Польовий командир - Батурин Сергій. Страница 20

— Мені дуже прикро, Клавдіє, але… — сказав лівон господині й простягнув два ордери — на обшук та на арешт. Новенькі бланки були надруковані двома шрифтами — кирилицею та ієрогліфами. Ще й фарбою, здавалося, пахли. Хазяйка мовчки знизала плечима.

— Де Микола? — спитав Вонг.

— Ще з Уссурійська не приїхав, — відсторонено відповіла жінка.

Вонг для проформи, про очі свого помічника, виснув-засунув кілька шухляд у шафі — буцімто обшук — і повів своє далі:

— А коли він приїде?

— Не знаю, — кудись у вікно кинула Клавка.

— Слухай, — не витримав гри представник президента Далекосхідної республіки в районі ім. Лазо. — Я за собою провини не відаю. Я до вас завжди по-доброму. Я ж його кликав до нас, пояснював. Перед ним такі перспективи відкривалися, депутатство! Для чого йому всі ті ігри в Далекосхідну Україну?

— Не знаю, — відлунням повторила Клавдія, не дивлячись на Вонга. І він, і вона почувалися ніяково.

— Ми пізніше зайдемо, — вичавив лівон і позадкував до дверей. Його супутник — за ним.

…Якщо живеш у тайзі, від контактів з нею жодним чином не убезпечишся: то тигр десь неподалік з'явиться, то вовк, а якщо рись курча з двору потягне, то це взагалі звичайна справа…

А ведмедів там у десятки разів більше, ніж тигрів, недарма ж саме їх звуть хазяями тайги.

Один невдатний «хазяїн» років тридцять тому збудував собі барліг просто на В'яземському військовому полігоні. А коли він надумав перекимарити в ньому місяців із п'ять до нової травички, заліз всередину й задрімав, над головою загахкали гармати калібром у сто п'ятдесят два міліметри. Ведмідь вихопився із незатишної домівки й попер яругою — зігнати злість недосипу на першому зустрічному. У байраку гостро пахло людиною, і це дратувало бурого ще більше. Він повернув до бокового відрогу бескида — й остовпів: просто перед носом ароматно парувала чималенька купа… їжі. Звір не повірив — він знав людину й не чекав від неї добра. Так не буває. Мишко потягнув носом повітря: де запах заліза й оливи, котрий зазвичай попереджає про старанно прихований капкан?

Хоч як дивно, але нічого підозрілого бувалий у бувальцях клишоногий не знаходив. Він обережно обійшов довкола — свіжий запах однієї-однісінької людини, котра сама пропахла їжею. І все. Хижак наблизився і не встояв: покуштував це вариво із зерен та якогось невимовно смачного жиру… Озирнувся й заходився жадібно їсти… Їдла було стільки, що він усе й не подужав. Зупинився, важко дихаючи. Пащею хапнув кілька разів свіжий сніг та побрів у тайгу. Десь далеко несильно бахкало — практикувалися гранатометники, але тепер це ведмедя не обходило.

…Перлову кашу на комбіжирах солдати не люблять, обзивають «шрапнеллю», вважають вкрай несмачною та їдять у крайньому разі. На полігоні рознощики їжі намагалися брати її на польовій кухні поменше, аби потім не мати клопоту із відходами. Через те мороку із залишком щоразу мав кухар — бо мусив звільнити котли для миття й наступного варива. Єфрейтор Лоскутов забивати собі голову зайвими думками не любив: він «знайшов» (хто служив — розуміє, як це) два відра й щодня організував бійця з наряду — вивантажувати півказана каші в яр.

Ведмідь про солдатські смаки нічого не відав — «шрапнель» була йому до смаку, вивалювали її щоразу досхочу, від усвідомлення цього факту злість у нього минала. Він одразу зрозумів, що зустрічатися із тим, хто виносить їжу до відрогу, йому резонів немає, тому чітко вивчив розклад роботи кухні й сторожко чекав, напружуючи слух, коли кухарів ополоник зашкрябає по споду казана — зараз солдатик з відрами зробить останній рейс до яруги й можна йти обідати… Незабаром його присутність виявили — але він нікого не чіпав, тож солдатики його також, лише спостерігали згори.

Якщо ти все життя працював у крамниці «Товаров для покушать» або пиляв на дошки колоди, хоч у які однострої не вберися та якого автомата не повісь на груди, проти людини, що виросла в тайзі, що вважає полювання другою професією, вміє безшумно рухатися, нечутно оточувати дичину, мовчки сидіти годинами в засідці — ти безпорадна лялька. Переяславці — з іжевськими й тульськими рушницями, з різними холандами й манліхерами, однозарядними й автоматичними, дідівськими й надсучасними, а дехто й з нарізними карабінами — нечутно оточили Шульженкову хату й взяли на приціл гвардійців — кожен свого. Коли Ванька-Вонг з його помічником підійшов до вантажівки, йому в груди устромився промінь лазерного прицілу.

— Що тобі тут треба, Ванько? — гукнули з-за паркана.

Лівони наїжачилися в бік променя автоматами. І одразу на тілі «представника президента» з'явилися ще три сліпучих лазерних точки, а яскраві лінії простяглися до нього з різних боків.

— Ви оточені, Ванько, — повідомив той само голос, чий — Вонг розпізнати не зміг.

— Це беззаконня, — видавив він.

— А заарештовувати наших депутатів — законно? — поцікавився невидимка.

— Кидайте зброю та виходьте по одному з піднятими руками, — по-кіношному заявив Вонг.

Якби все це відбувалося тижнів зо два по тому, усю Вонгову гвардію зрешетили би кулями, але перша кров у Зеленому Клині ще не пролилася, і цю межу переходити не наважувалися ані ті, ані другі…

— Забирайтеся з миром, — заявив той, що сидів у криївці. — Лічу до трьох.

— Ми йдемо звідси, — усвідомив невигідну позицію Ванька-китаєць, не чекаючи початку відліку. Він гукнув щось по-своєму, мундири спішно полізли до кузова, «Урал» заднім ходом виповз з подвір'я, розвернувся на вулиці й дав газу, викинувши хмаринку чорного ядучого диму.

— Треба було їх роззброїти, — вислухавши по приїзді звіт Валерія Жука, місцевого мисливця, що командував операцією по вигнанню Вонгової гвардії, завважив Барченко.

Після того випадку Ваньку-китайця в Переяславці не бачили досить довго.

Розділ 19. Президенти говорять однаково

(десь за рік до основних подій)

Приблизно в той час керманичам України стало відомо, що, за даними метеорологічних супутників «Хортиця», «Хортиця-3», «Псьол» та «Пернач», військове угрупування на території сусідньої країни від східних рубежів Неньки поспішно перекидається в бік Байкалу.

Уряд Дружньої Держави оприлюднив заяву про те, що не визнає самопроголошених квазідержавних утворень і пропонує негайну відмову від декларованих ними суверенітетів в обмін на широку амністію. У протилежному випадку законна влада залишає за собою право на застосування всіх доступних їй засобів…

Наступного дня президент Великої Східної країни через недержавне інформаційне агентство «Хуанхе» поширив меморандум про те, що його країна не має намірів втручатися у внутрішні справи своїх сусідів.

— Але ми нікому не дозволимо утискати наших зарубіжних співвітчизників за мовною та національною ознаками, обмежувати їхнє право на самовизначення, чи, не приведи Господи, застосувати проти них зброю, — заявив чільник найпотужнішого в світі «далекосхідного тигра», що не так давно за обсягом ВВП вийшов на перше місце в світі…

— Ми своїх людей, — додав до того в інтерв'ю національному телеканалові ще й Голова Вседержавних Народних зборів, — напризволяще не кинемо.

Президент же Далекосхідної республіки товариш Лі Чжуан Фан жодних заяв не робив: після інциденту з товаришем Вонгом у Переяславці він стягував до кордонів Зеленоклинської Української республіки жовтомундирні частини та усе можливе озброєння.

В умовах загрози інтервенції з боку новоявленої ДР президент ЗУР Борис Хрещатицький прийняв рішення про створення збройних сил республіки. Міністром оборони та головнокомандувачем було призначено полковника Олеся Гриценка.

Назавтра Гриць подзвонив Шульженку…

Розділ 20. Якщо приставити бороду

(основні події)

Вже на третій день після переїзду до столиці Валентина заявила Петренкові, що вдома з дипломом бухгалтера не сидітиме. Тут, мовляв, не задрипаний гарнізонний застум, а Київ, і роботу за фахом вона собі знайде. Це було чистісінькою правдою. Особливо якщо зважити на те, що чоловік її сестри, улюблений зять батька Валерій Володимирович Соєв, уже не перший рік працював головним бухгалтером у потужній будівельній фірмі й мав широкі зв'язки із колегами в різних підприємствах та установах. Варто було йому подзвонити, як на неї посипалися пропозиції, та ще й які — бідна Валентина аж перелякалася, чи вистачить знань. Бо ж після одруження й дня не працювала, а раптом щось забула, чи закони помінялися, а вона на своїй заставі відстала від життя… Та Валерій Володимирович заспокоїв своячку, що весь облік фірми їй попервах не дадуть, а посадять на зарплатню чи матеріали, а з цим вона, безумовно, впорається, та порадив обрати концерн «Осокоркижитлобуд».