Егоїст - Гримич Марина. Страница 22

— Він що, і справді твій клієнт?

— Ага. Його ідеальна сім'я — результат моєї копіткої роботи.

Вона розсміялася.

— Щоправда, це не тільки моя заслуга. Його теж. Марина встала з-за столу, витерла серветкою малого і

зібралася йти.

— Я тебе підвезу, — запропонував він. Вона не відмовилася.

У машині Марина спитала Георгія:

— У тебе проблеми на фірмі?

Від цієї Марини нічого не приховаєш.

— З чого це ти взяла?

— Ігор каже, що ти рідко з'являєшся у парламенті. Це на тебе несхоже. У тебе точно якесь ЧП.

— Так. Але зараз я не готовий про це говорити.

— А я й не набиваюсь.

Георгій піймав себе на думці, що хоче їй поплакатися.

— Ти права: я загруз. Здається, цього разу капітально.

— Виплутаєшся! — заспокоювала його Марина. — Ти ж на це — мастак.

— Цього разу, схоже — ні. Знаєш, хто мої клієнти?

— Хто?

— Перший — Антипов.

— Котрий? Король бензоколонок? Його хочуть посадити? Нарешті! Давно пора! Яка в нього стаття?

—¦ Цілий букет: відмивання грошей, рекет, ухилення від сплати податків...

— Хто його адвокат?

— Таміла.

— Таміла витягне його...

— Річ у тім, що вона не хоче.

— Не хоче? Молодчина! Нехай тоне! Не кидай йому рятувального круга!

— Легко тобі говорити! На мене вже почали тиснути...

— Ти ж справжній мужик!

— Ні, я не справжній мужик. Я — егоїст. Я хочу спокійно жити.

— А хто другий?

— Пупець.

— Гнида.

— Я знаю. Точніше, не він, а його син — за зґвалтування неповнолітньої.

— Фе, яка бридота. Слухай, куди ти вляпався? Ти що, не маєш служби інформації? Куди ти дивився, коли брався за ці справи?

— Слухай, чого ти до мене причепилася?

— Це я причепилася? Сам мене витяг з дому, а тепер я ще й винна!

Вона ображено замовкла. Йому теж не хотілося говорити. Виходячи з машини, Марина замість прощання поставила йому ультиматум: — Якщо ти не відмовишся від цих двох справ, я тебе поважати не буду.

Вона хряснула дверцятами і пішла геть.

«Гупай дверцятами своєї машини!» — розсердився Георгій і поїхав геть.

Липинський зрозумів: треба повністю ламати життя і повертати його в інше русло. Ось тільки маленька притичина: у яке саме?

Він іще не знав, як йому реагувати на те, що почув від

Морозова: чи вірити йому чи послати подалі... Костя у своїй розмові не був логічним. Його промова була штучною. Вона була побудована за принципом: Костя Морозов — український патріот і тому хоче захистити свою батьківщину від терористів. Так? А оскільки Георгій знав його з іншого, далеко не патріотичного боку, то він сконструював міф про своє «нове народження». Навіщо йому це? Відповідь може бути тільки одна, хоча й виглядає цілком абсурдною: Морозов намагався переконати Георгія в тому, що він не є агентом сусідньої держави, хоча насправді це так... Дурниці... Цього не може бути... Що ж тоді?

Одне Георгій знав напевне: навколо нього згустився туман. Густий, світлонепроникний туман оповив його зусібіч... Липинський хотів прозорості, а її не було. Він, як досвідчений водій, знав, що в густому тумані краще зупинитися і перечекати, а не гнатися у невідомість. Так він і зробить: з'їде на обочину, зупиниться, включить «аварій-ку» і заглушить двигун. Він перечекає туман. Перечекає, не ризикуватиме.

«Не ризикувати? Що означає — не ризикувати? Продовжувати бовтатися у бруді, захищаючи бандитів? Ні. Не цього я хочу. Моє «его», «его» адвоката у білих рукавичках не піде на це. Воно сильніше за будь-які погрози і загрози. Спрацьовує генетика. Я — спадковий аристократ. Я егоїст!

Я давно вже відчуваю потребу зупинитися. Але не перечекати негоду, а ослабити... ні, розчепити, обрубати ремені, які стримують мою свободу. І помчати вперед, у невідомість. Спалити всі мости, не жалкуючи за втраченим, почати все спочатку».

Сокіл-сапсан не дивився йому в очі. Георгій стояв навпроти нього і чекав знаку. Безрезультатно. Його тотем не хотів мати з ним зорового контакту.

Георгій не міг заснути: був надто збуджений.

Він став на тренажер, щоб капітально втомитися. У грудях стискало, однак він усе біг, біг, біг... Сьогодні Георгія ця фізична вправа дратувала: стільки зусиль, а в результаті— не зрушив з місця. Він на тому самому місці. Рух є, а результату немає. Начебто щось і діється, а насправді нічого з цього не виходить. Як в Україні. В цій державі постійно відбувається якась мишача метушня. І не видно ніякого просвітку. Метушня заради метушні. Країна не біжить уперед, а витрачає свою енергію на тренажер. Як оце він тепер.

Піт котився градом, а він усе стояв на місці. Сон не приходив.

Георгій прийняв душ. Сон не приходив. Георгій зробив те, чого ніколи не робив. Він налив собі великий фужер горілки і залпом випив. Його розморило, і він нарешті заснув.

Уранці було гірко у роті, хоча голова й не боліла. Георгій подивився на себе в дзеркало і менторським тоном сказав своєму відображенню:

— Фірми — нема. Євдокії — нема. Є лише я. І все!

Із дзеркала на нього недовірливо дивився молодий, привабливий, однак смертельно втомлений чоловік. Той чоловік йому не вірив.

Георгій повторив іще раз, більш різко:

— Фірми — нема. Євдокії — нема. Є лише я. І все!

Той чоловік, що дивився на нього із дзеркала, дуже йому не подобався. Георгій пожбурив у нього рушник і вийшов геть із ванни.

— Я починаю новий день, — переконував він себе, перебираючи у своїй гардеробній костюми. — Я починаю нове життя.

Який з цих трьох нещодавно придбаних костюмів вибрати? Лляний — мнеться, він більше пасує до елегантної прогулянки з дамою... Якої немає. Світлий в клітинку? Георгій обожнював клітинку. Однак для парламенту він не годився. Залишається тільки темно-синій кашемір у тонку смужку, придбаний у дуже дорогому київському магазині. Нова сорочка, нова краватка, нові черевики... Щоб досягти ефекту перевтілення або нового народження, треба поміняти абсолютно все, аж до шкарпеток. Він заглянув у спеціальну шухлядку для шкарпеток: жодної нової пари. Це на нього несхоже. Жодної нової пари шкарпеток! Що з ним діється? Так можна на бомжа перетворитися!

Що це я? Шкарпетки — це образ. Зовсім не обов'язково вдягати абсолютно нові шкарпетки. Хай будуть не нові! Що з того?»

Але настрій був уже не той. Георгія муляли шкарпетки, неначе він їх не виправ і не попрасував.

Досить. Час виходити з дому. Георгій, так і не поснідавши, побіг на роботу до парламенту. Запізнюватися не можна. Сьогодні День уряду.

Забігши до Верховної Ради й окинувши професійним оком сноба сьогоднішній гардероб парламентаріїв, він із жахом помітив, що в темно-синіх кашемірових костюмах у тоненьку елегантну смужку було принаймні з десять чоловік. Не виключено, що всі вони придбані в одному і тому ж хмагазині. Ганьба! Георгій мало не провалився крізь землю.

«Ніколи більше не купуватиму костюмів в Україні!»

Настрій був зіпсований. Йому здавалося, що всі навкруги обговорюють лише темно-синій кашеміровий костюм у білу смужку.

«Типова параноя! Таке ії еа$у!»

Розпочалося засідання.

День уряду був традиційним: це була одна й та сама п'єса, з одними й тими ж героями, щоправда, з іншими виконавцями. Дійові особи: Дуже Позитивний Герой — Парламентарій, який бажає щастя своєму народові. А щастя Він виборює у Десятиголового Монстра, тобто уряду. Депу-татка-голосільниця рве на собі волосся. «Червоний» парламентарій посипає голову попелом. Добрий (краще сказати, «Добрий») Пан невидимо присутній у залі: його не завжди доречний дух завжди витає в залі. А Погані Підпанки метушаться, як пацюки, заважаючи Дуже Позитивному Герою здійснити свою високу місію дискредитації Десятиголового Монстра.

Георгія попросили виступити, однак цього разу він відмовився: йому не хотілося брати участь у спектаклі в ролі Позитивного Сподвижника Головного Позитивного Героя. Набридло. Вже нецікаво. Усе ясно заздалегідь: Дуже Позитивний Герой буде до кінця боротися з Монстром. Однак, відрубавши йому всі голови, він заспокоїться, ніби не знаючи, що назавтра у цього Монстра знову виростуть голови на тому самому місці.