Польовий командир - Батурин Сергій. Страница 21

Вальчині побоювання виявилися марними: усі журнали й проводки вона знала добре, а те, що були вони не на папері, а в електронному вигляді… так комп'ютера вона не боялася, була з ним на «ти», в них і вдома він був, щоправда, не такий новий та потужний, як на фірмі. За кілька днів Петренчиха засвоїла необхідні програми й, природжений бухгалтер, уважна, сумлінна та посидюща, помилок не робила. Керівництво було її роботою задоволене, а про медалі й ордени, на відміну від чоловіка, вона не мріяла.

Проявилася й нова подруга: міністрова Людмила подзвонила якось на мобілку й «мерсом» забрала після роботи — на чоловічий стриптиз. «Можемо трохи відтягнутися, наші все одно у відрядженні», — вмотивувала вона можливість легкої розслабухи. Мабуть, Валентина була надто консервативною: шоу не справило на неї якогось видатного враження, а от можливість мати подругу, та ще й яку, в місті, де, крім сестри, у неї не було нікого, новоспечена офіцерша оцінила належним чином. Де їй було відати, що Людмила, котра хоч і знала в Києві багатьох, теж не мала з ким просто по-людському погомоніти, без побоювань, що слова її викривлено витлумачать, перебрешуть, передадуть комусь, позаочі висміють, ба й використають назавтра — проти неї ж чи проти чоловіка.

Трішечки мартіні, потім ще трішечки, купа слів — про все й ні про що, — і жінкам здалося, що знають вони одна одну все життя: незрозуміло, чому раніше не зустрілися… Роздягання симпатичного й атлетичного хлопа з буцімто еротичними вихилясами під ритмічну музику їх не обходило, — розмовляти із людиною зі спорідненою душею значно цікавіше, — хіба що трішечки тішило жіноче самолюбство: не все ж нам перед чоловіками вигинатися… Хай і перед нами хтось…

Час пролетів непомітно.

Вишколений водій без слів завіз Валентину під будинок, дочекався, поки жінки договорять біля машини, поки Петренчиха пурхне в під'їзд, і повіз міністрову дружину до хати. Це саме він відвозив не так давно цю пані та її чоловіка до чортів на виступці на заставу, і вже не раз бачив Петра в міністерстві, та все неподалік від Валерія. Якщо начальство воліє дружити з цими людьми та вважає за потрібне їх до себе наблизити — заради Бога, скільки завгодно, тим паче, що задоволена Людмила вже сказала йому, що завтра він вільний.

Думаєте, люди нічого не бачать? Дзуськи! Начальник служби безпеки концерну, відставний контррозвідник в чині полковника, ще звечора «пробив» по своїх каналах номери престижного авта, котре забрало Валентину з роботи, встановив особу подруги, що сиділа в салоні, а ще — багато чого про чоловіка своєї співробітниці Валентини Петренко, а на ранок безпристрасно доповів усе заступникові генерального директора з фінансово-економічних питань.

— Навряд чи вона засланий козачок, — підсумував він стислу доповідь, — але знати подібні речі про своїх співробітників не завадить.

— Звідки вона взагалі взялася? — сухо кинув керівник.

— Її порекомендував нашому головбухові ваш друг, Валерій Володимирович Соєв.

— А, Валерка, — розквітнув заступник. Колись, ще студентами наргоспу [28], він особисто, Сергій Петрович Шлапак, та цей друг такі чудасії коїли… — Ну, від нього я підстави не чекаю. Але ви про всяк випадок обережненько пригляньте за нею… найближчим часом.

— Ви могли би мені цього й не говорити, — удав ображеного полковник. — Я, до речі, поки що генеральному нічого не сказав…

— Так поки й нема про що, — приязно усміхнувся фінансист: ач, розумака, натякає, що хтось йому зобов'язаний. — Жодних шкідливих для концерну вчинків за нею не помічено, а з ким їй дружити — то питання її особистого життя, до котрого втручатися ніхто не збирається.

Завбачливий полковник, не бажаючи мати справу із службою власної безпеки МВС, прослушку в квартирі офіцера для особливих доручень, наближеного до самого Одвірченка, встановлювати не наважився, але хто завадить йому послухати телефонні розмови власної співробітниці чи делікатно «поводити» її після роботи місць-другий? Такі оперативно-розвідувальні заходи не дали результатів — коло спілкування «об'єкту» було більше ніж обмеженим: чоловік, сестра та подруга, та сама Людмила Одвірченко. Схема пересувань — теж: робота — дім — магазин; у вихідні зрідка — візит до сестри, інколи у п'ятницю — зустріч із тією міністершею десь у кафе.

Єдине, в чому переконався цей пильний пан перед тим, як остаточно заспокоїтися щодо лояльності Валентини, так це те, що особистого життя в неї практично не спостерігається.

Отут він помилився: життя інколи підсовує нам такі сюрпризи, що передбачити їх не здатний жоден контррозвідник. І головний рушій усіх несподіванок, хоч як це банально — його величність Випадок!

От скажіть, хто міг запланувати, передбачити, влаштувати такий збіг обставин, що коли Шульженкові закортіло поговорити з академіком, у того виявився приятель саме в метрополітені, а не, скажімо, на станції «Київ-Московський»? Якою програмою обумовлено, що вакансія виникла якраз на станції «Голосіївська», а не на «Позняках» чи «Героїв Дніпра»? І якою системною закономірністю пояснити, що отримана Петренками квартира була саме за п’ять хвилин пішої ходи від станції, куди незабаром призначили Шульженка?

Це сталося на третій день по тому, як служба безпеки концерну дала бухгалтерці спокій…

…Вийшовши вчергове з кабінету пройтися станцією, Микола просто ніс до носа зіткнувся з тією красунею, що вразила його не так давно на ток-шоу Ганни Бузулук «Детектор правди». З дружиною того злостивого прикордонника, Валентиною Петренко.

День у неї видався не з найлегших, вона поверталася з роботи стомлена й навряд чи стала б розглядати стороннього мужчину. Та дружина військового — сама майже військова. Побачивши людину в мундирі, звернула увагу на бездоганну поліровку взуття. На ідеальні стрілки на брюках, на сорочку…

Найменше вона могла очікувати зустріти уславленого «справжнього українця» й «польового командира» в метро.

— Доброго дня, пані Валентино, — усміхнувся й стримано кивнув Шульженко.

— Ой, це ви? — не могла повірити вона. — Ви тут працюєте? А я думала, що ви — офіцер… Усі ж казали — польовий командир…

— У моєму віці вже не служать, принаймні — з моїми чинами, — заперечив Микола.

— А скільки ж вам? — не стрималася жінка.

— П'ятдесят два.

— Та ну, — не повірила. — Я більше сорока ніколи вам би не дала…

Не думала, що він такий… дорослий. Двадцять років різниці. Підтягнутий, ані волосинки сивої — тому, мабуть, не виглядає на свій вік…

Стояли й не знали, про що говорити, а натовп потоком сунув — до біса людей в київському метро в години пік…

Потім розпрощалися та розійшлися: він — на перон, вона — на вихід, аби всі наступні дні виглядати один одного в юрмі на цій станції.

Когось же він їй нагадував, цей Микола Шульженко… Начебто не портретно, не поставою, а… Треба зрозуміти — чим, тоді буде легше згадати — кого. Голосом? Манерою говорити? Формою губ, підборіддям? Стоп. Якщо оздобити це обличчя шкіперською борідкою й банданою з черепами — майже викапаний Славко. Тільки дорослий. Дуже дорослий.

Скільки ж їй тоді було: дев'ятнадцять, двадцять? А йому? На три роки більше…

Це сталося в тому доброму місті на Дніпрі, котре тоді хотіли перейменувати на честь славної Січі, де юній Валі вдалося влаштуватися на роботу після технікуму.

Що могло привабити Славка, молодого талановитого живописця, випускника академії, в ній, бухгалтерові з провінційними манерами, пояснити не міг ніхто. У компанії молодих художників, фотографів, манекенниць та моделей, куди Валентину випадково привела подруга, Ярослав Ґовдя вважався генієм і мав чимало претенденток якщо не на його руку та серце, то хоча би на місце поряд з ним. Незважаючи на молодий вік, він уже мав дві персональні виставки в Україні та дві за кордоном, в Німеччині: в галереї міста Фінстервальде та в старовинному замку міста Бєсков, де тепер розташувався потужний культурно-мистецький центр.

вернуться

28

Київський інститут народного господарства, так колись звався Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана.