Механічний апельсин - Берджесс Энтони. Страница 20

— Припиніть! Прошу вас, припиніть! Я більше не можу!

— Припинити? — почувся насмішкуватий голос доктора Бродскі. — Кажеш, припинити? Та ми ж тільки почали! Решта вибухнули смєхом.

5

Не хочу змальовувати, братики, інші жахливі вєщі, що їх мене примусили посмотрєть того дня. Вони наче відбивали марення доктора Бродскі, доктора Бренома й решти білохалатників, а коли зважити на те, що там сиділа ще й дєвочка — вона крутила ручки й стежила за приладами, — то кожне з них було більшим паскудою і дєрьмом, ніж перший-ліпший прєступнік із Держв’язу. Мені й на думку не спало б, що людина здатна бодай замислити такі фільми. А мене присилували їх смотрєть, прив’язавши до крісла й широко розтуливши мені глаза.

Я міг тільки громко кричати, вимагаючи вимкнути, негайно вирубіть проектор, але мій голос розчинявся в шумі драк, у зойках від знущань та гучній музиці. Тож ви можете собі уявити, з якою полегкістю я побачив останній сюжет і почув, як доктор Бродскі втомлено позіхнув:

— Гадаю, на перший день досить. Ви згодні, Бреноме?

Коли ввімкнули світло, голівер у мене смикався, мов двигун, що виробляє біль, а в роті було сухо й гидотно, наче я наковтався дєрьма; я відчував, братики, що хочу виблювати всю піщу, яку з’їв за ціле своє життя, відколи мене відлучила мати.

— Гаразд, — мовив доктор Бродскі, — можна відвезти його до ліжка. — Тоді поплескав мене по плечу й додав, усміхаючись на всю пасть: — Добре, добре. Початок багатонадійний.

Він пошкандибав «геть, а за ним рушив і доктор Бреном. Цей устиг іще приязно, по-кентовськи ошкіритись до мене, так наче не мав з цими вєщамі нічого спільного, наче його, як і мене, присилували їх робити.

Тим часом відв’язали від крісла моє тєло і звільнили повіки, тож я знову міг розплющувати й заплющувати глаза. І я їх заплющив, братва, відчуваючи, як болить і смикається мій голівер. Мене посадили в крісло-каталку й повезли назад до маленької спальні-шмальні. Білохалатник, який мене котив, почав наспівувати якусь свинячу поп-пісеньку, і я прогарчав:

— Замовкни, ти!

У відповідь він лише рассмєялся.

— Не переймайся, друже! — і загорлав іще голосніше. Я знов опинився в ліжку, почуваючи себе зовсім больним. Але заснути не міг. А втім, невдовзі у мене склалося враження, ніби ще трохи — і мені справді покращає. Потім принесли кайфовий гарячий чай, щедро заправлений молоком та сахаром, і я його вихлебтав, розуміючи, що жахливий кошмар залишився позаду. Цієї хвилини з’явився доктор Бреном — сама привітність і усмішка.

— Так, — сказав він, — за моїми підрахунками, до тебе вже має повернутися добре самопочуття. Правда?

— Сер, — мовив я насторожено, бо не усьок, чого він заговорив про підрахунки, адже коли больному кращає, то це його особиста справа, вона не залежить від чиїхось там підрахунків.

Він сів — такий самий привітний, щирий — на краєчок ліжка й повідомив:

— Доктор Бродскі тобою задоволений, у тебе дуже позитивна реакція. Завтра, звісно, буде вже два сеанси — ранковий і денний, тож я уявляю собі, як ти виснажишся на кінець дня. Але щоб тебе вилікувати, ми мусимо бути суворими.

— Тобто мені знов доведеться сидіти?.. — перепитав я. — І знов дивитись?.. Ні, ні! — заволав я. — Це було жахливо!

— Звичайно, жахливо, — усміхнувся доктор Бреном. — Насильство завжди жахливе. І ти вчишся це усвідомлювати. Твоє тіло вчиться.

— Але я не розумію… Я не розумію, чому мене так нудило? Досі такого не траплялося ніколи. Навіть навпаки. Тобто, коли я чинив насильство чи бачив, як його чинять, я почував себе пречудово. Просто не збагну, чому, і як, і що…

— Життя — дивовижна річ, — урочисто промовив доктор Бреном. — Життєві процеси, будова людського організму — хто до кінця розкриє ці чудеса? Безперечно, доктор Бродскі — видатна людина. Те, що з тобою тепер відбувається, — природна реакція нормального здорового людського організму на вияви диявольської сили, що втілює в собі принципи руйнування. Ти зцілюєшся, стаєш здоровим.

— Я цього не відчуваю, — заперечив я, — і не можу збагнути. Що ви такого зробили? Адже я геть заслаб!

— Хіба зараз ти почуваєш себе зле? — спитав він з кентовською улибкой на ліце. — П’єш чай, відпочиваєш, спокійно розмовляєш із другом… Отже, самопочуття в тебе непогане?

Невиразний біль у голівері, слабість у тєлє ще давали про себе знати, одначе почувався я, братики, справді дуже добре, навіть подумував уже про обід.

— Ніяк не второпаю… — насупився я, розмірковуючи. — Ви зробили щось таке, що я прихворів.

— Сьогодні ти відчув себе хворим через те, — пояснив доктор Бреном, — що почав одужувати. Коли ми здорові, то відразливе викликає в нас жах і нудоту. Ти почав одужувати, оце й усе. А завтра будеш іще здоровіший.

Він поплескав мене по нозі й забрався геть. А я лежав і сушив собі голівера, намагаючись розгадати всі ті вєщі. Мені здавалося, що причиною моєї слабості стали дроти й усе, чим прикручували до крісла моє тєло, а решта — звичайнісінький трюк. Так я розмірковував, прикидаючи, чи не впертися завтра проти прив’язування, хай навіть дійде і до дракі, — зрештою, я також маю якісь права, — коли до мене завітав новий чєловєк. Цей уже доволі старий усміхнений мужік приніс із собою цілий стос паперу й пояснив, що він — такий собі реєстратор.

— Куди ти подасися, коли вийдеш звідси? — спитав він. Правду кажучи, над цими вєщамі я ще не задумувався й аж тепер усвідомив, що дуже скоро стану вільним мальчіком. Водночас я зрозумів: це станеться лише тоді, якщо я всім тут підігруватиму й не почну драться, репетувати, упіраться тощо.

— Додому, — відповів я. — До своїх те і ем.

— До своїх?.. — не зрозумів він запелюшківської говірки.

— До своїх батька й матері, — розтлумачив я. — У добру стареньку багатоквартирку.

— Розумію, — кивнув він головою. — А коли батько чи мати навідували тебе востаннє?

— Місяць чи десь так тому, — відказав я. — Відвідини на якийсь час заборонили, бо один із прєступніков таємно дістав у в’язниці вибухівку — її передала його ципа. А покарали всіх невинних. Отака дєрьмовая справедливість. Тому вже майже місяць до мене ніхто не приходив.

— Розумію, — зітхнув мужік. — А чи знають твої батько й мати, що ти перейшов сюди й тебе скоро звільнять?

Як чарівно звучіт це слово — «звільнять»!

— Ні, — відповів я й додав: — Це буде для них приємна несподіванка, правда ж? Я відчиню двері, зайду й скажу: «А ось і я! Знову вільний чєловєк». Це буде справді балдьожно.

— Справді, — погодився реєстратор, — хай буде так. Отже, ти маєш де жити. Наступне питання — робота, чи не так?

Він показав мені довгий список місць, де я міг би влаштуватися на роботу, але я вирішив, що матиму на це ще доволі часу. А спершу трохи відпочину. Коли я звільнюся, удамся до кражі й наб’ю кармани бабкамі, хоч і доведеться діяти самко-мотньо. Так званим кентам я більше не довіряю. Я сказав тому мужіку, що краще обговоримо це питання пізніше.

— Гаразд, гаразд, — погодився він і зібрався йти. А тоді раптом повівся якось по-чудернацьки — захихотів і звернувся до мене: — А ти не бажаєш затопити мені в пику, перше ніж я піду?

Я подумав, що нєдослишал, і перепитав:

— Як?

— Ти не бажаєш, — пирснув він, — затопити мені в пику, перше ніж я піду? Я спантеличено насупився й промимрив:

— Навіщо?

— Ну, просто щоб подивитись, чи тобі справді покращало. Він нахилив своє ліцо майже впритул до мене й вишкірив зубья. Я стиснув кулак і двигонув лапою, цілячись у те ліцо, одначе реєстратор, так само шкірячись, бистро відхилився, і моя лапа зависла в повітрі. Все це було дуже дивно. Я похмуро дивився, як реєстратор, трусячи від смєха голівером, забрався геть. І тут мене, братва, знову, як удень, занудило. Нудота за хвилю минула, і, коли принесли обід, у мене аж слинка покотилась — так хотілося схрумкати смажене курча. І все ж було дивно, що той підстаркуватий чєловєк попросив мене долбануть його в ліцо. Не менш дивним було й відчуття нудоти після того.