Механічний апельсин - Берджесс Энтони. Страница 19

— Краще я повезу тебе, — заперечив він.

І справді, братики, коли я встав із ліжка, то відчув слабість. Це, за словами доктора Бренома, наслідок того, що я не дуже вгодований. А все через оту жахливу тюремну піщу. Але вітаміни, що їх колотимуть після їжі, подумав я, швидко поставлять мене на ноги. Сумнівів нема.

4

Мєсто, куди мене привезли на каталці, братики, не нагадувало жоден із кінзалів, які я відєл. На одній стіні справді висів сріблястий екран, на протилежній були квадратні отвори для проектора, і всюди стирчали стереогучномовці. Але під стіною праворуч стояв пульт із невеличкими приладами, а посеред залу, перед екраном, здіймалося щось на зразок стоматологічного крісла, від якого тяглися дроти. За допомогою ще одного медбрата в білому халаті я переліз із каталки в крісло. Роззирнувшись, помітив під отворами для проектора матову шибку. За нею рухались якісь тіні начебто хтось кахикав: кхе-кхе-кхе! А проте єдине, на чому я міг зосередитись, була моя слабість; я її пояснював собі тим, що почав тут краще харчуватись, а також тим, що мені вкололи вітаміни.

— Ну от, — сказав медбрат, — тепер я тебе залишаю. Сеанс почнуть, щойно прийде доктор Бродскі. Сподіваюсь, тобі сподобається.

Сказати відверто, братики, того дня я не палав бажанням смотрєть фільми. Просто був не в гуморі. Краще б добряче виспатись — у ліжку, спокійно, на самко-мотності. Я почував себе зовсім кволим.

Раптом один із білохалатників, мугикаючи якусь вонючую поп-пісеньку, прив’язав мого голівера до підголовника.

— Навіщо? — здивувався я.

Білохалатник пояснив, урвавши своє мугикання, що так мій голівер, мовляв, триматиметься рівненько, я муситиму дивитися на екран.

— Але ж я й сам бажаю дивитися на екран! — заперечив я. — Мене привезли сюди, щоб я смотрєл фільми, і я буду їх смотрєть.

Та інший білохалатник (усього їх було троє, серед них одна дєвочка — вона сиділа за пультом і крутила ручки) голосно рассмєялся.

— Хто знає, — проказав він. — О-о, хто знає! Повір нам, друже, так буде краще.

Я відчув, як мені прив’язали лапи до билець крісла, а ходулі — до підніжки. Все це видалося мені вкрай безумним, одначе я дозволив їм робити зі мною що завгодно. Коли вже я зібрався стати за два тижні знову вільним мальчіком, то мусив терпіти, братва. Тільки одне мене дратувало: вони прикріпили мені до чола затискачі й підтягли мої повіки так, що я не міг заплющити глаза, хоч як старався. Я видушив із себе смєх і сказав:

— Це має бути справді гарний фільм, коли ви так дбаєте, щоб я його увідєл.

— Ще й який гарний, друже! — засмєялся у відповідь один із білохалатників. — Справжній фільм жахів.

На голівер мені наділи щось схоже на капелюх, від якого, як я помітив, тяглися дроти; до черева і до грудей — туди, де тьохкало, — прикріпили присоски, що від них також відходили дроти. Раптом почулося, як відчинилися двері, і можна було з певністю сказати, що ввійшов якийсь поважний чєловєк, бо всі в залі відразу повиструнчувались. Тут я увідєл того доктора Бродскі. Маленький, гладкий і круглий, як куля, на голівері кучерява чуприна, на схожому на картоплину носі — грубезні очкі. І ще я розгледів, що він був у чудовому моднячому костюмі, й почув тонкий і вишуканий запах операційної, яким від нього відгонило. Прийшов і доктор Бреном; він по-змовницьки всміхався до мене.

— Все готово? — спитав, наче задихнувся, доктор Бродскі. Я почув, як йому відповідали: «Готово!.. Готово!.. Готово!..» Потім спершу десь далеко почулося жужжаніє — так наче там щось увімкнули; воно лунало все ближче, ближче… Світло погасло, і ваш скромний оповідач і друг залишився сидіти в темряві, переляканий, у самко-мотності, не в змозі ні поворухнутися, ні заплющити глаза. Цієї миті з дуже громкої, немилозвучної какофонії, що просто-таки вибухнула в гучномовцях, почався фільм. На екрані з’явилося ізображеніє без будь-якої назви чи титрів. Показували вулицю, звичайну міську вулицю темної ночі, коли вже ввімкнено фонарі. Відчувалася високопрофесійна зйомка без отих звичних спалахів і плям, що завжди так дратують, коли дивишся порнофільм у чиємусь будинку в глухому завулку. Тим часом музика ставала все гучнішою і лиховіснішою. Я побачив літнього чоловіка, власне, старпьора, що спускався вулицею. І раптом на нього накинулися два мальчіка, одягнені за останньою модою, так наче дія відбувалася тепер (ті самі вузенькі брючкі, але замість хустин на шиї в хлопців справжні краватки), і почали знущатися над старим. Було чути його зойки й стогін, усе дуже природно, я чув навіть, як ті два мальчіка відсапуються. Вони зробили із старпьора справжній пудинг — молотили його — туф-туф! — кулаками, розздирали на ньому одєжду, а тоді копнули носаками нагоє тєло (воно вже валялось окровавлєнноє в брудному слизькому рівчаку) і бистро змилися. Після цього з’явився великим планом голівер того замордованого чєловєка; гарною цівкою струмувала червона кров… Кумедна річ: кольори здаються природнішими, коли сєчьошь їх на екрані.

Дивлячись фільм, я усвідомив, що почуваю себе дуже кепсько, але пояснив це тим, що не дуже вгодований, що мій шлунок не звик до калорійної піщі та вітамінів, які мені вкололи. А втім, братики, я намагався забути про самопочуття і зосередитись на наступній стрічці, що її почали демонструвати відразу, без перерви. Цього разу показували юну дєвочку, яку взував спершу один мальчік, тоді другий, потім третій, а вона громко верещала через гучномовці, з яких водночас линула патетична й трагічна музика. Все мало навдивовижу реалістичний вигляд, а проте як добре замислитись, то важко повірити, щоб піпли справді терпіли таке знущання над собою у фільмі. І хоч би хто знімав таке кіно — капітал чи держава, — я не йняв віри, щоб таке дозволили. Зрештою, та вєщь, що її називають монтажем, редагуванням чи біс його знає як іще, має великий сенс. Занадто все було натуралістичне. Коли з’явився шостий чи сьомий мальчік і з хитрим поглядом, з усмєшєчкой і собі заволодів дєвочкой, а з гучномовців полилися її бєзумниє крики, я відчув, що захворів. Усе боліло, до горла підкочувалась нудота, я втомився сидіти міцно прив’язаним до крісла. Коли закінчився й цей сюжет, від пульта проскріпєл голос доктора Бродскі:

— Реакція близько дванадцяти з половиною? Подає надії, подає надії. Пустили ще один «ломтік». На екрані з’явилося ліцо людини-бліде як крейда обличчя, з яким почали видєливать жахливі вєщі. Від різачки в животі й страшенної спраги я аж трохи впрів, мій голівер смикався; я вирішив, що коли не буду смотрєть цей фільм, то мені, може, покращає. Однак заплющити глаза я не міг, а коли спробував закотити білки, то так само бачив перед собою екран. Отож мусив дивитись усе підряд і чути всі страшні зойки. Я розумів, що все це не насправді, та легше мені не ставало. Мене нудило, проте виблювати я не міг. Я бачив, як на обличчі вирізали брітвой спершу одне око, тоді розтяли щоку й почали краяти все ліцо, доки на об’єктив бризнула червона кров. Потім обценьками повидирали зуби — криваві фонтани й крики були просто капєц. Тут я почув очєнь задоволений голос доктора Бродскі:

— Чудово, чудово, чудово!

Наступний сюжет розповідав про літню крамарку, яку під громкій регіт перекидали між собою, мов м’ячик, кілька мальчіков. Потім ці мальчікі погромили крамницю й підпалили її. Було видно, як бідолашна стара ципа намагається виповзти з полум’я, скімлить, крічіт, одначе не може зрушити з місця, бо розбишаки мальчікі зламали їй ногу. І ось язики полум’я з гуготанням зімкнулися над нею, на якийсь момент вигулькнуло її сповнене благання й муки ліцо і враз щезло у вогні; почувся такий громкій і болісний зойк, на який тільки здатна людина. Я відчув, що цього разу виблюю, і крикнув:

— Я зараз блюватиму! Дайте мені виблювати! Принесіть якусь посудину!

— Це тобі тільки здається, — відказав доктор Бродскі. — Не треба турбуватися. Зараз буде наступний фільм.

Мабуть, він жартував, бо з темряви почувся смєх. А тоді мене присилували смотрєть найогидніший фільм — про японські тортури. Події відбувалися під час другої світової війни. Солдатів прибивали цвяхами до дерев, палили знизу вогнем, кастрували; я навіть прокоцав, як одному відтяли мечем голівера, і поки котилася голова, ворушачи, мов жива, губами й кліпаючи глазамі, обезголовлене солдатове тєло, з шиї якого бив кривавий фонтан, трохи пробігло й упало. І все це — під голосний регіт японців. Різі в животі, головний біль і спрага стали нестерпні; здавалося, їх викликає кіно. Тому я заволав: