Егоїст - Гримич Марина. Страница 21

— Якої?

— Євдокії Ханенкової.

— Господи! Вона що — зрадник українського народу?

— Ні. Вона — одна з керівників підпільної партії українських націонал-анархістів.

— Ти з глузду з'їхав!

Георгій згадав репортаж і молодих людей, які досить невинно носили якісь слогани щодо голого короля.

— Мені нема коли з тобою сюсюкати, Георгію. Слухай мене уважно. Є інформація, що ця група готує терористичний акт у Марийському палаці...

— Боже, ви напевно в СБУ всі панікери і параноїки!

— Ти навіть не уявляєш, наскільки це серйозно.

— Я бачив репортаж: це ж діти!

— Георгію, я знаю, що кажу: це дуже серйозна, досить розгалужена таємна організація. І вона користується далеко не просвітянськими ідеями.

Георгій схопився за голову. Він не знав що й думати. Єва — терористка? Щось не вкладається у голові.

— Можеш нічого не казати, — сказав Морозов. — Тепер ти мої погляди знаєш. І мою позицію теж. Ти колись мене врятував, тож я тебе попереджаю по-дружньому: для мене мир своєї держави — справа моєї офіцерської честі. Я не зможу витягти тебе з того лайна. Я сказав усе.

— Я нічого не розумію. Нічого.

— А ти подумай. Але май на увазі: акція готується через півроку. На Різдво.

— Що ви від мене хочете?

— Вирішуй сам, що робити... Я тебе просто попередив, щоб ти не втрапив у халепу, нічого не знаючи. Тепер можеш

утрапляти в неї уже свідомо. Все, бувай. Якщо захочеш переговорити, мої телефони у тебе є.

Морозов зник, як зникають розвідники. «Вишкіл!» — подумав Георгій.

Його ошпарив страх. Він відчував себе самотнім і обдуреним.

Він — один в усьому світі. Ще кілька годин тому він думав, що назавжди покінчено з його хворобливою самотністю. Ат ні! Він став ще більш самотнім, аніж будь-коли. Ось і наслідки його егоїзму. Практично немає нікого, з ким би порадитися, нема до кого притулитися, знаючи, що тебе не зрадять, не продадуть.

«Ах, Єво, Єво! Що ти зі мною зробила!»

До столику підійшов Ромко.

— Усе добре, старий? — спитав він Георгія.

— А що?

— Ти вже півгодини дивишся у простір.

Георгій подивився на Ромка. «Ми — друзі з дитинства. Однак чи можу я розповісти йому все, від чого хотів би звільнитися? Ні, не можу!»

— Я втомився, старий. Я страшенно втомився, — сказав Георгій.

Ромко поплескав його по плечу:

— Хочеш, я до тебе зайду? Георгій кивнув.

—¦ Ну то домовилися. Зустрінемося на днях. Усе. Я побіг. Вибач, у мене замовлення.

Йому треба було побути на самоті, лишитися сам на сам зі своїми думками. Його мучив страх. Страх перед невідомим.

«Спокійно. Що сталося? Ще нічого не сталося. Невже я хочу стати таким самим пароноїком, як Борис? Спокійно. Ще рано бити на сполох. Навіщо? Треба просто жити. Пити, їсти, працювати... А любити? Цікаво, що робити з Євдокією? Покинути її? Просто так, як він робив багато разів — без особливих пояснень і сентиментів? По-англійськи. Ні. Тут так не вийде. Я фізично не зможу підняти трубку і вичавити з себе: «На жаль, ми не зможемо бути разом...» Або: «Все було прекрасно, але...» Що «але»? Боже, який я ідіот! Навіщо поспішив? Навіщо зблизився з нею? Поспішив? Та я б усе віддав за один її поцілунок! Усе? Ні, не все... Точніше, нічого. Я — триклятий егоїст! Я — суперегоїст. Я — егоїст у кубі! Що робити? Що? Треба розібратися з Євдокією. Що це за жінка? Є один вихід — Марина».

Він набрав номер телефону Ільчишиних.

— Привіт, це Георгій.

— Привіт, тільки недовго, у мене — завал.

— У тебе завжди завал. Мені треба з тобою зустрітися. Зараз. Негайно.

— Ти що — здурів? Я ж — не ти! Це ж ти — егоїст проклятий — маєш купу вільного часу, а в мене — чоловік, діти, божев'.льні клієнтки...

— Вважай, що я роблю тобі екстрений виклик на психологічну підтримку.

— Ти — психологічну підтримку? Не сміши людей! Слухай, я зараз подивлюся в календар і скажу тобі, коли зможу з тобою зустрітися.

— Я зараз приїду до тебе!

— Ні! Тільки не це! У мене вдома безпорядок! Ігор їде у відрядження — сам знаєш — всесвітній потоп.

У її голосі почулося вагання. Здається, вона збагнула — з ним діється щось не те.

— Тобі що, справді, погано? — після паузи спитала вона.

— Так. Мені треба з тобою переговорити.

— Ну гаразд. Кажи, куди їхати. Тільки май на увазі: я буду з малим.

Георгій зрадів:

— Я у «Вавилонській вежі».

Георгію стало легше. Марина — непоганий психо-аналітик. Щоправда, її клієнтками були переважно замучені побутом жінки, або замучені багатством примадонни, або замучені самотністю люди... Тепер до цієї веселої компанії запишеться і він... — з посмішкою подумав Георгій. Він покликав Ромка і попросив приготувати щось смачненьке: Марина любила попоїсти. Мала такий гріх. Щоправда,

тільки один.

Марина їла із задоволенням. Георгій завжди любив спостерігати, як вона їсть. Його мама дуже цінувала Марину.

Однак між ним і нею від початку склалися відверті дружні стосунки, які не часто бувають між чоловіком і жінкою, і коли любовна пригода може тільки зіпсувати кайф від спілкування. Вони це інтуїтивно відчували і ніколи не робили спроб до любовного зближення.

— І який тобі вибрик викинула Євдокія? — спитала в лоб Марина, успішно упоравшись із салатом із справжніх крабів.

Георгій здивовано наморщив чоло. Хоча нічого було дивуватися. Вона завжди відзначалася спостережливістю й аналітичним розумом.

— Розкажи мені про неї... — попросив Георгій.

— Георгію, вона — моя подруга. Навряд чи ти можеш вимагати від мене відвертості. Мене тому і цінують, що я, як риба...

Марина з апетитом поїдала жульєн. Зненацька вона перевела тему на зовсім інше.

— Ти знаєш, усе-таки у маленьких галицьких ресторанах готують найкраще. Там такий жульєн роблять із свіжих білих грибочків!.. Тільки не кажи Ромкові, бо образиться...

— Марино, я тебе не для цього запросив сюди. Вважай мене своїм клієнтом...

Марина розсміялася.

— Ти — і мій клієнт! Це щось новеньке!

Георгій не зміг її переламати на серйозну розмову. Він зрозумів: треба дати їй наїстися. Тоді вона сидітиме нерухомо і слухатиме. Щоправда, від цього може погіршитися її аналітичне мислення.

А тут іще вступив у розмову Данило, її син:

— Ма, я не хочу їсти!

— їж, я тобі сказала!

Треба було якось привернути її увагу. Цікаво, що саме знає Марина про Євдокію? Чи підозрює вона, хто та насправді?

Георгій подивився на Марину. Вона впіймала його погляд, і він зрозумів: вона все знає або, принаймні, майже все, а зараз просто грає з ним у якусь гру. Марина зовсім не хоче їсти, а тільки прикидається, що їсть із апетитом, а насправді все обдумує. І схоже, не знає, що йому сказати. Вони говорили про різні дурниці, проте Георгій бачив: вона подумки щось аналізує.

Нарешті Марина подивилася на нього серйозно:

— Георгію, я не готова сьогодні тобі щось сказати. Я повинна подумати.

Георгій, не відриваючись, утупився їй в очі. Він чекав іще чогось. І він це отримав:

— Але ти не переживай. Усе буде добре. Я тобі обіцяю. Саме це йому й було потрібно. Цього він і чекав. Він

зітхнув з полегкістю, неначе перевалив свою проблему на чиїсь плечі. А ці плечі були пухкенькі і дуже надійні.

До їхнього столика підвалив Ромко. Він поцілував Марину в щічку і спитав:

— Ну як?

— Ти перевершив самого себе! — похвалила його Марина. — Дякую тобі, особливо за баранинку!

— Поправляйся, поправляйся, моя мурмулеточко! — пожартував Ромко.

Марина реагувала на натяк на свій єдиний гріх по-різному, в залежності від настрою: вона могла образитися, а могла звести все на жарт.

Георгій і Ромко завмерли, очікуючи, що зараз буде: гнів чи милість.

Марина подивилася на нього з посмішкою, проте не дуже

привітною:

— Іще раз таке ляпнеш — вилетиш з числа моїх клієнтів! Ромко виструнчився по стійці «струнко».

Коли він пішов, Георгій вирішив уточнити: