлялися відповідати вчителям польською мовою, вимагали від учителів-поляків, щоб вони забиралися до Польщі. Одночасно розповсюджувалася велика кількість заздалегідь віддрукованих листівок і брошур. За даними так званого «архіву Сеника», було виготовлено шість тисяч брошур і 92 тисячі листівок. Польські газети визнавали, що в шкільній акції взяли участь десятки тисяч дітей.

Багато батьків підтримали своїх дітей, а деякі брали і безпосередню активну участь в акції. Хай там як, шкільна акція підтвердила організаційні здібності Степана Бандери, а діти, підростаючи, поповнювали ряди ОУН, а пізніше й УПА (Української повстанської армії).

Окрім цих, безумовно, яскравих моментів революційно-визвольної діяльності на західноукраїнських землях під час керівництва Бандери, слід відзначити також практично повну перебудову процесу підготовки і навчання кадрів, що він провів її. Було організовано систематичне навчання у трьох напрямах: ідеолого-політичному, військово-бойовому і підпільної практики (конспірація, розвідка, зв’язок). У майбутньому такі знання весь час удосконалювалися, досягнувши надзвичайно високого рівня, про що свідчили дії УПА під час Другої світової війни і після неї.

У деяких книгах, авторами яких є прихильники Бандери, наголошується, що саме під час його перебування на посту провідника ОУН у Галичині зміцніла й організувалася, а її активність досягла апогею. Це не зовсім так. Звичайно, часті зміни провідників були серйозною перешкодою для створення міцної організації, але її надійні основи були закладені ще Габрусевичем.

У 1932—1933 роках у радянській Україні лютував штучно організований владою жорстокий голод, унаслідок якого загинули понад сім мільйонів людей, за іншими даними – близько десяти мільйонів. Як відомо, доходило навіть до випадків канібалізму. У той самий час радянська влада категорично заперечувала голод в Україні і відмовлялася від гуманітарної допомоги світової громадськості. У відповідь на голодомор по всій Західній Україні прокотилися масові акції протесту на підтримку голодуючих українців. З метою припинити ці процеси з відома польського уряду до Львова під виглядом дипломата прибув секретний агент ОДПУ [5], спеціальний представник Сталіна Олексій Майлов.

У відповідь крайові кадри ОУН, очолювані Степаном Бандерою, швидко розвернули широкий фронт проти московсько-більшовицької агентури в Комуністичній партії Західної України (КПЗУ) – і почали завдавати їй ударів, паралізуючи її вплив і очищаючи від неї українські території. Одночасно Провід ОУН за кордоном, перш за все Євген Коновалець, спрямував усі свої сили на побудову і поглиблення організаційної мережі на східноукраїнських землях, а також на розширення зв’язкових пунктів. За твердженням одного з найближчих соратників Коновальця, «зв’язкові пункти УВО, а пізніше ОУН охоплювали майже всі кордони Радянського Союзу. І хоча ці кордони були, як заявлялося, «на замку», вони не були неприступними для зв’язків, які підтримував полковник Є. Коновалець. Від Гельсінкі до Шанхаю тяглися зв’язкові пункти через Прибалтику, Білорусію, Полісся, Збруч, Дністер, Варну, Стамбул, Тегеран, Кабул і часом Китай. Скрізь були свої люди…»

Безпосередньою відповіддю на радянський терор стало рішення про замах на радянського консула у Львові, прийняте 3 червня 1933 року на конференції Проводу українських націоналістів спільно з членами крайового Проводу ОУН у Західній Україні.

Акція була дуже старанно і продумано організована. Керував нею особисто Степан Бандера. Спочатку дівчата з розвідувального відділу уважно оглянули консульство ззовні, а один із рядових членів ОУН, Роман Сеньків, пішов на прийом у консульство під виглядом того, що він бажає виїхати до Радянського Союзу. Так було отримано опис внутрішнього приміщення і зовнішності консула. Бойовий референт ОУН Роман Шухевич (Дзвін) накреслив план посольства і розробив план замаху. Було оголошено заклик до охочих. З тих, хто відгукнувся, вибрали селянського хлопця Миколу Лемика, вісімнадцятирічного учня львівської академічної гімназії. Спеціально для Лемика зібрали гроші, щоб він міг пристойно одягнутися, йдучи у консульство. В одному зі львівських парків із Миколою зустрілися Бандера і Шухевич. Він не знав ні їхніх справжніх прізвищ, ні звань, але розумів, що перед ним керівники ОУН. Вони дали йому інструкції, як діяти. Лемик мав прийти на прийом у консульство, застрелити консула, а потім здатися польській поліції для того, щоб було влаштовано суд, на якому він мав оголосити, що вчинив цей акт за наказом ОУН на знак протесту проти масового голодомору в Україні. Зрозуміло, що Лемика чекав смертний вирок – приклад Біласа і Данилишина був, звичайно, не забутий, – але молода людина не відмовилася від завдання.

Ярослав Галан у написаному в 1942 році памфлеті «Люди без батьківщини» подає це так: «Було літо 1933 року. В двері вілли, де містилося львівське радянське консульство, подзвонила молода людина. Увійшовши, вона висловила бажання поговорити з консулом. Коли відвідувачеві сказали, що консул його прийняти не зможе, він швидким рухом вийняв з кишені револьвер німецької марки «парабелум» і кількома пострілами вбив першу людину, що потрапила йому на очі. Жертвою вбивці став працівник консульства Майлов» [6]. Далі автор розповідає, як переляканий жалюгідний убивця метався по консульству, намагаючись утекти, але не зміг цього зробити через ґрати на вікнах.

Насправді все було трохи не так. Дійсно, Лемика прийняв чоловік, зовнішність якого не відповідала отриманому опису, але, можливо, напружені нерви хлопця не витримали, або ж він вирішив – і небезпідставно, – що жертвою повинен стати не обов’язково сам консул, достатньо будь-якого працівника консульства, бо головною ідеєю цієї операції був подальший судовий процес. Лемик швидко оголосив своєму співбесідникові, що має його вбити за наказом ОУН, і відразу ж вистрелив. Справді, після цього він кинувся тікати, щоб його не застрелили охоронці консульства. Про ґрати на вікнах він не міг не знати, бо гострозорі розвідниці напевно їх помітили. Тому Лемик замкнувся в одній із кімнат консульства і кинув револьвер лише після того, як прибула польська поліція.